1) Проблема праісторії та витоків української культури.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних. Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь, згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу. На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.. Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами. З іранських племен, що побували в Україні, найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин. Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації. З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів. Отже, антів можна назвати предками українців. Культуру, типову для антів названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь». Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

2) Найдавніші археологічні культури в межиріччі Дніпра та Дністра

Найдавнішою і найвизначнішою культурою в межиріччі Дніпра та Дністра вважається Трипільська культура. Ця умовна назва походить від с.Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини ІV до кінця ІІІ тис. до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р.Десни. За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам’ятками Дунайського басейну, Балканського півострова, острівного Східного Середземномор’я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них культ богині плодючості – “Великої Матері” (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського поселення). Доказом розвинутої соціалізації є оселення племені, яке контролювало певну територію, у “протомістах” – обнесених ровами населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч. Іншими не менш відомими племенами населявшими територію між Дніпром та Дністером були анти. Назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона зникає з історичних хронік. За однією з історико-лінгвістичних версій, у процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами й надалі вже відомі під загальною назвою слов'ян. Таким чином, склавши, назва яких у трохи зміненому вигляді поширилася па всі слов'янські племена, в V–VI ст. вийшли за південні межі венедських земель, і візантійські автори вже знають їх на Дунаї. Тогочасні письмові джерела обмежують ареал поширення склавінських племен на північному заході Віслою, а на сході – Дністром (тут склавіни граничили з антами, котрі тоді займали межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю). Прокопій Кесарійський вважав склавінів та антів одним народом. Держава антів існувала від кінця IV до початку VII століття. Антські пам'ятки в Україні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі 0%A1%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%BB%D0%BE"срібла, 0%91%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B7%D0%B0"бронзи й білого металевого стапу, пізніше — бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою 0%95%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D1%8C"емаллю, центр виробництва яких був у 0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2"Києві, скарби 0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%BE"золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті 0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%89%D0%B5_(%D0%B0%D1%80%D1%85%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F)"городищароменського типу (с. Ромен на Чернігівщині). Економіка Основною галуззю господарства у антів було орне 0%A5%D0%BB%D1%96%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"хліборобство із застосуванням 0%97%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BE"залізного 0%9F%D0%BB%D1%83%D0%B3"плуга, а також — осіле 0%A2%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE"тваринництво і промисли (0%9C%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B8%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"мисливство, 0%A0%D0%B8%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"рибальство, 0%97%D0%B1%D0%B8%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE"збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші), яке значною мірою вже відокремилося від 0%A1%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"сільського господарства. З розвитком ремесла було пов'язане виникнення більш-менш постійної 0%A2%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B2%D0%BB%D1%8F"торгівлі, що мала грошовий характер. У антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі — з 0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F"Римською імперією. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (0%90%D0%BC%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%B0"амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети. Класовий устрій Анти перебували на стадії розкладу 0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B2%D1%96%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%BE%D0%B1%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BB%D0%B0%D0%B4"первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби 0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B0"монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на 0%A0%D0%B0%D0%B1"рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим зароджувались і нові, більш прогресивні відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва. Військова організація За відомостями Прокопія Кесарійського, 0%9C%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80"Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тисяч воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. На чолі цього об'єднання антів стояли царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, 0%A4%D0%B5%D0%BE%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D1%82_%D0%A1%D1%96%D0%BC%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%82%D1%82%D0%B0"Феофілакт Сімокатта та інші). Військові походи та розселення В 4 столітті, за свідченням Йордана, анти вели боротьбу проти 0%93%D0%BE%D1%82%D0%B8"готів, які претендували на гегемонію в Східній Європі. В 385 році готський король 0%92%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%80"Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому пощастило захопити в полон і стратити антського царя 0%91%D0%BE%D0%B6"Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У 6 столітті розпочався наступ антів разом із спорідненими склавінами на балканські володіння Візантії. До середини 6 століття це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550—551 років на візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Протягом наступних десятиліть розселення антів йшло дуже швидко і на 80-і роки 6 століття привело до повної слов'янізації північних Балкан (територія сучасної 0%91%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F"Болгарії та колишньої 0%AE%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%96%D1%8F"Югославії). Від 568 року у зв'язку з вторгненням 0%90%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8"аварів і заснуванням в 0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F"Трансільванії (сучасна 0%A0%D1%83%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F"Румунія) аварського каганату, почалися аваро-слов'янські війни, що на початку 7 століття призвели до розпаду антського політичного об'єднання. Культура Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення 0%86%D0%B4%D0%BE%D0%BB"ідолів з 0%9A%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%8C"каменю або 0%94%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE"дерева (частина з них досліджувалася 0%90%D1%80%D1%85%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3"археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в 0%AE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0"ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.

3) Трипільська культура

Трипільська культура, або культура Кукутені — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині.Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.

Періодизація

Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття її дослідники поділяють на етапи:

Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)

Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)

Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)

Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

Ранній етап

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні. . У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю , ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.

У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби велике значення мало полювання на оленя, дику свиню та сарну.

Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси.

Середній етап

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Поселення цього періоду значно більші за розміром і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла мали форму видовженого прямокутника. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста. Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола Суспільний лад племен Трипільської культури за цього періоду лишався далі матріархально-родовим. До середньої доби Трипільської культури відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка біля с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.

Пізній етап

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь. За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

4. Античність і українська культура. Скіфсько-античні взаємовпливи

Поява однорідної скіфської культури по всьому степу відбулася в VII ст. до н.е.

Скіфська космогонія (система уявлень про Всесвіт) становила частину індоіранської. їй притаманні уявлення про впорядкований Всесвіт, що має форму квадрата.Скіфська міфологія була частиною міфології іранського світу. Скіфи мали свій пантеон божеств. Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті - з Гестією, Папая - із Зевсом, Апі - з Геєю, Гойтосира - з Аполлоном, Аргімпасу - з Афродітою, Тагимасада - з Посейдоном.

У скіфській міфології одним з головних сюжетів є космогонічний міф, який існував у двох варіантах і відображував дві різні традиції: одна належала царським скіфам, які прийшли в Північне Причорномор´я зі сходу, а інша - іранцям, які мешкали тут раніше, можливо, кіммерійцям.

Культура скіфів носила воєнізований характер. Вони поклонялися мечу, який називався акінак, встромляли його в купу хмизу, проводили біля нього ритуальні дії і приносили йому жертву. Стародавні скіфські стріли пласкі, часто з шипом на втулці, тобто мали спеціальну трубку, куди вставляли дерев´яну частину стріли.

Скіфська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга, хоч у сусідніх зі скіфами грецьких колоніях круг широко застосовувався. Скіфський посуд плоскодонний і різноманітний за формою. Значного поширення набули скіфські бронзові казани висотою до метра.

Скіфи вели активне військово-політичне життя в Закавказзі та на території Передньої Азії. Знайомство з давньосхідними цивілізаціями спонукало Їх засобами художньої мови втілювати в образотворчому мистецтві космогонічні уявлення та релігійно-міфологічні концепції створення світу. Художня спадщина скіфів представлена декоративно-прикладним мистецтвом, кам´яною монументалістикою та скіфо-еллінською торевтикою.

Взаємозв´язок еллінської та скіфської культур яскраво виявися в елліно-скіфському мистецтві. У цьому процесі однаковою мірою були зацікавлені скіфи, які отримували втілення своїх ідеологічних концепцій, та греки, що забезпечували ринок збуту для своєї продукції. На відміну від суто грецького мистецтва з його монументальною скульптурою, живописом, мозаїкою, вазописом, скіфи надавали більшої уваги рельєфному оздобленню костюму, кінської вузди, воїнського обладунку, посуду, ритуальних речей.

Починаючи з IV ст. до н.е., еллінські майстри, пристосовуючись до смаків скіфської знаті, почали виготовляти на замовлення речі, спеціально призначені для збуту в скіфському середовищі. Різноманітні предмети, виготовлені в еллінських центрах, за своєю стилістикою належить до античної художньої культури з її характерними рисами і досягненнями Однак за змістом більшість зображень на цих предметах пов´язані зі скіфськими космогонічними та ідеологічними концепціями.

Отже, мистецтво скіфського періоду пропонує свій спосіб осмислення світу і є досить універсальним для культури, яка базується на міфологічному мисленні. Не маючи раніше зображувального еквіваленту, вона позичила його в сусідів, але трансформувала у своєрідну міфологічно-мистецьку систему.

VIII - кінець VI ст. до н.е. - це період Великої грецької колонізації. Одним з її напрямів було освоєння Північного Причорномор´я.Велика грецька колонізація, або "переселення", суттєво вплинула на весь світовий розвиток

Населення грецьких міст-полісів не тільки зберігало засади й традиції метрополії, а й позитивно впливало на сусідні племена - скіфів, таврів, мешканців лісостепу, сарматів тощо. Внаслідок взаємодії еллінів та місцевих племен відбувався культурний поступ та взаємозбагачення народів, які населяли територію України.

Духовна культура, мистецтво і релігія античних міст-полісів Північного Причорномор´я відповідали традиціям античних полісів Греції. Характерною рисою релігійних вірувань Північного Причорномор´я був політеїзм - шанування багатьох божеств, які уособлювали різні явища й сили природи. З часом до релігійних культів античних міст-полісів проникають елементи релігійних вірувань місцевих племен. Ряд основних божеств у тих і інших мали аналогічні функції

В ідеологічних уявленнях населення держав Північного Причорномор´я поряд із збереженням грецьких культів з´являлися культи синкретичних божеств, притаманних східним релігійним системам.Поява в Боспорі в перші століття нашої ери культу єдиного бога характерна для пізньоантичного суспільства в період його розкладу і свідчить про поступовий перехід до монотеїзму.

Античні держави Північного Причорномор´я приділяли чималу увагу вихованню та освіті. Упродовж усієї історії їх існування пріоритетною тут була еллінська мова і писемність з її різними діалектами. Численні епіграфічні джерела засвідчують, що багато жителів міст і сільських поселень знали грамоту, вміли писати й читати. Великого значення в грецькому суспільстві надавали також фізичному вихованню

Населення Північного Причорномор´я надавало великого значення розвитку медичних знань. Місцеві лікарі вміли лікувати рани, опіки, різні хвороби, робити хірургічні операції.

Прогресивна роль античних держав-полісів полягала насамперед у тому, що вони вплинули на прискорення економічного, політичного, культурного розвитку місцевих племен. Шляхом тісних контактів з античними містами місцеве населення було втягнуте в постійні взаємовідносини з найпередовішою на той час античною культурою. Цей процес торкнувся скіфо-сарматських та зарубинецьких племен, багатоетнічної черняхівської культури. Багато речей античного походження (амфори, червонолаковий і скляний посуд, прикраси тощо) знайдено під час розкопок поселень предків слов´ян. Модифіковані під впливом візантійської культури античні традиції дійшли і до Київської Русі.

5. Культура античних міст-держав Північного Причорномор'я. Римська колонізація та поширення християнства.

Антична культура, яку принесли в Північне Причорномор'я грецькі переселенці, справила величезний вплив на духовний світ і соціально-економічне життя місцевих племен.

Антична культура в своїй основі була культурою класового суспільства — культурою рабовласників і рабів, багатих і бідних. Поділ суспільства за соціально-економічною ознакою знайшов певний вияв майже в усіх галузях культури. Але особливо яскраво цей процес позначився на диференціації житлової забудови міст за соціально-економічною і, можливо, правовою ознакою; на розмірах, типах і декорі жител; характері комплексів побутових речей. Величезна різниця в становищі багатих і бідних жителів виразно простежується і в поховальних пам'ятках. Розглянемо найбільш важливі сторони культурного життя населення античних міст Північного Причорномор'я. значна частина населення античних міст була письменною. Діти вільних громадян звичайно одержували початкову освіту. Діти старшого віку навчалися в одно- або дворічних школах, де вони опановували мистецтво риторики, філософію, музику. Для занять спортом існували спеціальні споруди — гімнасії

Населення північнопричорноморських міст було непогано обізнане з тогочасною літературою, В місті також були свої поети, які перед битвами для піднесення бойового духу громадян читали вірші.

Значного розвитку досягла музична культура. Населення охоче відвідувало виступи приїжджих музикантів. Були в причорноморських містах і власні професіональні музиканти. тут поширилися ліри, флейти, труби, кіфари.

Популярністю користувалися також театральні вистави. Відомо про існування театрів в Ольвії, Херсонесі та Пантікапеї.

Великого значення в грецькому суспільстві надавалося фізичному вихованню. У написах згадується і багато видів спорту, з яких провадилися змагання: біг, метання диска, списа та м'яча, гімнастика, кулачний бій, плавання, кидання аркана, кінні змагання, а також змагання з п'ятиборства.

На перших етапах розвитку міст досить значне місце посідав імпорт мистецьких виробів з метрополії. Починаючи з V ст. до н. е. стало розвиватися власне мистецтво, яке згодом відігравало дедалі більшу роль у житті північнопричорноморських міст і навколишніх племен.

На початку існування античних держав мистецтво в них розвивалося в тих самих напрямах, що і в самій Греції. Але з часом тут почали виявлятися нові тенденції в усіх галузях мистецтва. Відособлений розвиток північнопричорноморських міст зумовив появу у мистецтві оригінальних елементів, нових художніх образів

у античних містах Північного Причорномор'я встановлювалося багато скульптур богів, героїв, в основному грецького пантеону, а також, можливо, окремих, особливо видатних діячів античних держав та інших осіб. Відомі, наприклад, статуя богині Астари, великі статуї левів з Ольвії, статуя Діоніса з Пантікапея

Високого рівня досягло в античних містах Північного Причорномор'я, особливо в Ольвії і Боспорі, виготовлення художніх прикрас із коштовних та кольорових металів, що вражають своєю технічною довершеністю та високою художньою майстерністю виконання.

Тісна взаємодія культур двох світів великою мірою виявилася також, у політеїстичних релігійних уявленнях як місцевих племен, так і населення античних міст. Ряд основних божеств у тих і інших мали аналогічні функції.

Релігія античних міст Північного Причорномор'я, особливо на початку їхнього існування, була єдиною з релігією метрополії. Тут шанувалися Зевс, Афіна, Аполлон, Артеміда, Кібела у різних іпостасях, Геракл та ін. Поступово у релігійні уявлення жителів античних міст Північного Причорномор'я проникають елементи культів божеств місцевого, негрецького походження. Так, у Херсонесі поширився культ таврської богині Діви.

.

В ідеологічних уявленнях поряд із збереженням культів попередніх часів, посилюються сарматські, почасти скіфські, фракійські, іранські, єгипетські елементи. В Пантікапеї зростає шанування головного бога, в основі якого лежав культ Зевса. Поява у Боспорі у перші століття нашої ери культу єдиного бога характерна для пізньоантичного суспільства в період його розкладу і свідчить про поступовий перехід до монотеїзму.

На початку IV ст. н. е. у Боспорі вже існує християнська община. Поширюється тут також культ римських імператорів.

У містобудуванні та архітектурі у перші століття нової ери спостерігаються деякі нові елементи, головним чином римської провінціальної школи. Встановився тип невеликого міста-фортеці. З'явилися нові типи споруд (цитаделі, терми), елементи декору, конструкції та матеріали. Але конструкції стали більш примітивними і водночас масивними, якість будівництва значно погіршилась.

Значно розширилося будівництво монументальних кам'яних склепів, які раніше були типовими головним чином для Боспору.

Для перших століть нашої ери характерні також статуарні скульптури, що зображували античних богів, царів, видатних, а також тварин. Загалом скульптура місцевих митців у вказаний період грубіша і дещо примітивніша, ніж античні зразки, але в ній досить виразно простежуються особливості, що виникли завдяки місцевим впливам. Значного розвитку в цей час, особливо у Боспорі, досягло також мистецтво торевтики. Тут поряд зі штампованими досить грубо виконаними прикрасами створювалися ювелірні вироби, які своєю багатоколірністю та пишністю відповідали смакам сарматських племен.

Тисячолітня епоха античної цивілізації в Північному Причорномор'ї не пройшла безслідно для наступних часів.

Чисто еллінські, спочатку чужі для навколишнього середовища античні міста і поселення Північного Причорномор'я в ході свого дальшого розвитку стали складовою, органічною частиною всього північнопричорноморського світу. Постійна взаємодія між місцевими племенами й античними містами і взаємовплив зумовили утворення своєрідного варіанта античної культури. Прогресивна роль античних північнопричорноморських міст полягала насамперед у тому, що вони вплинула на прискорення соціально-економічного і політичного розвитку місцевих племен, формування в них класового суспільства, розвитку їх економіки, культури, ідеологічних уявлень. Шляхом тісних контактів з античними містами племена Північного Причорномор'я були втягнуті в постійні взаємовідносини з найпередовішою на той час античною культурою. Античні традиції ввійшли складовою частиною в культуру місцевих племен. Багато речей античного походження (амфори, червонолаковий і скляний посуд, металеві та інші прикраси тощо) знайдено при розкопках могильників і поселень предків слов'ян, які займали велику територію басейнів Подніпров'я, Побужжя, Подністров'я. У процесі їх тісних взаємовідносин з північнопричорноморськими античними державами у галузях економіки, насамперед торгівлі, і культури обидві сторони протягом більш як п'яти століть справляли значний вплив одна на одну.

6. Культура антів та слов’ян. Культурна самобутність. Матеріальна та побутова культура. Духовний світ

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури. Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших; народів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають; глибин століть, відомо, що східні слов'яни ніколи не ставили будинки: там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін. Характерним для всіх слов'янських жител є те, що вони заглиблювались у землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, поки не траплялись тверді материкові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались деревом або соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку — прохолодно. Обов'язковим атрибутом слов'янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків. Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку.

7.Язичницька міфологія. Язичеські традиції в українському християнстві.

Різноманітність міфологічної тематики

Багатоманітність української міфологічної тематики складала цілий ряд циклів: космогонічні -- про походження життя (створення світу); антропогонічні -- про створення людини; тотемічні -- про тотемічних предків окремих пле-мен, в основі яких лежать фантастичні уявлення про поход-ження племені від певних тварин; теогонічні -- про походження богів; календарні -- про річні цикли природи та обряди, пов'язані зі зміною пір року і господарською діяльністю; есхатологічні -- про потойбічний світ та передбачен-ня майбутнього; історичні, культурно-біографічні -- про життєві вип-робування і діяння окремих героїв, героїчний епос-билини тощо. Українська міфологія багата космогонічними міфами, в яких мова йде про створення світу. Одним з таких є міф про створення світу з яйця. Сонце у цьому міфі представлене в образі Жар-птиці, яка своїм пером може освітити весь сад. А Зимовий Холод -- змій-чарівник -- хоче викрасти Жар-птицю. Проте вона встигає знести золоте яйце, з якого навесні знову народжується (воскресає) джерело світла й тепла. Сонце-яйце своїм гарячим промінням зігріває землю, розганяє туман, примушує хмари лити дощові потоки. Так, з уявленням про яйце змальовується початок всього живого, того, що народжується. Звідси -- звичай писати писанки, які дарували люди одне одному з побажанням здоров'я й дов-гого життя. Таким чином, сакральність яйця, писанки була визначена ще до впровадження християнства, до тієї обряд-ності, яка пов'язана з Великоднем. У дохристиянських антропогонічних міфах, в яких мова йде про створення людини, частіше всього згадується дере-во як матеріал, з якого створено людство. Це міг бути дуб, ясен або просто пеньок. Але в цей матеріал потрібно було вдихнути живий вогонь. Тому оживлення людини частіше всього пов'язувалось з небесним вогнем-блискавкою. В основі тотемічних міфів лежить уявлення про фан-тастичний, надприродний зв'язок між певною групою людей і певним видом матеріальних предметів («тотемів»). Тотемами могли виступати різні тварини, рослини, пред-мети або явища природи, які служили об'єктом вшануван-ня первісних людей. Система тотемічних міфів відображала все життя первісної людини, її уявлення про світ, про природу, про всі речі, предмети, які оточували людину. Весь цей живий і неживий світ разом з людиною ототожнювався в її тотемічних уявленнях. Великою пошаною в українській міфології користувалися звірі, особливо великі і сильні. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, захисниками певного роду чи племені, тобто були їх тотемами. Навколо кожного тотема об'єднувалась певна трупа людей (рід, плем'я тощо), і всі вони вважались родичами. В епоху тотемізму відбулась велика персо-ніфікація, уособлення звірів (лисичка-сестричка, вовчик-братик і т. п.). Багато легенд є про перетворення людини на звіра чи птаха і навпаки. Досить розвинутою у наших предків була демонологія -- віра в духів-демонів, які пов'язувались з явищами природи, побутово-господарським життям. Ці істоти одухотворювались, персоніфіковувались і були сильнішими від людини. Як правило, вони панували над певними своїми ділянками. Люди прагнули налагодити стосунки з ними, зрозуміти їх, щоб ті якомога менше шкодили. Одних задо-брювали, проти інших проводили ворожіння, заклинання, свята, ігрища, використовували спеціальні знаки, амулети-обереги. В українських народних казках, переказах, піснях, обрядовості змальовані різні демонічні істоти, найчастіше з людською подобою, тобто наділялись антропоморфними рисами. Це русалка, відьма, диявол (чорт), вихор, вовкулак, песиголовець, домовик, змій тощо. У «Лісовій пісні» Лесі Українки, яка є шедевром у змалюванні міфологічної картини світу, є такі духи-демони, як Лісовик, Водяник, Мавка, Куць, Перелесник. Одні з них були носіями добра, інші – зла. Народна святкова - обрядовість зберегла багато елементів язичництва, незважаючи на гоніння з боку церкви. Народний календар дуже чуйно відбивав життя природи. У першій половині березня, як тільки під променями весняного сонця починав танути сніг, і з'являлися перші проталини, східні слов'яни закликали весну. Нашим предкам здавалося, що весна може пройти повз їх селищ, якщо її не запросити, не закликати. Навесні ж відзначалися і комоедіци - свято пробудження ведмедя, який знаменував пробудження природи. Всю весну люди співали пісні на честь Лади, Лелі, Ярила. У другій половині березня, під час прильоту, лелек, птахів, що приносять, за повір'ями слов'ян, щастя і достаток, жінки пекли печиво у вигляді цих птахів або їх ніг. Дослідники східнослов'янського язичництва говорять про двох періодах русалий: літньому і зимовому. Є описи і російських русалій. Так, у XIX ст. в Пензенській губернії хлопці після Трійці виряджалися козлами, свинями, кіньми, одягали маски і під музику, дзвін сковорідок, пічних заслінок танцювали і скакали, переходячи з села в село. На чолі процесії часто носили опудало коня з цим кінським черепом на жердині. Іноді обряд зустрічі русалок проходив на житньому полі. Весь цей тиждень чоловіки пили і гуляли на всі лади. Кульмінацією русалій було свято Купала. Всі купальські ритуальні дійства можна умовно розділити на 4 групи в залежності від того, з якими міфологічними уявленнями вони пов'язані: 1) присвячені сонцю: розпалювання багать на піднесених місцях, пускання палаючих коліс, кругові танці-хороводи і т. п.; 2) пов'язані з очисної магії: багаття для відлякування нечистої сили, стрибки через вогонь, заклинання полів та інших; 3) пов'язані з культом родючих сил природи: хороводи в гаях, купання в росі і річках на зорі купальського ранку, моління річках та джерел; 4) «проводи» міфологічно персоніфікованих духів рослинності: похорон Купали, Ярила, Костроми. 20 липня в язичницької Русі відзначалося свято Перуна, заміщений з прийняттям християнства днем Іллі-пророка. У цей день грізному Перуну приносили рясні жертви. А в наступному місяці, серпні, відзначалися свята початку і закінчення жнив: зажинки і дожинки, що включали в себе багато ритуалів аграрної магії та подяки божеств урожаю: Мокоші, Велеса і ін У вересні влаштовувалися общинні бенкети на честь Роду і породіль. Після Карачун, самого короткого світлового дня, починалися обряди, присвячені духам померлих предків. Готувалися ритуальні страви для поминання чи спільної трапези з духами предків: кутя, вівсяний кисіль, млинці. У ніч на 25 грудня розводили багаття з соломи для того, щоб душі предків «грілися». З 25 грудня відкривався період зимових святок, центральним моментом яких були обряди, пов'язані з міфологічними уявленнями про Коляді. Колядний обрядовість так само багатопланова, як і купальська. Крім культу сонця і культу предків колядні дійства були пов'язані з аграрною магією і шлюбною символікою. Дослідники вважають, що коляди у слов'ян служили початком шлюбних церемоній, сезону весіль. Гадання в зимові святки носять в основному шлюбно-любовний характер. Багато дослідників вважають, що Масляна в язичницькі часи була присвячена поминання предків. На Масляну, найчастіше в останній її день, палили багаття з соломи і старих речей, що нагадує передріздвяні вогнища для зігрівання душ предків. У ряді районів Росії існував звичай не прибирати рясний масляничний вечерю зі столу в ніч перед великим постом, що, мабуть, пов'язано з «годуванням» духів предків. Кулачні бої теж є елементом поминальної обрядовості - тризни. У сучасному повсякденному розумінні тризна - це язичницький похоронний бенкет. Назва ж свята - Масляниця до язичницької міфології відношення не має. За православним календарем це тиждень, в яку заборонено мясоеденіе, але на відміну від пісних днів дозволені до вживання молочні продукти: масло, сир і т. п. Звідки і друга назва Масниці - Сирний тиждень. Як бачимо, народний календар мав тісний зв'язок з природними циклами, від яких багато в чому залежало життя слов'ян

8. Історичні передумови формування давньоруської культури.

Напередодні утворення давньоруської держави слов'янські племена, які населяли територію Східної Європи, досягли досить високого рівня соціально-економічного та культурного розвитку. Спадщина східнослов'янських племен, що об'єдналися в єдиній державі, культурні впливи сусідніх народів та надбання самої давньоруської народності стали складовими частинами культури давньої Русі. Основою формування та розвитку давньоруської культури були попередні культурні досягнення східних слов'ян. Яка б галузь культури давньої Русі не розглядалася, в ній відчуваються багатовікові традиції. Це виразно помітно у спорудженні жител, будівництві оборонних споруд, прикладному мистецтві, літературі та музиці. Поряд з літературою на Русі існувала багата усна народна творчість — фольклор, який своїм корінням сягав далеко в язичницькі часи. Особливе поширення мали святкові та буденні пісні, казки, загадки, перекази і билини, легенди, магічні заклинання та замови. Багато традиційного було у весільному та поховальному обрядах, що супроводжувалися піснями і плачами-притчами. Давні звичаї, традиції та народна творчість справили великий вплив на давньоруську культуру, зокрема на літературу. Відголоси язичницьких вірувань знайшли відбиття у визначному літературному творі XII ст. «Слові о полку Ігоревім», де згадуються язичницькі боги Велес (Волос), Дажбог, руські люди називаються «дажьбожими» онуками тощо. Знаменитий плач Ярославни, в якому вона звертається до сонця, вітру, Дніпра-Славутича, нагадує язичницькі голосіння. Легенди, прислів'я та перекази посідають важливе місце у літописах. За їх допомогою, давньоруські літописці намагалися заповнити прогалини у відомостях писемних джерел. До літописів увійшли перекази про заснування Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю Києва, про воєнні походи на Царград, про віщого Олега та помсту княгині Ольги древлянам за вбивство Ігоря, про подорож її до Царграда та ін. За Володимира Святославича 988 р. на Русі як державна релігія введене християнство. Запровадження християнства — позитивне явище в історії Русі: воно сприяло зміцненню та подальшому розвитку більш прогресивного, феодального способу виробництва, відкривало широкі можливості для розвитку давньоруської культури, прилучало Русь до передової на той час культури Візантії. Формування і розвиток давньоруської культури проходили за умов гострої класової та ідеологічної боротьби, суть якої полягала у протиборстві двох укладів: залишків старого родоплемінного з новим — феодальним. Яскраві прояви впливу язичницьких вірувань на давньоруську культуру спостерігаються у творах прикладного мистецтва. На Русі значне поширення мали так звані змійовики-гривні, на яких поруч уживалися християнські зображення святих з язичницькою Медузою горгоною із зміями. Як приклад може служити відома золота «Чернігівська гривна» Володимира Мономаха, знайдена 1821 р. на р. Білоусі поблизу Чернігова.

Важливе значення для розвитку давньоруської культури мали економічні та політичні зв'язки з сусідніми народами. Водний шлях «от Грек» сполучав Київську Русь з центрами елліно-візантійської культури на півдні та країнами Західної Європи на півночі. Населення Русі, особливо західних земель, підтримувало тісні економічні й культурні зв'язки з Угорщиною, Польщею та Чехією. У мистецьких творах можна спостерігати риси, що свідчать про культурні зв'язки Русі з Кавказом, Середньою Азією, хозарами та арабами. Особливе значення для культури Русі мали зв'язки з Візантійською імперією. Із запровадженням християнства у Київській Русі значно посилився візантійський вплив. Цьому сприяло поширення у побуті феодальної знаті візантійських виробів: тканин — паволок, ювелірних прикрас та мистецьких творів, заморських вин, прянощів тощо.Як зазначалося, давньоруська архітектура зазнала великого впливу візантійського й почасти романського мистецтва. Однак руські майстри не просто копіювали візантійські зразки, а творчо їх переробляли, вносили нові риси, відповідно до місцевих культурних традицій та смаків. Однією з важливих особливостей культури давньої Русі є те, що вона розвивалася на рідній давньоруській мові, носієм якої була давньоруська народність, що склалася з східнослов'янських племен у процесі утворення Київської Русі. Розвиток давньоруської культури відбувався у складних історичних умовах, проте культура давньої Русі за порівняно короткий час досягла надзвичайно високого рівня. За своїм ідейним багатством та високими художніми якостями вона не поступалася, а в деяких галузях перевершувала культурні здобутки інших народів раннього середньовіччя.

9) Етимологія слів «Русь», «Україна»

Походження назви «Русь»

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь", з грецької "Росія", умовно сформувалось понад 10 концепцій: 1) Варязько-норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці"; 2) кельтська; 3) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен); 4) пруськолитовська; 5) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень; 6) руська - в основі якої лежить прикметник "русий"; 7) грецька (простонародна) - від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий; 8) латинська: "ruz" - "село"; 9) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам (іраномовним племенам сарматського походження); 10) версія, за якою назва " русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось (над гирлом, де вона впадає в Дніпро стояло місто Родень). В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва "Русь" не має слов'янського походження. Вона прижилась у Київській державі. Зупинимось на деяких із них.

Теорія варязького походження назви Русь, висунена на поч. XVIII ст. Баєром, а далі особливо посунена працями Міллера, Куніка і Томсена, спирається, крім свідчення літопису про те, що Русь — не слов’яни, а варяги, на такі головні факти: належність Русі до варягів, а не слов’ян засвідчують чужі джерела IX—X ст. — західноєвропейські, грецькі і арабські; Костянтин Порфірородний у своєму трактаті подає назви дніпровських порогів окремо «руською» і окремо «слов’янською» мовою, і «руські» назви найлегше можуть бути пояснені з північно-германських мов; імена перших князів у Східній Європі — північно-германського походження(Рюриковичі у Новгороді а згодом і у Києві); фіни і тепер звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жодне шведське плем’я з подібною назвою, але припускається, що фіни вивели її від шведського слова.

Прихильники автохтонності назви Русь (особливо Максимович 1837, Ламанський, Ґедеонов, а далі В. Антонович, Міщенко, М. Грушевський, Падалка, Пархоменко) спираються переважно на подібність назви Русь з річковими назвами на Україні (Рось, також Русна — ці аналогії знає вже Густинський літопис); літописне ототожнення Русі з варягами спростовується тим, що варяг — не племінна назва, а назва мореплавця-грабіжника всякого походження, отже й слов’янського (від varang (меч); слово, засвідчене тільки в одному старому словнику полабської мови — Ґедеонов). При цьому одні прихильники автохтонності змушені припускати, що давніше частина слов’ян виселилася до Скандинавії, а потім звідти повернулася (Ламанський); інші — визнавали тотожність із слов’янами — Руссю всіх або багатьох народів, що жили на території України — роксоланів, сарматів, гунів, а особливо — скитів. Етимологічно теорію автохтонності назви Русь підтримав О. Потебня, виводячи назву Русь у зв’язку з річковими назвами типу Рось з індоєвропейського кореня *ars „текти", що одначе не дуже ймовірно. Тому, наприклад, на географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia, литовсько-білоруська територія – як DucatusLithuania чи просто Lithuania. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст. – також Roxolania).

Походження назви «Україна»

Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов’янського походження й означала первісно «пограниччя», «окраїну», »пограничну країну« (індоєвропейський корінь найімовірніший *(s)krei- »відокремлювати, різати«).

Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племені ґаліндів (= «пограничників», пор. литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів ( = «люди з пограниччя», пор. нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI-VII ст. н.е. назвою анти («пограничне плем’я, краяни»), що з історичних, географічних, ономастично-філологічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем’ям тогочасної слов’янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняється наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку.

В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших літописах і інших джерелах XII—XIII ст. Так під р. 1187 Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що «плакашеся по немь вси переяславци», бо він був князем «всякими добродЂтельми наполнен — о нем же Украина много постона» (журилася). Це перший запис у нашому літописі, де вжито назву Україна. Під р. 1189 в тому самому літописі в оповіданні про кн. Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «ко Украйні Галичькой« (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис: «Данилу же возвратившуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск і Верещин, Столпе, Комов и всю Украину», себто всю забужанську Україну. В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів «украйняни», під 1280 — «на ВкраинЂ», під 1282 — «на ВкрайницЂ». В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві.

І в кінці XV ст. й на початку XVI ст. широко вживали слова Україна на означення пограниччя, а мешканців тих «україн» (як, напр., подільської, волинської чи брацлавської) називали «україніянами» або «українниками».

З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні «країни або держави, заселеної українцями», В дальшому значенні взагалі як «країна» (= гр. κώρα і латинському regio), «далекий край», в народних піснях теж як «вільна земля».

10. Міста як культурні та політичні центри Київської Русі

До визначних центрів давньоруської культури на півдні Русі належали: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм та ін. Київ за часів Ярослава Мудрого перетворився на великий центр культури, ремесла й торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами, такими як Десятинна церква, Софійський собор, урочисті Золоті ворота з надбрамною церквою, патрональні монастирі та князівські палаци. У період найвищого розквіту Київ за кількістю населення та розмірами не тільки не поступався великим західноєвропейським містам, а й перевершував їх. Не дивно, що сучасникам він здавався «величьеством сіающ», а мандрівник Адам Бременський називав його «окрасою Сходу».

У давньоруських містах — центрах культури — творили видатні письменники та переписувачі книжок, перекладачі, художники-мініатюристи, архітектори, художники-мозаїсти та фрескісти, працювали вправні ювеліри-«златокузнецы», різьбярі по кістці, ковалі, зброярі та гончарі. Художні вироби давньоруських ремісників були добре відомі далеко за межами Русі.

міста - центри Давньоруської держави - формувалися переважно з "племінних центрів". У той же час В. В. Мавродін, узагальнюючи результати археологічних досліджень давньоруських міст, звернув увагу на часті факти "переміщення" укріплених центрів на нове місце (Полоцьк, Смоленськ, Новгород, Ростов, Ярославль, Білоозеро). Причинами такого явища (визначається як "перенесення міста") могли бути, на думку дослідника, неможливість зростання дитинця на старому місці, потреби торговельних і військових підприємств і вороже ставлення до процесу феодалізації родоплемінної знаті, концентрувався в старих центрах. Концепція "перенесення міста" знову ставила під сумнів тезу про спадкоємність між племінними центрами та центрами політичної влади Давньоруської держави.Завдяки підтримці князів в період найбільшого розвитку швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. Країною міст називали Русь іноземні купці й мандрівники. Їх вражала краса і велич Києва, який за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові. І нині жителі й гості нашої столиці милуються Ярославовим валом, Золотими воротами й тощо. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів, чисельністю торжищ вирізнялись і такі давньоруські міста як Гадяч, Чернігів, Переяслав, Новгород, Суздаль, Полоцьк та ін. Більше трьохсот міст налічують у Київській Русі вітчизняні літописи. До цього слід додати численну групу безіменних давньоруських фортець та замків, укріплених поселень, які відкрили археологи. Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, визначними осередками політичного та культурного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління.

Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби висококваліфікованих ковалів, ювелірів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі визначилося близько сотні ремісничих спеціальностей. У давньоруських містах велася жвава торгівля. Авторитету та широкого визнання не лише в Русі, а й далеко за її межами набули давньоруські купецькі організації. Торговельні подвір'я й цілі вулиці давньоруських купців успішно процвітали в Константинополі, у шведському місті Сігтуні, у столиці Волзької Болгарії — місті Булгарі на Камі та в інших міжнародних центрах. Багатства й розмаїття товарів, які доставляли руські купці за кордон, вражали уяву сучасників. Кам'яниці купців з Єгипту, Арабського халіфату, Кавказу, Італії, Скандинавії, Польщі й Угорщини стояли і на площах Києва. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху "з варяг у греки", Київ став світовим ринком торгівлі.

11). Християнство і культура. Своєрідність українського християнства

ВСТУП хрістьянства  988-й рік, який прославився епохальним в історії України подією. Офіційне прийняття християнства князь Володимир Великий підтвердив масовим хрещенням у Дніпрі. Встановлюючи християнство на Україну, як володар великої держави і піклувальник численного народу, князь Володимир у своїй молитві благав Господа, щоб "нові люди пізнали істинного Бога". Ці слова він взяв з молитви Ісуса Христа, в якій сказано: "Життя ж вічне, щоб пізнали Тебе, єдиного істинного Бога, і посланого Тобою Ісуса Христа" Іоанна
ВПЛИВ НА КУЛЬТУРУ
Разом з релігією була успадкована від Візантії і художні традиції, однією з яких була прикраса храмів розписами та іконами. Слово «ікона» походить від грецького eikon (образ) .. Стиль живопису змінювався в ході століть, але художні традиції іконопису збереглися до теперішнього часу. Використання прийомів стилізації і яскравий, ошатний колорит, характерні для середньовічної релігійної живопису, вплинули на творчість багатьох художників кінця 19 & - початку 20 ст. Перші російські князі-християни у своєму прагненні до досконалості і красі в архітектурі, до пишності мозаїк і фрескових розписів, до урочистості та благоліпність культових церемоній брали за зразок величні пам'ятники Константинополя. Але самостійність зодчества Києва, Чернігова, Новгорода XI століття незаперечна ..

Література і писемність
Основна частина літератури - це ранні церковні піснеспіви, твори батьківвізантійського православ'я - Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, ВасиляВеликого, а також різні хроніки, історичні твори, апокрифи - народні релігійнікниги, опозиційні офіційної церкви. Особливе місце в бібліотеці, зібраної ще самим Ярославом Мудрим, займали перекладені на слов'янську мову книги.

12. Церкви та монастирі - духовні та культурні центри.

У монастиріях та церквах - невичерпне джерело повчання для людей.
Вони мають велике значення як центри наук і розповсюджувачі освіти. Наявність у країні монастирів є вираз фортеці і сили релігійно-морального духу народного.

Християнська 0%A5%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0"Церква об'єднує християн у святу спільноту, яка теж зветься Тілом Христовим чи Нареченою Христа і розглядається як своєрідний 0%9D%D0%BE%D1%97%D0%B2_%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%B3"Ноїв Ковчег, спасіння поза яким є неможливим. Через церкву передаються 0%A2%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0"таїнства та 0%91%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%82%D1%8C"благодать, вона ж уділяє 0%A5%D1%80%D0%B5%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F"хрещення (яке є духовним очищенням та оновленням у Христі) новим 0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%85%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD"катехуменам. Роль духовного наставництва та годування виконує 0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%B5_%D0%9F%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%BE"Святе Письмо, яке вважається за Слово Боже. Велику роль на земному шляху християнина до вічного блаженства відіграє Боже 0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F"Провидіння.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською коро¬лівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.

   Відповідаючи на питання про значення людського життя, Церква пропонує глибоке осмислення буття, допомагаючи людині відкрити вічну сутність речей. Вона показує, що перспектива вічності не робить людське життя пасивним, усуненим від повсякденних турбот і обов'язків, додаючи цією перспективою діяльності людини вище значення і відповідальність. Церква закликає жити осмислено, укорінюючи в людській свідомості наявність в структурі буття вищого і освячуючого початку, який здатний перетворити як внутрішній світ особи, так і весь навколишній світ.

Церква завжди невідривно від народу переживала важкі часи випробувань, коли були пошкоджені самі етичні основи життя суспільства. Отже, і зараз, не нав'язуючи нікому своїх світоглядних позицій, Св. Церква може допомогти правильно оцінити і зрозуміти суспільству ті життєві обставини, в яких воно виявилося в останні десятиріччя і вказати шляхи виходу з них.

  Крім того на Церкву вже історично покладається задача допомогти суспільству повернути його історичну пам'ять, самосвідомість, загублені духовні традиції, що складають протягом сторіч безцінне народне багатство. Тут доводиться говорити про складність цієї задачі, оскільки звернення до духовних традицій — це звернення до духовності, поняття якої є досить розмитим, не дивлячись на дискусії, що ведуться в суспільних кругах.

Деякі відомі церкви і монастирі України:

Андріївська церква . Андріївська церква – належить до видатних пам'яток архітектури ХVIII ст. Андріївська церква була побудована на замовлення імператриці Єлизавети Петрівни. Збудована у 1749-1754 роках у стилі бароко за проектом видатного архітектора Бартоломео Растреллі.

Києво-Печерська лавра - це видатний пам'ятник не тільки слов'янської, але й загальносвітової культури, яка входить до "Списку Всесвітньої Культурної Спадщини ЮНЕСКО". Поява Києво-Печерського монастиря обумовлена політичними, економічними, соціальними та культурними наслідками хрещення Київської Русі у 988-989 рр. У "Повісті минулих літ", автором якої є інок Печерської обителі Нестор, сказано, що у 1051 р. подвижник Антоній заснував у печері монастир.

Межирічинський Свято-Троїцький монастир заснували князі Острозькі. В XV ст. Василь Острозький (Красний) зводить муровані стіни замку, а в середині XV ст. (1454 р.) починається спорудження кам‘яної церкви, яка й дійшла до нашого часу. Святиню розбудовували протягом. XV–XVII ст. Межирічинський Свято-Троїцький монастир один з видатних архітектурних ансамблів, споруджених в Україні в XV-XVІІ ст., в якому відображена волинська архітектура з елементами староукраїнського будівництва та готико-ренесансного стилю.

Михайлівський Золотоверхий монастир засновано 1108 року київським князем Святополком Ізяславовичем на місці Димитрівського монастиря. У 1108-13 роках в ньому збудовано Михайлівський Золотоверхий собор. ХІІ столітті монастир був місцем поховання князів. Михайлівський Золотоверхий собор вважався однією з найкращих монументальних споруд древнього Києва. Це був хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома нефами. Велична споруда його була увінчана одним великим куполом, який оздобили золотом замість традиційного свинцю. Звідси й походить назва – “Золотоверхий”.

Таким чином монастирі і церкви – не лише релігійні святині. Вони є духовним пристановищем для сотень черниць і ченців, місцем паломництва, культурними та релігійними пам’ятками. Послушники стежать за тим, щоб землі, на яких стоїть храм, зберігали свій первісний вигляд. Їх історичне і культурне значення не можна переоцінити. Вони несуть у собі велич століть, ідеали чистої любові та пратерства.

Окрім естетичної насолоди, вони зберігають велику культурну спадщину народів, модрість та істинні вірування. Окрім цього, вони несуть у собі джерело моралі та зразок щасливого життя людини, не такий, який ми звикли бачити , а істинний , нескінченно наближений до життя Творця.

13. Писемність та освіта. Перші книгозбірні Київської Русі

Школа. Разом із християнством в Україну прийшла освіта й школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб громадянству дати початки грамотності й науки. Перші школи містилися при кафедральних церквах у більших містах; тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а згодом і по селах почали вчити молодь.

Учителями були священики і дяки. У школі вчили читати й писати. За підручники слугували богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Світські люди на цьому й кінчали науку. Хто знав читати і писати, міг уже добути який-небудь уряд або самотужки міг продовжувати свою науку. Кандидати духовного стану вчилися довше, бо повинні були пізнати докладно Святе Письмо й богослужебні книги. Але й від них не вимагали великого знання, — особливо сільське духовенство бувало маловчене.

Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що змагали до того, щоб дійти до найвищих церковних урядів або визначатися як проповідники й письменники. Недосяжною метою для всіх була візантійська освіта, що опиралася на скарби старовинної культури й своїм рівнем стояла найвище в цілій Європі. в Україну приїздило замало вчених греків, що могли давати систематичну науку, — тому й рівень цих шкіл у нас не міг бути дуже високий.

Основою вищої науки була грецька мова. Порядок навчання був такий: перше вчили пізнавати літери, потім лучити їх у склади, далі читали і перекладали прозу, потім поетів і в кінці переходили до граматики. Знання грецької мови було досить поширене в нас, бо зв’язки України з Візантією були дуже тісні, особливо зв’язки торговельні.

Хто познайомився з грецькою мовою, той міг осягнути літературну огладу — навчитися візантійської риторики й знання стилю. Дальшу освіту доповняли вже лектурою. З інших чужих мов знали в нас мову латинську й німецьку, особливо у західноукраїнських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився дома п’ятьох чужих мов.

Книжка. З розвитком освіти чимраз більше значення добувала книжка. Найдавніші книги писали на тонкій шкірі — пергамені. Щодо паперу, то він приходив в Україну зі Сходу, але поширився лише в XIV — XV в. Чорнило виробляли самі писарі з дубової або вільхової кори, старого заліззя, вишневого глею, борщу, квасного меду та ін. Писали гусячим пером.

Найдавніші українські рукописи були писані т. зв. уставом. Це було письмо, що визначалося великою простотою: переважали в ньому прості лінії, більш-менш правильні кути або часті кола. Пізніше устав перейшов у напівустав — письмо ломане, неправильне, з літерами над рядками, т. зв. титлами. В уставі і напівуставі кожна літера стояла окремо, відділена від інших. Пізніше вони лучилися одна з одною, спліталися — й так постав скоропис. 

Писанням книг займалися фахові писці, переписувачі. Це були здебільшого люди духовні — священики і ченці — або з церковного причту, дяки.

Цінність книжки. Переписування було нелегке, тому й книга цінилася дорого. Дорогоцінну книгу шанували дуже.

Були вже в ті часи меценати письменства, що збирали перші бібліотеки. Князь Ярослав Мудрий заснував такий книгозбір у Києві. Волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, оправляв їх у дорогоцінні оправи й розсилав у дарунок різним церквам та монастирям. Між іншим, і кафедральній церкві у Перемишлі дарував переписане власноручно Євангеліє, оковане у срібло з дорогоцінним камінням.

Книжку цінували задля того, що уважали її джерелом всього знання, непомильним проводирем у житті. Читати книги — це обов’язок освіченої людини.

Але книжки так захоплювали читачів, що читали їх «і вночі і вдень». Читали все. Найперше місце займало Святе Письмо. Євангельські події читали як побожну повість;. Читали не тільки дозволені книги, але й апокрифи — підроблені книги, які церква відкинула. Особливу почетність мали житія святих — чужі, принесені зі Сходу й Візантії, та свої, місцеві, що оповідали про подвиги українських святих і угодників. Зачитувалися також фантастичними повістями, що прийшли до нас із Греції

Книгозбірні. Рівень розвитку книжкової культури XIII — першої половини XV ст. характеризують також відомі з тих часів бібліотеки: великі монастирські, князівські, порівняно малі збірки деяких приватних осіб.

Найрозвинутіші та найвпорядкованіші книгозбірні концентрувалися в монастирях. За чернечим уставом, кожен монастир мусив мати свого бібліотекаря ("книгохранителя"), який дбав би про належне збереження книжок. Кількість книжок залежала від величини і значення монастиря, а також від часу його існування.

Без сумніву, найбагатша і найцінніша за складом бібліотека сформувалася у Києво-Печерському монастирі. Тут зберігалися не лише рукописні пам’ятки попередньої доби, а й тогочасні книжки. Крім того, тут осідали й грецькі, болгарські, сербські кодекси, що прибували сюди разом із церковними ієрархами — вихідцями з Балкан та Греції.

Книгозбірні волинських монастирів почали формуватися трохи пізніше від київських — від середини XIII ст. Монастирський книжковий фонд у XIV і навіть у першій половині XV ст. був порівняно невеликий і кількісно приблизно відповідав церковним збіркам. Так, про книжкову колекцію Спаського монастиря дійшли джерельні згадки вже від кінця XIV ст

Чимало книг мав згадуваний князь Володимир Василькович. Таке припущення можна висунути, зважаючи на ту велику кількість книжок, яку князь подарував довколишнім монастирям та церквам, а також замовляв переписувачам.

Набагато менші за монастирські та князівські книжкові збірки формувалися в церквах. Кафедральні та великі міські храми мали відповідно й більше книг. Натомість у церквах містечок та сіл осідав лише той мінімум книжкового фонду, якого потребувала щоденна церковна практика.

У XIII — першій половині XV ст. формувалися також поодинокі приватні книжкові збірки, власниками яких виступали переважно церковні ієрархи. У джерелах зустрічаються згадки про книги київських митрополитів: Кирила, Максима, Петра, Кипріяна

Розвитку книжкової культури України XIII — першої половини XV ст. були властиві тимчасові сповільнення і кризи (середина XIII, середина XIV ст.) та піднесення (злам XIII — XIV, кінець XIV — 30-ті рр. XV ст. Очевидно, було б доречно розрізняти книгописання двох типів. Перший тип формували ті окремі культурні осередки, де не лише переписували книжки, а й організовували літературні гуртки, комплектували книгозбірні, гуртували книжників. Монастирі, дотримуючись своїх уставів, визначали коло писемних пам’яток, а отже, й читацькі зацікавлення, хоч і не мали монополії на виготовлення книжок. Книгописні осередки при княжих дворах, де було більше ґрунту для подолання консерватизму і виходу на ширші зовнішні культурні контакти, наприкінці XIII ст. занепали. Другий тип книгописання полягав у копіюванні літургійних текстів і забезпеченні ними передусім церков. Саме такі книжки кількісно домінували свого часу і ще більше переважають серед тих, що збереглися до нинішніх днів.

14. Вплив Візантії на культуру Київської Русі

Древньоруська культура, головним осередком якої є Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значний вплив культур Сходу. Древня Русь в Х-ХІІ ст. підтримувала різносторонні зв’язки з багатьма Європейськими і східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий зліт її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв’язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалась в копіювання візантійської, а Київ – в якийсь філіал Константинополя.

Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї – досвід і надбання європейської і частково східної культур, культура Київської Русі виявила яскраву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад «Слово о полку Ігоревім» - твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняється від західних епічних поем. Своєрідністю відзначені також архітектура і інші мистецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, але вона певно свідчить і про відмінності двох культур. В ХІ-ХІІ ст. стольний град Русі підтримував широкі відносини із східними сусідами і з країнами Європи. Значною вагою Древньоруської держави в європейських справах зумовлено те, що Західні посли, купці, воїни були в той час нерідкими гостями Києва. Їх вражали розміри столиці Русі, пишність її палаців та храмів. Відомості, що вони подавали про Русь, знаходили узагальнене відображення в західних хроніках і космографіях. Так, Адам Бременський, відомий географ ХІ ст. назвав Київ «суперником Константинополя і кращою прикрасою грецького світу».

Певну своєрідність має і руська література, що виникла ще в Х ст. Офіційне прийняття християнства Древньоруською державою потребувало не тільки численних перекладних богослужбових і просвітительських книг, але й складання власних, руських творів. Із пам’ятників світської літератури до нас дійшло, так зване «Поучення» Володимира Мономаха, звернене до дітей князя. В ньому відбилась велика тривога за подальшу долю батьківщини, прагнення попередити нащадків, діти їм поради, що запобігти політичного розкладу Древньоруської держави.

Відомі також твори церковного характеру: життя руських святих Бориса і Гліба, Ольги, Володимира, повчання Феодосія печерського і Луки Жиляти, нарешті «Слово про законі благодать» першого руського митрополита Іларіона.

Серед писемних пам’ятників древньоруської культури перше місце належить літопису. Літописи – це не просто перелік історичних фактів, в них втілилося широке коло уявлень і понять середньовічного суспільства.

В ході свого розвитку досягає розквіту і древньоруське мистецтва. Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир.

15. Література та літописання Київської Русі. Перекладна література. Київські літописи. Мистецтво рукописної книги, мініатюри. Билинний епос.

Найдавнішими літописами були Лаврентіївський, Іпатіївський і адзивилівський.

До Лаврентіївського літопису (зберігся в єдиному списку, виготовленому в 1377 р. під керівництвом ченця Лаврентія) війшли "Повість минулих літ" та "Повчання Мономаха". Радзивилівський літопис належав різним володарям, вихідцям із Західної Русі. Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках.

Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця ХІ - початку ХІІ ст. стала саме "Повість минулих літ". В ній відтворено широку картину світової історії. Разом з тим показано місце слов'ян і Київської Русі в системі тодішнього світу. 

У другому десятиріччі ХІІ ст. київське літописання збагачується унікальним літописним твором "Повчання Мономаха". Цей твір виконаний у формі літопису-автобіографії самого Володимира Мономаха і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр, складається з двох частин: власне повчання і короткого літопису походів і перемог В.Мономаха. У першій частині Володимир розмірковує над одвічною проблемою добра і зла, праведника і грішника, заключаючи: "Уклонися от зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в въки века".

У Чернігово-Сіверських землях написана також і велика історична повість "Слово о полку Ігореве" (1185 р.), автором якої (за Б.О.Рибаковим) був галицький книжник Тимофій. У повісті описані всі етапи підготовки і самого походу Ігоря в степ на половців. Літописець представив свого князя (Ігоря) як сміливого і благородного, який маючи можливість порятунку, не користується нею, він не хоче кинути в біді своїх воїнів.

З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Давньоруська література не могла не скористатися досвідом старшої за віком християнської літератури, і сама собою здібність новонаверненої Русі до широкого і дуже швидкого засвоєння візантійської книжності, а також живе зацікавлення нею — беззаперечне свідоцтво висоти культурного рівня Давньої Русі.

Як і оригінальна, перекладна література на давньоруському грунті протягом свого побутування піддавалася найчастіше процесові редакційних переробок і разом з тим органічно включалася в загальний літературний потік, що стирав грані між чужим і своїм. Між іншим, деякі літературознавці перебільшували значення перекладної літератури, чим знецінювали оригінальну літературу Київської Русі. Основою, на якій виникла і розвивалася оригінальна література східних слов'ян часів Київської Русі, була не перекладна література, а тогочасне реальне життя, високий рівень матеріальної і духовної культури, народна поетична творчість та народна мова наших предків.

Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.

Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.

Розвиток фольклору в Київській Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Незважаючи на вплив нової християнської релігії, стара обрядовість та пов'язана з нею язичницька релігія стійко трималася в народних масах. Поступово старі традиції і обряди пристосовувалися до християнських церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто до співіснування двох релігійних світоглядних систем, яких притримувалася значна частина населення Київської Русі.
З розвитком Київської Русі у народі зростав інтерес до минулого, продовжувала існувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядові пісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору. 
Особливе значення мали билини - епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбу з чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Найпопулярнішим серед них був Ілля Муромець - селянський син, узагальнений образ воїна-патріота. Таку ж славу здобув Микула Селянинович - орач. В його образі оспівано працю і подвиг простої людини. 
Справжнім творцем билин, як і інших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великий вплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Як наслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу.

16) Оригінальна література: “Слово о полку Ігоревім” — перлина художньої літератури.

У 80-х роках XII ст. невідомий нам автор створив найбільший твір давньоруської літератури - "Слово о полку Ігоревім". Цей твір позначив історичні дати вітчизняної художньої культури, показало, що наша словесність є однією з найдавніших у Європі, що твори давньоруських письменників знаходяться в ряду найвизначніших пам'яток світової літератури. Література була покликана виховувати почуття патріотизму, стверджувати історичне і політичне єдність народу і єдність руських князів, викривати чвари і міжусобиці. Багатьма рисами "Слово" пов'язане з літературними традиціями свого часу, воно відрізняється цілим рядом рис, властивих тільки йому: оригінальністю переробки епічних прийомів, багатством мови, витонченістю ритмічної побудови тексту, народністю самою своєю суттю і творчим переосмисленням прийомів усної народної творчості, особливо ліричністю. Літописи тих часів не блищали витонченістю літературної мови. У них вона була суха, документальна, але ж літописець і повинен був розповідати тільки те, що бачив, без всяких спотворень і прикрас - це було головне правило написання літописів. "Слово" ні на крок не відступає від цього правила, навпаки, в ньому події викладені правдивіше, ніж в інших "свідченнях історії". Безіменний автор сам вказує на те, що він не співатиме незаслужену хвалу, як це робив Боян, знаменитий сказатель тих часів, та й як можна вихваляти, адже похід, про який йде мова, закінчився невдачею! Конкретна тема, якій присвячено "Слово о полку Ігоревім", - невдалий похід в 1185 р. в половецький степ новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Але автор стурбований долею Руської землі, він згадує про події далекого минулого і сучасності, і справжній герой його твори не Ігор, не великий князь київський Святослав Всеволодович, якому в "Слові" приділяється чимало уваги, а руський народ, Руська земля. Саме ця любов до батьківщини, до російських людей до межі посилила почуття автора, зробила їх складними, загострила його слух, зір, його поетична уява. Саме вона, любов до батьківщини, стала натхненницею і визначила вибір художніх засобів у "Слові", посилила спостережливість автора, вдихнула в нього справжнє поетичне натхнення, надала високу ідейність його твору. У "Слові" немає систематичного оповідання про похід Ігоря. Все "Слово о полку Ігоревім" пройняте пафосом захисту батьківщини, об'єднання Руської землі. Автор пристрасно обурюється проти міжусобних воєн російських князів. Як справжній виразник інтересів усього населення Русі, який страждав від чвар князів і навал половців, він закликає припинити міжусобні війни і об'єднатися проти зовнішніх ворогів. Ця думка - єднання русів проти спільних ворогів - є головною думкою твору. Автор "Слова" нагадує князям, які вони сильні, як сильна їх дружина, і просить "вступити в стремено" за землю Руську, він бачить руських князів могутніми і славними. Автор "Слова" одним з перших почав використовувати багато літературні прийоми, він застосовував різноманітні художні засоби зображення: гіперболи, метафори, порівняння, епітети, контрасти, уособлення. А які картини природи вводить автор у твір! Взагалі, в літописах того часу якщо і зустрічалося опис природи, то це був нерухомий, мертвий краєвид, який безпосередньо пов'язаний з подіями, наприклад, опис місцевості, де відбувалася битва. У "Слові" ж природа просто оживає. Через природу автор доносить до нас настрій, атмосферу подій; природа оживляє рядки розповіді. В основі сили і свіжості людських почуттів автора "Слова" лежала його любов до рідної землі страждає. Любов до Батьківщини водила його пером і визначила глибоку народність змісту і форми поеми. Ідеї єднання перед лицем страшної зовнішньої небезпеки, тобто перед навалою кочівників, підпорядковано все зміст "Слова". Заклик до єднання проникнуть самої пристрасної, найсильнішою і ніжною любов'ю до батьківщини. Почуття це пронизує весь твір, воно підкорює і нас, сучасних читачів. Воно наповнює наші серця печаллю при описі поразки російського війська, гордістю за свою батьківщину при описі сили і сміливості її захисників, гострої ненавистю до її ворогів в оповіданні про розорення Руської землі. Найбільша патріотична поема Київської Русі знайшла величезну популярність і популярність, виділилася з усіх подібних творів тих часів. Художнє своєрідність, незвичайний поетична мова "Слова", високу майстерність автора зробили його твір безсмертним і загальнолюдським, народним і гуманістичним, повним гарячого ліризму.

17) Образотворче мистецтво та архітектура. Характерні риси давньоруського мистецтва. Архітектура Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів. Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди — напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори). Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму. Образотворче мистецтво Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами.

18. Монументальне будівництво, сакральна архітектура. Монументальне мистецтво та іконопис. Ужиткове та ювелірне мистецтво.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта — назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей — митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих — заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя», інші).На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. У 1651 голландський художник Вестерфельд бачив і замалював всю фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї. Софійський собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису XI ст.У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями. У «Києво-Печерському патерику» описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона «Володимирська Богоматір» послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву «Замилування».Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матвія, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення за так званим радзивілівським літописом XV століття, який є списком з рукопису XIII століття. Його 617 мініатюр — своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу. Декоративно-ужиткове мистецтво Золота діадема. 12 ст. Золото, перли, перегородчата емаль. Знайдена 1900 біля с. Сахнівка близ Канева. Музей історичних коштовностей України.Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва — техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (XI століття), перелічуючи в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами «з золота з емаллю і з срібла з черню». Найстарші пам'ятки монументальної, мурованої архітектури на українських землях походять із побережжя Чорного моря — з колишніх грецьких колоній, які сягають VIII — VII ст. до н. е. До таких більших міст належали Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей й багато інших. Досліди збережених незначних решток античних будов та інших мистецьких творів указують, що спочатку у VIII — VI ст. до н. е. Причорномор'я мало вплив т.зв. іонійського стилю, а з V ст. тут поширюються зразки афінського та з початком нової ери до II ст. римського будівництва. Знайдені фундаменти оборонних мурів міст (Пантікапей, Німфей, Горгіппія), житлових будинків, храму Аполлона в Ольвії й різні уламки колон, капітелей тощо вказують на відмінність їх від чисто грецьких зразків — аттічних і малоазійських. Особливий інтерес мають гробівці (наприклад, у Керчі) зі склепінням, зложеним з клинуватого каміння. Цей новий на той час конструктивний засіб перекриття не був відомий у самій Греції, а лише в деяких грецьких колоніях, наприклад, в Александрії.Після навали різних кочівників, ще зруйнували грецькі міста, монументальне будівництво починає наново розвиватися в Причорномор'ї у IV — VII ст. за т.зв. старохристиянської й ранньовізантійської доби. Причому християнські храми постають саме в колишніх грецьких містах, а навіть почасти з матеріалів давніших грецьких, античних будов. Найбільшим осередком старохристиянського будівництва був Херсонес. Яких великих розмірів воно досягало, свідчать збережені рештки фундаментів і частин стін 27 церков і каплиць. Найстарші церкви були центричного типу — у формі рівнораменного т. зв. «грецького хреста», що вказує на східні впливи, далі базиліки VII — IX ст. римського типу, що у свій час були поширені на.

19. Софійський собор-перлина давньоруської архітектури та живопису

Перлиною давньоруського архітектурного мистецтва є Київський Софіївський собор, зведений грецькими майстрами під час правління князя ярослава Мудрого за зразком Софіївського храму Константинополя. згадка про Софію Київську зустрічається у найціннішому літописі Київської Русі — «Повісті минулих літ». У будівництві собору були використані досягнення візантійського мистецтва, проте в архітектурі цього п’ятинефного храму вже простежувались своєрідні національні риси. На відміну від візантійських соборів, він був увінчаний тринадцятьма куполами, містив дві галереї. Композиційне рішення Софії Київської зіграло велику роль у формуванні національних рис української, російської та білоруської архітектур. В результаті реставрувань і перебудов, проведених протягом XVіі—XVііі ст., первинний вигляд будівлі собору не зберігся.

Первісне архітектурне рішення Софії Київської мало свою символіку. центральний високий купол храму символізував Христа — Голову церкви. дванадцять менших куполів собору асоціювались з апостолами, четверо з яких — євангелісти лука, Іоанн, Матвій та Марк, що сприяли розповсюдженню християнства по всіх сторонах світу.

Давньоруський мозаїчний живопис X— Xіі ст. може бути поділений на два види: високохудожні мозаїки підлоги, що фрагментарно збереглися до нашого часу в деяких храмах епохи Київської Русі, і мозаїчний настінний живопис, яким оздоблювали найважливішу в символічному сенсі й найбільш освітлену частину давньоруських храмів — центральний купол, підкупольний простір і вівтар.

Надзвичайно високий рівень технічної та художньої майстерності київських митців в галузі мозаїчного живопису слугував зразком для західноєвропейських майстрів. Палітра смальт, якими були набрані мозаїчні підлоги й оформлені інтер’єри чернігівських, Київських, Переяславських храмів відрізнялась надзвичайним кольоровим розмаїттям. Так під час створення мозаїк собору Софії Київської давньоруські майстри застосували близько 180 відтінків різних кольорів.

У X—Xі ст. у Київській Русі набула поширення візантійська техніка фрескового живопису. Дуже відомі цикли настінних розписів Софії Київської, які зображують сюжети Євангелія, Старого завіту, а також святого Георгія та архангела Михаїла — покровителів князівського роду. Також унікальними пам’ятками фрескового живопису є розписи на стінах веж, де розташовані сходи, якими піднімалися князь із дружиною та почтом. Тут представлені сцени світського життя.

20. Культура галицько-волинської русі. Спадкоємність культурних традицій.

В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурних традицій.

Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була "гарна і гожа". Церква мала чотири склепіння і "стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими".

Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-волинській державі.

У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на грунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характер-ною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.

У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.

3. Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні та розвитку української культури.

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Літопис розповідає про візит Данила до угорського князівства. Данило "їхав поруч з королем за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького, обшитий золотим плоским мере-живом, і чоботи з зеленого сап'яну". Воїни, які супроводили князя теж були пишно одягнуті: "Від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї". Дружина князя справила велике враження на місцевих людей, а король Бела в захопленні казав: "Менш варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх батьків".

Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Для церкви Богородиці в Холмі Данило привіз із угорської землі "чашу з багряного мармуру, вирізьблену чудовим мистецтвом...". Мстислав Данилович подарував Конраду Мазовецькому дорогий одяг та гарних коней з майстерно виготовленою збруєю.

Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав.

У той же час в Галицько-волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою.

На заході Галицько-волинська Русь була форпостом східнослов'янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі як освіта, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних культурних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу. Грунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

21.Своєрідність культури Галицько-Волинської Русі. Містобудування та архітектура. Романські та готичні традиції. Особливості Галицько-Волинської іконописної школи. Писемна творчість. Галицько-Волинський літопис.

Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.

Архітектура. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр.

Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.

Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються досить рано — із кінця ІХ — початку Х ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів кінця ІХ—ХІІІ ст. назавжди втрачена.

У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів.

Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.

Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.

У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.

На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.

Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.).
Література і літописання. До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька».

Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір.

Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.

Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.

Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу.

Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.

Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису — майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду.

Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.

Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він містить багато характерних для неї слів, зворотів, прислів’їв.

Особливості Галицько-Волинської іконописної школи Існувала й власна галицько-волинська іконописна школа. її розвиток був пов'язаний із зростанням ролі ансамблю іконостасу*. В останнііі третині XIII ст. була створена ікона Богородиці з Успенської церкви волинського села Дорогобужі; наприкінці XIII - на початку XIV ст. - ікона Богородиці з Покровської церкви Луцька («Волинська Богоматір» ). З галицьких найстарішою є ікона Покрови Богородиці (початок XII ст.).

22. Своєрідність формування українського Ренесансу.

Ренесанс в укр-кій культурі(к-рі) був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з західноєвропейським Відродженням(В.) і почався на поч. XVI ст., але лише в др. пол. XVI ст. та на поч. XVII ст. його прояви стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов´язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали Київської Русі. На укр-ких землях була на довгий час загальмована к-рна еволюція. Були знищені головні к-рні центри, втрачена к-рна еліта. Специфічна ренесансність укр. к-ри кін. XVI – поч. XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "к-рної опіки", у формуванні к-ри національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського В. позначився на укр-ких землях вже на поч. XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в´їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні. З архітектурою був пов´язаний розвиток укр-кого кам´яного різьблення. Найхарактернішим прикладом поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці каплиця Боїмів. У др. пол. XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в укр-кому малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. Поширенню ренесансної к-ри в укр-ких землях сприяв насамперед розвиток освіти. Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності Укр. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.
Розвиток друкарської справи в Укр. є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної к-ри. Укр-кі письменники В. протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Таким чином, Ренесанс в укр-кій к-рі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської к-ри. І хоч укр-кі митці не сформували цілісної ренесансної к-ри або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності.

23. Особливості культурної еволюції України у складі Великого князівства Литовського. Правовий та мовний статус. Писемність, література У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдна-лася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці нази-вали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це най-повніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі станови-ли 9/10 загальної площі князівства. Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі – Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля – залишились автономними. Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писали-ся законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до ук-раїнських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику за-конів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мо-ва існувала у двох варіантах – північному (білоруському) і півден-ному (українському). Розширюється сфера застосування української мови. В 1556– 1561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга – величне творіння, унікальна пам’ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці. За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівню-валася в правах з польською та литовською. Її вимоги були мінімаль-ними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60–70-х рр. XVI ст. ук-раїнська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ста-вило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягел-лонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королі-вською владою, гарантованими політичними свободами та станови-ми привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визна-ти його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави». У цей період українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і ре-формація. Культура русів, які становили 90 % населення держави, справила значний вплив на литовців. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію й способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. На корінних литовських землях з'явилися руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» тощо. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Великого поширення з-поміж литовської знаті набувала «руська віра» — так спочатку звалося на Литві православне християнство. Шлюби литовських князів із руськими князівнами сприяли закріпленню руського впливу. Важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визво-лення народу, яскравим явищем української культури була полеміч-на література. Вона спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення і почата бурхливо розвиватись у ХVІ–ХVІІ ст. Об’єктом особливо гострої критики православних полемістів Г.Смотрицького, І.Вишенського, Стефана Івановича Зизанія (справжнє прізвище Кукіль) (близько 1570 – до 1621 рр.), Клірика Острозького, Марціна Бронєвського (Христофо-ра Філалета), М.Смотрицького, П.Могили, З.Копистенського була унія та її апологети, такі як перший ректор Віденської академії, безпосередній учасник прийняття Берестейської унії 1596 р., єзуїт П.Скарга, який у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ’я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. Боротьба велася між католиками й уніатами, з одного боку, та православними – з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питан-ням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-по-лемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді. Серед літературних жанрів України початку XIV – першої поло-вини XVII ст. важливе місце займає літописання. Однією з найціка-віших пам’яток історичної думки є Густинський літопис («Кройні-ка»), складений близько 1623–1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв’язку зі світо-вою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. Характерною особливістю цього літопису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про поча-ток письменства, походження назви Русь, виникнення козацтва, збе-реження в обрядовій культурі українського народу язичницьких віру-вань.

24. Україна в складі речі посполитої. Доба Українського Передвідродження

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Остання ж з поч. XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насамперед збоку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарського, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул "государя всієї Русі" (січень 1493 р.) і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві. Відповідно до цього й діяли московські правителі. Вони підтримували сепаратистські тенденції, що мали місце у Великому князівстві Литовському, зокрема князівську змову 1481р. та повстання князя Михайла Глинського (1507—1508). У результаті Литва втратила сіверські землі. У1500—1603 pp. велася литовсько-московська війна. У1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.

Пункти для заспокоєння руського народу 1632/33р (Пункти заспокоєння обивателів грецької віри). Основні положення

1) Узаконювалось існування православної церкви (до цього на православ’я йшов дуже великий тиск, особливо з боку католицької церкви);

2) Православні мали право обирати вищу православну ієрархію на чолі з митрополитом (до цього часу це право було значно обмежене);

3) Православні мали право відбувати церковні обряди (до 1632/33р уніати та католики цьому суттєво заважали);

4) Православні отримали право відкривати нові церкви, друкарні, монастирі, школи;

5) Православним було повернуто ряд церков, серед них Видубецький монастир в Києві.

Україна під Річчю Посполитою у XVI- II пол XVII ст

Ще зі шкільних підручників відомо, що була підписана Люблінська Унія між Польщею та Литвою у 1569р, і за нею пішло масове ополячення, окатоличення, а чи насправді було так? Ті хто вивчає в школі історію ще не розуміє, що більше 50% історії перекручено з усіх боків. Після підписання Люблінської Унії православна віра продовжувала жити, але освіту надавали католицькі школи, священики. Не треба думати, що всі митрополити 16ст горою йшли за Україну. Багато митрополитів, священиків, монахів жили як пани: пили, гуляли та багато інших пестощів. Якщо в католицьких монастирях чоловіки жили виключно самі, то в православних жили цілими сім’ями (з дітьми, жінками(часто навіть з декількома). Братські школи це не релігійні осередки монахів чи священиків, а об’єднання міщан заради того, щоб поставити церкву на свої місця. Саме при братських школах розвивалась українська освіта, писемність та багато чого іншого з української культури.

У 1596р була підписана Берестейська Унія, а чи була вона унією? Коли підписується нова унія йде об’єднання, а після підписання Берестейської Унії виникла нова греко-католицька віра, яка майже не відрізнялася від православної, тільки підпорядковувалась не патріарху, а Папі Римському. В Унію перейшло 6 із 8 українських єпископів, а Рогоза, якого картають історики за перехід, мав вибір: залишитися митрополитом київським і отримати 25 сіл від Острозького, або перейти у нову віру та отримати Києво-Печерську лавру(від польського короля) яка була б одним із храмів греко-католицизму. Рогоза перейшов в нову віру, але Лавру він не отримав, бо на захист Києво-Печерської лаври виступив Костянтин Острозький.

Всі також кажуть, що Польща така погана що не допускала діяльність православної віри, але в яких документах наводяться приклади про руйнування та знищення православної віри? Ніде! В 1632р за сприяння Петра Могили та його племінника Яреми Вишневецького (якого всі так не люблять в історії) була відроджена київська митрополія.

До 1670р на території Речі Посполитої дозволялось вільно володіти українською мовою. Всі звернення української шляхти до польського короля писались українською мовою і відповідь також писалась українською мовою. Навіть після 1670р, коли латинь і польська почали відштовхувати українську мову - українська мова діяла на території всієї України, в братських школах навчання йшло українською мовою, в Києво-Могилянській академії навчання також йшло на українській мові. Тоді постає питання: де названа вище полонізація та католизація? Нема ніяких документів які підтвердили такий тогочасний стан суспільства.

У завершенні я хочу зазначити те що не треба сприймати шкільні підручники або наших українських авторів як свідків тогочасних подій. Коли вивчаєш ці події треба відкидати всю емоційність автора, який описує події, і ставитись до зазначених подій багатосторонньо, без об’єктивізму, якого не любить історія.

25 Визначні українські гуманісти - Юрій Дрогобич, Павло Русин та ін. Гуманістичний та реформаційний рух. Поширення книгодрукування.

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV -- XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління -- на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми втни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського, а короля. Ось чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст. Оріховський, повинно належати королеві, «Не з італійцем маєш справу нині, -- звертається він до папи, -- а з русином; не з папським, а з королівським підданим».

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і католицької церкви.

Центральний принцип етики гуманізму -- принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого -- патріотизм, служіння державі, суспільна активність -- грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю» (Dialog. -- S. 11), і наводить відомий вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Найважливіший принцип громадянського гуманізму -- це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, ностальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV -- XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну самосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна самосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.

Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти: «Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися».

Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право слідувати вказівкам власного розуму. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості. Відсутність або порушення якогось з цих прав, на думку мислителів, свідчать про дикість, варварство, деспотизм і суперечать природному праву. Задовго до Лока Оріховський писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов'язків; цей закон повинен надавати людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання законів мислитель розглядає не як обмеження, а як запоруку справжньої свободи, як гамівну сорочку для свавільників, які (особливо у провінціях) вирішують судові справи на власний розсуд.

У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину -- творця історії, проголошували людину рівною Богові Щодо традиції засвоєння античної історії варто відзначити велике значення античної поезії, яку гуманісти всіляко підносили і навіть ставили вище історії і філософії. Цю традицію продовжили вітчизняні мислителі, а П. Русин написав величальну під назвою «Похвала поезії», де поетичне слово називає даром богів, їхнім дитям, «гомінким і солодким».

Коли гуманісти беруться за вирішення конкретних, актуальних політичних завдань, питань сучасного суспільного життя, історія набуває у їніх творах публіцистичного характеру. Дійовими особами у них виступають живі співвітчизники: князь Костянтин Острозький, рід Одровонжа, «всюди відомий Іван», Ян Тарновський, збирач податків Миколай Лутомирський та ін.; оспівуються українські міста, ріки, урочища, села.

Із зростанням національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває ідея згуртованості громадян, їх обов'язку захищати вітчизну, дбати про її безпеку і спокій. Ці питання особливо гостро постали у зв'язку з гегемоністськими претензіями польської шляхти, перманентними спустошливими нападами татарських і турецьких агресорів та внутрішніми соціальними і релігійними проблемами. Але якщо раніше український народ покладався лише на непевну ласку своїх і чужих можновладців, то відтепер з'явився надійний захисник його інтересів -- запорізьке козацтво, з яким нападники уже мусили рахуватися. Антологія «Українські гуманісти епохи Відродження (XVI -- початок XVII ст.)» складається з творів 25 мало відомих (чи й зовсім не відомих) авторів, більшість з яких писали латинською мовою, решта -- польською та українською. Майже всі тексти даються у перекладі сучасною українською мовою, за винятком кількох, які відбивають специфіку давньої української мови, не русифікованої видавцями XIX ст. Це, зокрема, деякі твори Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Герасима Смотрицького, Лаврентія Зизанія та рукопис українського списку словника Максима Грека.

Чи не вперше в Україні, в одній книжці вміщені твори авторів різних конфесій -- православних, уніатів, католиків. Таким чином, робиться спроба подолати конфесійний патріотизм, притаманний донедавна українським радянським дослідникам. Виявляється, що не тільки православні були українськими патріотами, хотіли добра своєму народові, а Україні волі, але й їхні опоненти.

До українських гуманістів XVI -- початку XVII ст. ми зараховуємо передусім тих, хто усвідомлював себе українцем (русином, роксоланом, рутенцем, русом, росіянином, руським). Це Станіслав Оріховський-Роксолан, Павло Русин із Кросна та ін.

26. Культура в обороні “церкви та нації руської”. Релігійна ситуація. Значення Берестейської унії 1596 р. Полемічна література.

У 1385 р. князь Ягайло згідно Кревської польсько-литовської унії приєднав Литву разом з українськими землями до Польщі. Наслідки польської колоніальної політики дали себе знати після Люблінської унії 1569 р., коли майже всі українські землі увійшли до складу Речі Посполитої. Вона поглибила політичне, економічне й духовне поневолення українства. Наступ польського “войовничого католицизму” завершила Берестейська унія 1596 р., що здійснила конфесійний поділ українських віруючих на уніатів та православних.Наступ поляків на православну церкву переслідував більшу мету, а саме знищення національної ідентичності, оскільки в той час церква була визначальним чинником суспільного та духовного життя. Тому основним гаслом боротьби за збереження українства як нації стала оборона “церкви та нації руської”.

У1596 р. в Бересті була проголошена церковна унія - об'єднання православної церкви з католицькою, внаслідок чого утворилась нова - уніатська церква (греко-католицька). Уніатська церква зберігала слов'янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства — спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи.

Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким,братства (громадські організації міщан, створені для захисту православної пастви).

Це змусило Польщу в 1632р. знову дозволити легальне існування православної церкви.

Значний внесок у національно-культурне життя кін. XVI – поч. XVII ст. зробили братства. За структурою вони нагадували міські цехи, мали статути, в яких передбачалися регулярне проведення зборів, виборність старшини і прийняття присяги. Існували на членські внески братчиків і пожертвування. Братства засновували друкарні, братські школи. Особливо відомі Успенське братство у Львові, Київське Богоявленське братство; Луцьке Чеснохрестське братствто.

Братсва відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло 0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило 0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0"школу. З кінця 16 – початку 17 ст. Братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, 0%97%D0%B8%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B9_%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%84%D0%B0%D0%BD"С.Зизаній, 0%91%D0%BE%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%86%D0%BE%D0%B2"І.Борецький, 0%91%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B4%D0%B0_%D0%9F%D0%B0%D0%BC%D0%B2%D0%BE"П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу.

На початку 17 століття в Україні значного поширення набула полемічна література, в якій відбувалося змагання проуніатських та антиуніатських публіцистів. Українська полемічна література виникла як засіб захисту православ’я від католицько-шляхетської експансії, але вийшла за межі не тільки церковних суперечок, а й широких конфесійних тем. Вона широко охоплює суспільну тематику і, виступаючи на захист трудящих верств, починає трактувати питання власне гуманізму.

Важливе місце в системі української полемічної літератури посідає творчість М.Смотрицького, зокрема його трактат "Тренос". У "Треносі" та інших творах М.Смотрицький виявив ґрунтовні знання й вільну орієнтацію у західноєвропейських літературах, мистецтві, культурних традиціях. На це звертали увагу вчені у дожовтневий період /П.Житецький, В.Завитневич, І.Франко та ін./ і радянські дослідники /С.Маслов, В.Перетц, П.Попов, В.Микитась, Д.Наливайко, В.Німчук, Є.Прокошина, П.Яременко та ін./. Письменник поєднував широку ерудицію з умінням професіонально застосувати свої знання. У "Треносі" тонко використовується антипапське спрямування творів Петрарки, є посилання на Е.Роттердамського, Б.Депер’є, С.Мюнстера, М.Баптісти та інших західноєвропейських гуманістів. Думки М.Смотрицького перегукуються з відомою книгою Зібрандта Любберта "Про папу римського". Українським письменником створюється антигуманний образ римо-католицької церкви.

27. Культурно-освітня діяльність братств. Братські школи.

Найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько-католицької експансії стали братства — релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV — XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників і міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь. На перших порах братства носили релігійно-благодійницький характер — опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі, надавали своїм членам безпроцентні позички тощо. З часом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, усуваючи негідних священників, залучаючи до роботи у своїх парафіях талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. В XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько-політичного і національно-культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення — звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо. Цим братства сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту. Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване 6л. 1453 р. Наприкінці XVI — на поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими й нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорізьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним. Особливу увагу братства приділяли духовній сфері життя, слушно вважаючи, що моральному та ідейному чинникам у протиборстві належить вирішальна роль. Братчики розуміли, що без національної інтелігенції годі й думати про забезпечення своїх природних прав. Тому з кін. XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони організовували навчальні заклади, які багато зробили на ниві просвітництва, підтримували книгодрукування, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Вже перша Львівська братська школа, відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти, Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Про величезну повагу, якою користувався цей заклад, свідчать звернення до нього інших братств із проханнями надати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надіслати книги. У 1615 р. на кошти вже згадуваної Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи і після свого вступу до братства та відкриття школи при Києво-Печерській лаврі у 1632 р. об'єднав їх у Київську колегію — майбутню Києво-Могилянську академію. На поч. XVII ст. численні братські школи існували по всій Україні. Іншою важливою сферою діяльності Львівського братства, як і деяких інших братств, було книгодрукування. Коли до Львова приїхав Іван Федоров — друкар, якого вигнали з Москви за спроби використати свою, як там вважали, «блюзнірську» нову техніку книго-друкарства, — братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка «Апостол». На поч. 1580-х років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукування. Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до національно-культурного відродження України наприкінці XVI ст. Вони зміцнили українське суспільство, яке тепер могло спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав і ряд вад: відсутність стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами, фінансові проблеми, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладання Берестейської унії.

28. Центри ренесансної культури в Україні: Львів. Ставропігійське братство та його видатні діячі. Львівська братська школа та типографія.

Ренеса́нс — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Починаючи з військових фортифікацій, поступово віяння Ренесансу переходили і в міську архітектуру, як культову, так і цивільну. Цьому сприяли як і жваві торгівельні стосунки Львова, з містами Італії, Німеччини, Польщі, так і навчання молоді у італійських університетах, де вони сприймали не лише ренесансні ідеї, але й мистецькі уподобання; запрошення іноземних майстрів до українських міст.

У 1527 році велика пожежа знищила майже весь Львів і відбудовувався вже він в новому, ренесансному стилі. Замість стрімких, загострених, спрямованих до неба готичних форм утверджуються зрівноважені, впорядковані композиції з спокійними, логічно продуманими і чистими формами, сприйнятими від античної архітектури.

Провідну роль в архітектурі 2-ої пол. XVI ст. у Львові відіграють італійські архітектори Петро Барбон, Паоло Домінічі, якого у Львові називали Павлом Римлянином, Петро Італієць та ін. Працювали у Львові також німецькі, польські архітектори, як і місцеві майстри.

В цілому в архітектурі Львова 2-ої пол. XVI - поч. XVII ст. виразно простежуються дві тенденції. Одна, представлена в будинках патріциату, католицьких храмах, каплицях - слідування формам, традиціям італійського та Північного Ренесансу, поширення архітектури європейського Ренесансу на Україну Друга, представлена в православних храмах – синтез давньоруських га ренесансних архітектурних форм. Саме ця друга тенденція започаткувала виникнення нового суто українського стилю, який гармонійно поєднає традиції української архітектури з досягненнями європейської і досягне величного розквіту в стилі українського бароко.

Але не можна сказати, що суто ренесансний напрямок в архітектурі Львова був відгороджений від місцевих впливів і традицій. В скульптурному декорі, архітектурних формах палаців патриціїв, і католицьких храмів відчувається вплив як традицій української орнаментики, так і архітектурних форм.

Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансногонесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів. Костел бенедиктинок невеликий, з вузькими стінами-бойницями, могутніми контрфорсами нагадує костели-фортеці XV ст. До нього примикає квадратна

вежа, лаконічна і монументальна, типово ренесансних форм. "Внизу - портал з напівциркульною аркою, вище - така ж ніша з скульптурою, ще вище - вікно тієї ж форми. Ясна ритміка членувань, однотипна обробка ніш і віконних отворів підкреслюють цільність архітектурного образу Завершує споруду фриз типово ренесансних форм і чудовий аттік, що нагадує кам'яну різьблену корону. На кожній його стороні, пише Г. Островський, - скульптура, обрамлена волютами, кути відмічені енергійними акцентами

ліпних прикрас" Монастирський будинок мав по фасаду відкриту лоджіюку утворювали три арки, між якими стояли статуї. Споруди монастиря бенедиктинок утворюють куточок ренесансного Львова, ніби перенесений з Північної Італії.

Костел бернардинів ближче за стилем до споруд Північного Ренесансу - плавні, хвилясті лінії головного фасаду, динамічні статуї святих. Це можна пояснити як і участю у будівництві костелу вроцлавського архітектора Андреаса Бемера, так і особливою увагою Павла Римлянина до місцевих архітектурних традицій, до смаків і вимог замовників.

В одній з найсвоєрідніших споруд лівівського ренесансу, Успенській церкві, яку будував той же Павло Римлянин, виразно простежується синтез ренесансних і давньоруських архітектурних стилів, які створюють цілісну і естетично досконалу єдність. Але ансамбль Успенської церкви заслуговує на особливу увагу.

В ансамбль входять сама церква, вежа Корнякта і каплиця Трьох святителів. Церквою опікувалось славетне Львівське Ставропігійське братство. Після пожежі братство в 1591 р. стало будувати нову церкву. Автором проекту був Павло Римлянин, який також керував будівельними роботами, пізніше до ньою приєднався також відомий львівський архітектор Войцех Капінос, а завершив будівництво Амвросій Прихільний. Але авторство повністю належить Павлу Римлянину.

Церква є зразком вдалого синтезу ренесансних і українських архітектурних форм. В основі Успенської церкви лежить характерна для української культової архітектури композиція трьохбанної церкви, видовженої, з розташуванням бань по одній осі. В той же час тосканські пілястри, фриз з скульптурними барельєфними зображеннями під банями характерні для італійського ренесансу. Певна суворість, монументальність і водночас чистота і ясність архітектурних форм і ліній надають Успенській церкві особливої гідності і краси. Поруч церкви стоїть вежа, побудована на кошти багатого грецького купця Костянтина Корнякта, члена Ста ропігійського братства, в 1572-1578 рр. архітектором Петром Барбоном і ще молодим тоді Павлом Римлянином. "Вежа стоїть окремо побіч церкви, на квадратній основі. Її висота з шоломом 60,15 м., з хрестом - 65,85 м. Побудована цілком з тесаного каменю, поділена на поверхи, відділені гзимсами, кожний поверх розділений на дві аркади.

Льві́вська бра́тська шко́ла — перша братська школа в Україні. Заснували її бл. 1585 діячі Львівського братства Ю. Рогатинець, І. Рогатинець, І. Красовський та ін. Значною мірою школа утримувалась за кошти від діяльності Львівської братської друкарні.

Статут Л. Б. Ш. («Порядок шкільний» 1591 р.) — пам'ятка української педагогічної думки. Він передбачав демократичні основи організації школи. До Л. Б. Ш. приймали дітей різних станів зі Львова та інших міст і сіл України. Навчання проводилося тодішньою руською (українською) літературною мовою. Вивчали слов'янську, грецьку, латинську мови (риторика, граматика, піїтика), діалектику, а також арифметику, геометрію, астрономію, філософію, богослів'я, музику. Школа була й осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру.Із каталога братської бібліотеки видно, що значну увагу приділяли творам класичних авторів: тут були видання Арістотеля, Овідія, Вергілія, Валерія Максима та інших. В 1591 р. була надрукована греко-слов'янська граматика «Адельфотес», складена учнями школи і учителем Арсенієм Еласонським.

У різний час ректорами й учителями тут були: С. Зизаній, Л. Зизаній, Ф. Касіянович, І.Борецький, П. Беринда, Г. Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косов, В. Ушакевич та ін. Гетьман П. Сагайдачний заповів значні кошти на потреби школи. Л. Б. Ш. мала значний вплив на розвиток освіти не лише на Русі-Україні, а й у Білорусі, Молдові, Волощині та інших країнах. Вона виховала чимало видатних громадських і культурних діячів. З другої половини 17 ст. занепала, припинила існування в кінці 18 ст.

29) Острог. К.Острозький та вчений гурток. Острозька академія, її значення в становленні вищої освіти на Україні. Острозька Біблія. Видатні діячі Острозької академії

Духовне відродження в Україні започаткували два громадські середовища — гурток учених-книжників в Острозі, який організував і підтримував український магнат і київський воєвода, князь Костянтин-Василь Острозький (1526—1608), і братства. Важливу роль у піднесенні освітнього рівня й духовної культури наприкінці XVI — на початку XVII ст. відіграла заснована князем Острозьким академія. За характером і змістом навчання її можна вважати першою спробою створення в Україні школи вищого типу. Гурток учених-книжників, які працювали в Острозькому культурно-освітньому осередку, не був однорідним. Тут зібралися не лише представники традиційної для України східнопатристичної традиції з більшою або меншою акцентуацією містичного компонента у світогляді тієї чи іншої персоналії, а й католики греки візантійського і римського походження, кілька московських утікачів, серед яких був друкар Іван Федоров. Осередок складався з колегіуму, або академії (під такими назвами цей навчальний заклад згадується у різних тогочасних джерелах), друкарні та науково-літературного гуртка

В Острозькій академії подібно до європейської системи навчання освітня програма охоплювала сім т. зв. вільних наук, які поділяли на тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, музика й астрономія). Найбільшу увагу приділяли тривіуму, насамперед мовам, оскільки перекладацька й літературна праця потребували серйозної філологічної підготовки. В Острозі викладали старослов´янську, грецьку й латинську мови. Особливого значення, з огляду на розвиток традиції української духовної культури, надавалося старослов´янській і грецькій мовам. Більшість викладачів Острозького колегіуму, книжників науково-літературного гуртка і друкарні мали ґрунтовну на той час освіту, яку здобули у провідних європейських університетах і місцевих учителів. Першим ректором Острозької академії був письменник-полеміст, культурний і освітній діяч XVI ст. Герасим Смотрицький

До Острозького науково-літературного гуртка належав полеміст Клірик Острозький (кінець XVI — початок XVII ст.),Згідно з припущенням українського дослідника І. Мицька під цим псевдонімом творив острозький протопіп Ігнатій Наливайко, який до прибуття в Острог був учителем у Бузьку і Львові. Членом Острозького науково-літературного гуртка був полеміст Василь Суразький (імовірно, Василь Андрійович Малюшицький) В Острозькому колегіумі викладав також Даміан Наливайко , якому, крім збірника моральних сентенцій, належить виданий в острозькій друкарні 1607 р. твір «Лікарство на оспалый (ледачий розум — Я. С.) умыслъ чоловічій» , що є перекладом давньоукраїнською мовою листа Йоанна Златоуста до ченця Феодора. Даміан Наливайко зробив значний внесок у розвиток афористичного типу філософського знання в Україні.

Книжником острозької друкарні, організатором шкільної справи в Острозі, можливо, і викладачем колегіуму був Кипріан. Він народився в Острозі, вчився у Венеції, Падуї, був на Афоні. Займався перекладацькою діяльністю і поетичною творчістю.

До книжників Острозького центру належав білорус Андрій Римша (прибл. 1550 — прибл. 1595), який був перекладачем, писав вірші. Йому належить видана в Острозі «Хронологія» — віршовий виклад деяких подій біблійної історії.

В Острозі працював і польсько-український поет (придворний поет князя Острозького) Симон Пекалід (Пенкальський, Пенкаля) (прибл. 1567 — прибл. 1601), який репрезентував латиномовну течію ренесансного гуманізму.

Репрезентантом містичної течії в Україні був письменник-полеміст Іван Вишенський, який підтримував тісні контакти з Острозьким центром, був пов´язаний з Йовом Княгиницьким особистою дружбою. Імовірно, саме в Острозі в період 1593—1596 pp. Іван Вишенський написав свій твір «Извещение краткое о латинських прелестях».

До острозького вченого гуртка належали Тимофій Аннич, Тимофій Михайлович, укладач покажчика до Нового Завіту 1580 p., а також Григорій Голубников, який переписав 1593 р. Номоканон.

В острозькому науковому гуртку використовували досвід діячів російської книжності, передусім Максима Грека (прибл. 1470—1555 або 1556), шанували й залучали до співробітництва таких обізнаних з греко-візантійською і східнослов´янською культурною спадщиною росіян, як Іван Федоров, Андрій Курбський, Федір Касіянович (Федір Внуково) та ін.

Діячі Острозького осередку підтримували тісні контакти з представниками балканської і східної культур. Острог відвідували митрополити Лука Білгородський, Неофіт Софійський, Ієремія Пелагонський, Діонісій Кизикійський (Тирновський). Активну участь у діяльності Острозького центру брали балканські книжники Євстафій Нафанієль, Еммануїл Мосхопул, єпископ Мелени Феофан Грек та Діонісій Палеолог-Раллі.

Острозька Біблія 1581 р. — перше повне друковане видання всіх книг Св. Письма церковно-слов'янською мовою, здійснене в 0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B3"Острозідрукарем 0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD"І. Федоровим, заходами князя 0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD-%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C"К. Острозького, підготовлене гуртком учених при Острозькій школі. Надрукована на 628 аркушах, з численними заставками, кінцівками та ініціалами, О. Б. є досконалим зразком друкарського мистецтва України кінця 1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F"16 століття. В книзі вміщено передмову К. Острозького, де він тлумачить виникнення тексту, другу, віршовану передмову 0%A1%D0%BC%D0%BE%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC"Г.HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BC%D0%BE%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC" HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BC%D0%BE%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC"Смотрицького, де вміщено похвалу видавцеві та його гербові, і післямову І. Федорова. Острозька Біблія відіграла важливу роль у боротьбі проти наступу католицької церкви на православ'я

30. Київ. Київське братство та братська школа. Відновлення ієрархії православної церкви. Книговидавнича та культурна діяльність Е.Плетенецького, З.Копистинського та ін.

Ки́ївське братство — громадська організація 0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%27%D1%8F"православних міщан Києва, яка виникла близько 1615 року. Містилось в Києво-Братському монастирі, збудованому на землі, що її подарувала 0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%80"монастиреві 0%93%D1%83%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%93%D0%B0%D0%BB%D1%88%D0%BA%D0%B0"Галшка Гулевичівна. З 1620 мало права 0%A1%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F"ставропігії.

До К.Б. вступило багато заможних міщан, частина руської шляхти і православного духовенства, а також гетьман 0%A1%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87"Петро Сагайдачний з усім козацьким військом. К.Б. ставило своїм завданням боротьбу проти полонізації, зокрема проти наступу 0%9A%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%86%D0%B8%D0%B7%D0%BC"католицизму. Спираючись на допомогу козацтва, К.Б. широко розгорнуло свою діяльність. Воно стало значною перешкодою для запровадження 0%A3%D0%BD%D1%96%D1%8F"унії в Україні. Діяльність К.Б. в 1-й пол. 17 ст. позитивно впливала на згуртування сил українського народу в його боротьбі проти гніту 0%A0%D1%96%D1%87_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%B0"шляхетської Польщі, особливо напередодні і під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. В міру ослаблення католицької пропаганди в Україні суспільно-політична діяльність К.Б. поступово занепала. В документах 18 ст. К.Б. не згадується.

При братстві було відкрито 0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0"Київську братську школу. В 1632 р. з нею було об‘єднано школу 0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%9F%D0%B5%D1%87%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%9B%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%B0"Києво-Печерської Лаври, що поклало початок 0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%90%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F"Києво-Могилянській колегії. Утримувалося К.Б. за рахунок пожертвувань членів братства. З Київської братської школи вийшло чимало видатних українських діячів 17 століття, зокрема письменники С. Косов, 0%A1._%D0%9F%D0%BE%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9"С. Почаський та інші. У ній навчалися діти міщан і козаків.

На поч. 20-х рр. XVII ст. важливу роль у захисті православної церкви в Україні відіграли козаки. Гетьман реєстрового козацтва П. Конашевич-Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства. Він підтримав ідею, що народилася у православних колах, про відновлення православної ієрархії без згоди влади Речі Посполитої. Для цього було вирішено скористатися приїздом до Києва в 1620 р. єрусалимського патріарха Феофана. Його охорону забезпечував зі своїми козаками Сагайдачний.

На прохання православних міщан, козаків і шляхти Феофан висвятив київським митрополитом Іова Борецького, а також луцького, володимирського, холмського, перемишльського, полоцького й турово-пінського єпископів. Таким чином було відновлено православну ієрархію.

Влада Речі Посполитої відмовилася визнати висвячених за допомогою козацтва православних ієрархів, убачаючи в цьому порушення королівського «права патронату». Розпочалася тривала боротьба. Важливу роль у ній відігравало козацтво, яке на той час являло собою потужну військову силу. Лише 1632 р. при обранні нового короля Речі Посполитої Владислав IV погодився офіційно визнати ієрархів православної церкви. Православні отримали права обирати собі чотирьох єпископів — Львівського, Перемишльського, Луцького і Мстиславського.

Одним з осередків книгодрукування в Україні була Печерська Лавра. Перший, хто розпочав друкарство в Печерській Лаврі, був архимандрит Єлисей Плетенецький. Плетенецький гаряче взявся до друкарської роботи; в Радомишлі він збудував велику папірню, що постачала папір у його друкарню. Лаврська друкарня стала тоді енергійнішою - книжок вона випускала більше ніж інші друкарні. За 8 років від свого започаткування Лавра надрукувала 11 великих книжок.

Захарія Копистинський— учений, історик, церковний діяч. В 1616 році переїхав до Києва, вступив у 0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"Київське братство, де розвинув видавничу і полемічно-літературну діяльність. Того ж року він написав передмову до 0%A7%D0%B0%D1%81%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2"«Часослова» — першої книги, виданої 0%B3%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BD%D1%8F"20 грудня 1616 0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%9F%D0%B5%D1%87%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BD%D1%8F"Києво-Печерською друкарнею. Копистенський — автор богословських трактатів( 0%9A%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%83_%D1%94%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%83&action=edit&redlink=1"«Книга про віру єдину…»),  проповідей тощо. Копистенський брав участь у полеміці з представниками інших християнських течій. Його найбільшим 0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0"полемічним твором вважаєьться0%9F%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D1%96%D1%8F"«Палінодія, або книга оборони», що була спрямована проти 0%A0%D0%B8%D0%BC%D0%BE-%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0"католицизму та 0%91%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F"унії і виражала ідею об'єднання Східної Європи під єгідою 0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%27%D1%8F"православ'я.

31. Петро Могила та заснування Київської колегії.

 Петро Могила (у 1627 р. архімандрит Києво-Печерської лаври) задумав заснувати у лаврі школу, яка була б під контролем церковників. Це викликало протидію не тільки керівників братської школи, але й впливових міщан. Тоді Могила 11 березня 1631 р. записався до братства як «старший брат і опікун». Запросивши з Львова до Києва на посади вчителів Ісайю Козловського і Сильвестра Косова, він восени 1631 p. відкрив у Києво-Печерській лаврі «гімназіон». Програма його наближалася до програм західноєвропейських колегій. Однак братство, підтримане старшиною реєстрового козацького війська, різко висловлювало невдоволення діями Могили. Конфлікт закінчився компромісом: об'єднанням у 1632 р. лаврської школи з братською. Керівництво нею фактично перейшло до рук церковників. З цього часу серед викладачів більшість становили не світські люди, а ченці Богоявленського братського монастиря — ігумен монастиря займав і посаду ректора. Школу згодом стали називати Києво-Могилянською колегією, пізніше — Києво-Могилянською академією.

З самого початку колегія, крім чотирьох нижчих класів (фари, інфіми, граматики, синтаксими), мала класи поетики, риторики, філософії. Лекційні курси читалися, в основному, латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейських колегіумах та університетах. Польська влада вороже ставилася до колегії в Києві. Король Владислав IV уже в 1633 р. наказав ліквідувати там «латинські школи», а сейм у 1635 р. заборонив викладати філософію (дозволялися лише діалектика й логіка як вступ у філософію). Однак, всупереч урядовим заборонам, в колегії і далі викладали повний філософський курс (3-річний наприкінці 30-х років, потім 2-річний), а також елементи теології. Теологія як «цариця наук» в добу середньовіччя вважалася неодмінним атрибутом вищого навчального закладу.

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянська колегія мала у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за її програмою: у Вінниці (заснована 1634 р., а в 1639 р. перенесена до Гощі, де раніше діяла аріанська школа) і у Кременці (відкрита в 1636 р. за участю організаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського).

Зосередження в Києві діячів культури сприяло перетворенню його на культурний центр, значення якого виходило за межі України. Так, за зразком Київської була реорганізована школа Могильовського братства у Білорусії. В 1640 р. вихованець Київської братської школи, а пізніше викладач і ректор колегії Софоній Почаський був посланий до Молдавського князівства для організації там школи за київським зразком.

В результаті діяльності провідних братських шкіл, особливо ж Київської колегії, зростала кількість освічених людей, учителів початкових шкіл, «мандрованих спудеїв» — учителів. Сірієць Павло Алеппський, що проїздив у 1654 і 1657 рр. через Україну, відзначав, що тут чимало чоловіків і навіть жінок уміли читати. В іншому місці він пише: «У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти».

Вихідці з України виїжджали для продовження освіти у Краків, у протестантські університети Гейдельберга, Кенігсберга, Лейпціга та в Італію — у Падую. Студенти з України були також в Римі, Парижі (Сорбонні), Відні. Деякі з них здобували за кордоном наукові ступені.

32. Ренесанс в художній культурі. Своєрідність українського ренесансного мистецтва. Розвиток архітектури. Фортеці та замки. Ренесансні ансамблі Львова. Скульптура. Львівський малярський цех. Особливості іконопису доби Ренесансу. Графіка. Художні ремесла.

Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов´язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя - Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта.
Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.
Вплив архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам´янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем з Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам´янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.
З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався "волинськими Афінами". Найкращі споруди замку - Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних_споруд_Європи_доби_Відродження.
На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається "Чорна кам´яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Бар-бон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).
З архітектурою був пов´язаний розвиток українського кам´яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві - початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.).
У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися.

Оригінальністю і неповторністю відзначається український живопис 2 пол. XVI - 1 пол. XVII ст. Найвизначнішим мистецьким осередком цього часу був Львів. У місті діяв малярський цех, до якого входили також ювеліри та ливарники. В 1596 р. був створений власне малярський цех, до нього могли належати лише католики та уніати, а православні майстри залишались поза цехом і могли працювати лише для православних церков. В ХУІ-ХУІІ ст. у Львові нараховувалось 75 малярів-українців. Для творчості майстрів ХУІ-ХУП ст. є характерною більш широка і різноманітна тематика, ніж в попередні часи. Під впливом західноєвропейського мистецтва з'явились такі жанри, як портрет, батальний живопис, натюрморт. Нові віяння, ідеї, суспільні ідеали позначились і на іконопису.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви - українське міщанство, що об´єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть з провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнаність в анатомії і законах перспективи.
Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П´ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П´ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських почуттів і набувають високого громадського_звучання.
В образах Святодухівського іконостасу ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостасу - Христос - активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромінює внутрішню силу, впевненість у собі, тверді переконання.
Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, - зображення Стефана Баторія (1576), створене львів´янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. - це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.
В українській літературі, що знаходилась під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два Напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгицький Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність, ісихазм. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем´ян Наливайко, Стефан і Ліврентій Зізанії - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантинізмом, наближуючи суспільство до європейського_ідеалу.
Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р.

В скульптурному декорі, архітектурних формах палаців патриціїв, і католицьких храмів відчувається вплив як традицій української орнаментики, так і архітектурних форм.

Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів.

Костел бенедиктинок невеликий, з вузькими стінами-бойницями, могутніми контрфорсами нагадує костели-фортеці XV ст. До нього примикає квадратна вежа, лаконічна і монументальна, типово ренесансних форм. "Внизу - портал з напівциркульною аркою, вище - така ж ніша з скульптурою, ще вище - вікно тієї ж форми. Ясна ритміка членувань, однотипна обробка ніш і віконних отворів підкреслюють цільність архітектурного образу Завершує споруду фриз типово ренесансних форм і чудовий аттік, що нагадує кам'яну різьблену корону. На кожній його стороні, пише Г. Островський, - скульптура, обрамлена волютами, кути відмічені енергійними акцентами ліпних прикрас" Монастирський будинок мав по фасаду відкриту лоджію, яку утворювали три арки, між якими стояли статуї. Споруди монастиря бенедиктинок утворюють куточок ренесансного Львова, ніби перенесений з Північної Італії.

Костел бернардинів ближче за стилем до споруд Північного Ренесансу - плавні, хвилясті лінії головного фасаду, динамічні статуї святих. Це можна пояснити як і участю у будівництві костелу вроцлавського архітектора Андреаса Бемера, так і особливою увагою Павла Римлянина до місцевих архітектурних традицій, до смаків і вимог замовників.

33). Самобутність українського бароко. Феномен козацької держави. Культурна та релігійна місія козацтва. Мазепинська доба. Полкові та гетьманські столиці як культурні центри.

Українське бароко - поширена на Лівобережній та Придніпровської Україна в XVII-XVIII століттях варіація стилю бароко, для якоївластиве поєднання декоративно-пластичних рішень західноєвропейськихбароко та ренесансу з творчою переробкою спадщини православногохрамового зодчества і давньоруської архітектури.
Виникнення українського бароко пов'язане з національно-визвольним підйомомв середовищі козацтва, що надає українському бароко значення справді національного стилю. На Лівобережжі та Слобожанщині при проектуванніхрамів традиції народного дерев'яного зодчества враховувалися навіть більше,ніж багатовікова традиція православного храмоздательства

ПРО МАЗЕПУ Церковна діяльність Івана Мазепи - діяльність гетьмана Мазепи, спрямованана будівництво церков, монастирів і церковних шкіл на Україну. За відомостямидеяких дослідників гетьманства Мазепи, він прагнув зробити Київ «другимЄрусалимом»
Гетьман приділяв велику увагу зміцненню обороноздатності монастирів. Дляцього виділив значні кошти. В результаті цих дій Києво-Печерська лавраоточується кам'яними стінами, що добре збереглися до сьогоднішнього часу. Найбільш значущим подарунком гетьмана Мазепи української церкви булоПересопницьке Євангеліє, на якому в даний час приймають присягу ПрезидентиУкраїни. Мазепинским постройкам свойственны монументальная пышность и вольное расположение частей и деталей сооружений, декоративность орнамента и игра светотени, призванные подчеркнуть преимущества огромной площади каменных церквей

живопис
Кращими зразками живопису бароко є церковні розписи в Троїцької надбрамноїцеркви Києво-Печерської лаври. У період українського бароко спостерігалосястрімкий розвиток гравюрного мистецтва. Використовувалася складна системасимволізму, алегорії, геральдичні знаки та пишні прикраси.

34. Школа, освіта, наука. Шкільна освіта в часи Гетьманщини. Києво- Могилянська Академія та її видатні професори. Наукові та літературні здобутки. Шкільний театр. Г.Сковорода - просвітник, філософ, поет.

Реформа української школи відбулася у ХVІ-ХVІІ ст. Головною її ознакою було виникнення та поширення в Україні колегіумів та академій і університетів. Спершу це були, головним чином, грецько-слов’янські школи, на кшталт гімназії при Успенському братстві у Львові, заснованої у 1586 р. В ній панувала не “проста мова”, а “словенська”, грецька та латинська. Традиційно грецькій мові надавали особливої уваги. Вивчали вищі ступені літературної освіти: поетику та риторику, початки математики, основи астрономії, музики, співу, малювання. Мережа колегіумів в Україні ХVІІ ст., особливо Західній, вже досить густа - вона охоплює Перемишль, Рогатин, Галич, Городок, Комарно, Замостя, Холм, Люблін, Берестя, Пінськ, Луцьк, Кам’янець на Поділлі, Київ, Новгород-Сіверський, Львів пізніше Чернігів, Харків, Переяслав - в та ін.[1]. В 1576 р. на Волині в м.Острозі князем К.Острозьким була відкрита перша вища школа в Україні - Острозька Академія. Її наукові сили були з Греції, Риму, Польщі та України.

В 1632 р. постала широко відома світової слави Києво-Могилянська Академія в Києві. П.Могила, який був основним ініціатором реформи вищої школи, прийняв структуру і організацію єзуїтських шкіл, які тоді стояли найвище у Європі. Навчання відбувалося в семи класах: 1.Інфіма; 2. Граматика; 3.Синтаксима; 4.Піїтика; 5. Риторика; 6 і 7 - філософія. 8 - 12 Богословські науки. В 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5 кл. спудеї повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, дещо з наук про Землю та космос. Це по суті була вища світська освіта. З 1690 р. в Академії зорганізовано вищі богословські студії.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладання миру, зустріч або відправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення (виконавці, одягнуті у відповідні костюми реальних або алегоричних постатей, декламували серед декорацій, вдаючись до відповідних жестів).

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3_%D0%B3%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BD%D1%8F"3 грудня) 1722, 0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%83%D1%85%D0%B8"Чорнухи, 0%9B%D1%83%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BA"Лубенський полк — † 29 жовтня (9_%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D0%B0"9 листопада) 1794, 0%A1%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0"Іванівка,0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C"Харківщина) — український 0%9F%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE"просвітитель-0%93%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC"гуманіст, 0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84"філософ, 0%9F%D0%BE%D0%B5%D1%82"поет, 0%9F%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B3"педагог.Освіту здобув у 0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F"Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1%82%D1%96"1770-х років вів життя 0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84&action=edit&redlink=1"мандрівного філософа. У філософських 0%94%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%B3"діалогах і 0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B0%D1%82"трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями 0%9F%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC"платонізму та 0%A1%D1%82%D0%BE%D1%97%D1%86%D0%B8%D0%B7%D0%BC"стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання. Твори Сковороди за життя були друковані сотнями, бо тодішня 0%A6%D0%B5%D0%BD%D0%B7%D1%83%D1%80%D0%B0"цензура знайшла їх «противними 0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%B5_%D0%9F%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%BE"Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної 0%A1%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0"схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на 0%91%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%96%D1%8F"Біблію. Царство наше всередині нас, — повчав Сковорода, — і «Щоб пізнати 0%91%D0%BE%D0%B3"Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.» «Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.» «Святість життя полягає в робленні добра людям»." Сковорода в живописі

• Васильківський С. «Народ слухає пісні Сковороди» 0%9A%D0%B0%D1%81%D1%96%D1%8F%D0%BD_%D0%92.&action=edit&redlink=1"Касіян В. Гравюра Г. Сковороди до 150-ї річниці його смерті. 0%9B%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%92.&action=edit&redlink=1"Литвиненко В. Серія естампів «З життя Сковороди».

• Їжакевич І. Сковорода в дорозі; Т.Шевченко-пастух виспівує Сковороду; Посланець Катерини запрошує сковороду до Петербурга. 0%AF%D0%B1%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%A2.&action=edit&redlink=1"Яблонська Т. Портрет Г. Сковороди. 0%A2%D1%80%D0%BE%D1%85%D0%B8%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BA_%D0%9A.&action=edit&redlink=1"Трохименок К. Григорій Ссковорода серед народу. 0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%AE.&action=edit&redlink=1"Павлович Ю. Акварельна сюїта на різні мотиви з життя Сковороди.

• 34. Школа, освіта, наука. Шкільна освіта в часи Гетьманщини. Києво- Могилянська Академія та її видатні професори. Наукові та літературні здобутки. Шкільний театр. Г.Сковорода - просвітник, філософ, поет.

•

• Ще з перших кроків державотворчої діяльності козацтво заговорило про реформу освіти. При Гетьманщині всі діти, навіть сироти, навчалися грамоті. Для них існували школи грамоти при церквах. Початків грамоти навчали і мандрівні дяки. Братські школи продовжували навчати основам православ’я, грецької, арифметики, астрономії, музичної грамоти. Тут начали рідною мовою. Діти дрібної шляхти, заможних міщан, духовенства вчилися здебільшого у школах гімназіального типу, створених уніатським орденом василіан в Умані, Каневі,Овручі, Львові та ін. містах. Єдиної концепції навчання не було, Бо у колегіумах викладали вже по-іншому, за загальноєвропейськими методиками гуманітарної освіти.

• Протягом XVII—XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. У курсі філософії більшого значення набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії — попередниці природознавства. Велика увага надавалася вивченню математики. Зокрема, Феофан Прокопович у 1707—1708 pp. прочитав курс, основу якого становили арифметика й геометрія. У другій половині XVIII ст. в академії було відкрито класи чистої математики, а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо.

• Шкільний театр творився професорами й студентами Києво-Могилянської академії. Шкільний театр в Україні набирає барокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкреслена театральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі бароко синтезу мистецтв, що відбивають суперечливість тодішнього світогляду, поєднання в ньому середньовічної спадщини і пошуків шляхів самовираження людини. Тісно пов´язана з шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом XVIII ст. і особливо у другій його половині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.

• 1631 р. Києво-Печерський архімандрит Петро Могила відкрив власне училище при лаврському монастирі, зорієнтоване начальною програмою і організацією на езуітський колегіум, а через рік, об’єднавши його з братським училищем, створив відому Києво-Могилянську колегію. Вчилися вній не лише католики-шляхтичі, а й православні, тому у програмі була і церковнослов’янська мова, а учнів православного віросповідання звільняли від католицьких богослужінь. В Києво-Могилянській колегії читання лекцій відбувалося латиною, що опонентами тлумачилося як те, що колегія не православний навчальний заклад. 1701 року одержала статус академії, що дозволило викладати богослов’я і мати самоврядування. До академії приймалася молодь всіх станів. Курс тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Вивчали слов’янську, українську літературну, грецьку латину,польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класику і середньовічну літературу, історію, географію. Бібліотека налічувала 12 тис. томів та багато рукописної літератури та документів. Видатні професори і студенти академії: Прокопович Феофан, Леванда Іоанн, Кониський Григорій, Баранович Лазар, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський.

• Книжна література кінця XVI—XVIII ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Причому переважали твори українською мовою. Зростала кількість творів, особливо в поезії, що писалися мовою, наближеною до розмовної. Чимало книжних за походженням віршів ставали народними піснями. Дуже поширеною темою в цей час була полемічна література. В цей час виходять праці Лазаря Барановича «Нова міра старої віри», Йоаникія Галятовського «Ключ розуміння», «Хроніка з літописів стародавніх» Феодосія Софоновича, «Синопсис» Пантелеймона Кохановського, літопис Самійла Величка та інші.

• Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі, з 1734 року навчався у Києво-Могилянській академії. Його навчання в академії, з перервами, тривало до 1753-го. Її бібліотека стала для нього джерелом знань. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому.

• Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода. Твори Сковороди за життя були друковані сотнями. Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на Біблію.

35. Бароко в художній культурі. Регіональні особливості бароко на Лівобережній та Західній Україні. “Козацьке бароко. Церковна архітектура. Іконостаси та портретний живопис. Львівське бароко. І. Пінзель, І. Руткович, Й. Кондзелевич.Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.Українське бароко 17 ст. називають «козацьким», тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.Отже, підведемо підсумок всього вищесказаного. Бароко – це стилістичний напрям в європейському мистецтві XVI-XVIII сторіч, започаткований в Італії. Основні його риси: підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. В Україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці XVI-початку XVII сторіч народжується українське бароко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі, скульптуі та театрі України того часу. Серед того, що дійшло до нас у стилі українського бароко, слід відзначити архітектуру Духовної академії у Києві (Й. Шедель), Ковнірського корпусу в Києво-Печерській лаврі (С. Ковнір), надбрамної церкви Кирилівського монастиря у Києві (І. Григорович-Барський); церкви Св. Юра у Львові (Б. Меретин); картини художників І. Рутковича, Й. Кодзлевича, Г. Левицького, А. Голика, ікони та розписи невідомих художників у церквах та монастирях; літературні твори К. Саковича, І. Величковського, М. Смотрицького, І. Галятовського, А. Радивиловського, Г. Кониського, Т. Прокоповича, Д. Туптала, Г. Сковороди, М. Довгалевського та інші. В умовах Запорізької Січі українське бароко поєднується з аскетизмом козацького життя, з військово-оборонними функціями споруд, набирає стриманої урочистості і одержує назву „козацького бароко”. Запорізька старшина фундувала, або, іншими словами, фінансувала, будівництво деяких споруд і за межами Запоріжжя. Переважно це були будівлі монастирів та церков.Церковна архітектура України протягом віків відзначалася дивовижним розмаїттям. Кожна церква мала свій образ, своє неповторне “обличчя”, більшість храмів зводилися при закладанні міст і сіл, ставили їх на найвиднішому місці і, власне, ще й досі храм є візитною карткою, своєрідним духовним образом кожного населеного пункту. На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри Ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двохтенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати "по-грецькому". Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши ставила за мету надійно захистити його від різних іконографіє нововведень.Іван Георгій Пінзель[2] (Іоан Георг Пінзель, майстер Пінзель[3], пол. Jan Jerzy Pinzel, *~1707[4] — †~1761) — український скульптор середини 18 століття, представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів.Іва́н Рутко́вич — галицький іконописець кінця XVII — початку XVIII століття, працював переважно у Жовкві. З творчості Рутковича відомі збережені цілістю або частково іконостаси у дерев'яних церквах: у Волиці Деревлянській, у Волі Висоцькій, у ц. Різдва Христового у Жовкві (1697 — 99), на поч. ХІХ ст. перенесений до церкви Собору Пресвятої Богородиці у Скваряві Новій, нині у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Іконостаси Рутковича визначили тип західноукраїнського іконостасу кінця 17 та першої половини XVIII століття з додатковим рядом євангельських сцен, а жовківський іконостас був вершинним етапом розвитку українського класичного іконостасу XVII століття.

35. Бароко в художній культурі. Регіональні особливості бароко на Лівобережній та Західній Україні. “Козацьке бароко. Церковна архітектура. Іконостаси та портретний живопис. Львівське бароко. І. Пінзель, І. Руткович, Й. Кондзелевич.

Барокко в художній культурі. Регіональні особливості барокко на лівобережній та західній Україні. Козацьке барокко.

Барокко в художній культурі.

У XVII ст. почала розвиватися художня культура. Поглиблене осмислення дійсності, вироблення і поширення нових жанрових форм характерні для літератури того часу.

Важливу віху залишило XVII ст. в історії музики. Це був період поступового звільнення від культових форм, широкого проникнення в музику світських елементів, зародження й оформлення нових жанрів — опери, ораторії, інструментальної музики.

Перша половина XVII ст. — час видатних досягнень у європейському образотворчому мистецтві.

У тогочасній Італії бурхливо розвивалися скульптура й архітектура, найвищі досягнення яких пов'язані з творчістю Джованні Лоренцо Берніні (1598—1680 pp.) та Франческо Борроміні (1599 — 1667 pp.).

Своєрідність мистецтва XVII ст. виразно виявляється у порівнянні з попередньою культурною добою — Ренесансом, притаманним йому пафосом, коли митці прагнули втілити образ гармонійної людини, знайти принципи "чистої", абсолютної краси, ідеалізувати довкілля. Митці ніби намагалися наголосити на його активному характері, показати вплив на людину. Образи стали конкретнішими, динамічнішими, рухливішими, для багатьох з них уже притаманне соціальне забарвлення. Ускладнюється система жанрів. До традиційних біблійно-міфологічних сюжетів, парадних портретів та класичних пейзажів долучилися побутові картини з життя бюргерів і селян, різні види натюрмортів тощо.

Зокрема, нові пошуки в малярстві XVII ст. яскраво втілили у своїй творчості такі великі майстри живопису, як фламандець Пітер Пауль Рубенс та голландець Рембрандт Гарменс ван Рейн.

У творчості Рубенса злилися воєдино художні традиції півдня та півночі Європи, італійського і фламандського живопису.

Визначним і своєрідним явищем культури була творчість геніального голландського художника Рембрандта Гарменса ван Рейна.

Світоглядні та моральні суперечності епохи, загострення політичної й ідеологічної боротьби — все це дістало відображення в поширенні та протиборстві двох панівних у XVII ст. художньо-естетичних течій — бароко і класицизму. Для бароко притаманний художній стиль, який характеризується афектованою динамічністю, патетикою, йому властиві театральність, ілюзіонізм, зіткнення фантазії та реальності, широке використання антитез, гіпербол, складних метафор, прагнення у\о екзотики, нечуваного і незвичайного.

Зародження бароко пов'язують із творчістю Джованні Лорен-цо Берніні.

Для бароко притаманні антиномічність, суперечливість у сприйнятті та відображенні світу, здатність "поєднувати непоєднуване" — умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту й ускладненість. Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Просторові рішення барокових споруд надзвичайно складні, в планах переважають криволінійні обриси. Стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, пілястри, вікна облямовані лиштвами різноманітних форм, ніші прикрашені статуями. Загальне враження пишності та багатства доповнювалося скульптурою, розписами, мармуровою і бронзовою оздобою тощо.

Чимало зразків барокової архітектури збереглося у Львові.

Синтез архітектури, скульптури, живопису в барокових культових спорудах створював чуттєву й емоційну напругу, сприяв піднесенню релігійного почуття.

Одну з найперших теоретичних оцінок культури бароко дав німецький мистецтвознавець Генріх Вельфлін, книгу якого "Ренесанс і бароко" було видано 1888 р. Бароко прагнуло до "форм, що містили в собі певний елемент неосяжного", до "ясності неясного", закликало душу людини "розчинитись у висотах непомірного і безмежного".

Формування та поширення культури бароко "знаменувало ствердження погляду на життя як на драму.

Раціоналістам і прагматикам подальших епох була незрозумілою така схильність до вагань між життєлюбством та аскетизмом — одна із визначальних рис барокового світогляду. Земне і духовне, грішне і святе, переплетені в цій культурі, становили яскравий візерунок, що приваблював контрастністю і нібито невнормованою естетичною та моральною свободою. Але фіксуючи подвійність людського буття, наявність в ньому добра і зла, бароко вже розмежовує життєві цінності на елементарні, натуральні, породжені потребами тіла, і вищі, пов'язані із високодуховними прагненнями та бажаннями. Саме духовність проголошувалася єдино надійною основою людського існування. Тілесне, хай і зовні привабливе, — лише тимчасове, тлінне, врешті-решт примарне. Бароко розмежувало в людині "вище" і "нижче", спрямовуючи її до свідомого самоконтролю та самообмеження.

Регіональні особливості бароко на лівобережній та західній Україні. Козацьке барокко.

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм.

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з´явилися будови, позначені рисами стилю бароко.

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст.

Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку.

У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. їхній вплив відбився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слободянщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні.

В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві й регіональні школи дерев´яного та мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська тощо.

На території Правобережної і Західної України другої половини XVII ст. кам´яне будівництво занепадає, натомність популярнішою стає дерев´яна архітектура. Але загалом із середини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині барокове будівництво послаблюється. В архітектурних спорудах помітнішим стає відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступаються місцем розумові, розсудливості, що є прикметою нового стилю - класицизму.

Отже, в XVII-XVIII ст. в Україні формується національна школа українського бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з давніми традиціями давньоруського кам´яного зодчества та народної дерев´яної архітектури.

Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, у суто українському відтворенні образів, доборі технічних прийомів.

Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об´єдналися в одну малярню, малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях. Існувала система художнього виховання і в Києво-Могилянській академії..

У XVIII ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони. На їхній стиль вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису.

Оригнінальним явищем мистецького життя Придніпров´я та Лівобережної України II половини XVII - середини XVIII ст. був живопис. Він відзначався високою технікою, традиціями староукраїнського живопису з його власними основами й давньоруськими традиціями, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до сталих форм, до строгої внутрішньої замкнутості.

У XVII ст. в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що був майже до кінця XVIII ст.. лише додатком до ікони, портрета або історичного живопису, по суті існуючи в нерозвинутих формах. Лише наприкінці XVIII ст.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис.

Центром малярства епохи бароко було м. Жовква. Там згуртувалася плеяда видатних малярів, які поширювали свою діяльність від Покуття до Волині та Дніпра.

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт із восьми - двадцяти самостійних партій.

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII-XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав обрядових пісень.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти.

У XVII-XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось у різномовності літературних творів.

Специфіка бароко в Україні пов´язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. В українській літературі XVII-XVIII ст. риси барокового стилю з´явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії.

У XVII-XVIII ст. продовжує розвиватись полемічна література.

Церковна архітектура будувалися в основному в стилі “козацьке бароко”. Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський та Свято-Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Преображенський собор Мгарського монастиря поблизу Лубен, Xpeстоздвиженський у Полтаві, Покровський у Харкові, Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві, церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, собор св. Юра у Львові Успенський собор Почаївської лаври. Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Архітектурну діяльність розпочав з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву св. Миколи Набережного. Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є Запорозький собор у Новомосковську, зведений у дусі «козацького бароко» народним майстром Якимом Погребняком.

Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Склалася нова іконописна традиція, якої українські майстри дотримувалися впродовж наступного століття. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. У кожному регіоні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони з зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів Слобожанщини. Протягом XVII—XVIII ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Велику популярність мали зображення меценатів, доброчинників храму. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб. З-поміж них — портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, Хмельницького й Мазепи. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії останнього десятиліття XVII ст. У багатьох козацьких маєтках створювалися портретні галереї. Найбагатшим вважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині.

Від другої половини XVII ст. починається повільний занепад Львова, спричинений війнами, а також внутрішніми причинами політично-суспільно-економічного характеру. Бароко, що є панівним стилем цього часу, розпочався у Львові будовою костелу і монастиря Єзуїтів 1610-1740 рр. На жаль, ані одна пам'ятка барокового будівництва церковного чи світського, не збереглася у тій формі, яку мала в XVII ст. Напад шведського короля Карла XII на Львів 1704 р. спричинив до його цілковитого занепаду значенн міста. Міщанство зубожіло, усунене від торгівлі політикою шляхти, воно відійшло в тінь і було позбавлене впливу на міські справи. Саме місто знелюдніло, кам'яниці стояли порожні, башти й мури валялися, тільки на землях, викуплених у міста, шляхта і монастирі закладали свої двори, звільнені від міської влади, сплати міських податків і повинностей, з правом судівництва над своїми людьми. Найважливіші з них це Коморівщина, Сінявщина, Яблонівщина, Хорущина, Зборівщина. Їх назви стали опісля назвами вулиць чи частин міста. Найвідоміші пам’ятки: Миколаївський костьол, Домініканського костьол, собор Святого Юра та інші.

Йоган Пінзель – талановитий скульптор західної України, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі. Іван Руткович уславився майстерно виконаними окремими образами іконостасів у селах Волиця-Деревлянська, Воля-Висоцька та іконостаса церкви Різдва Христового в м. Жовква. Кондзелевич наполегливо шукав нових виражальних засобів, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Такими, зокрема, є його ікони з Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту. Більшу частину життя майстер провів на Волині.

36.Українська культура в умовах колоніальної політики російського самодержавства. Лінгвоцид та інтелектуальний визиск. Особливості Просвітництва в Україні. Творчість українських вчених та митців на ниві російської культури.

Значні імпульси від літературно-громадського руху шевченковоі доби дістала й освіта. У Лівобережній Україні, поки зберігала свою силу автономія, значного розвитку досягла культура в цілому та освіта зокрема. На початок другої половини XVIII ст. тільки в семи полках з десяти тут існувало 866 початкових шкіл з трирічним навчанням, де викладали основи читання та письма. Знаменною подією для цих шкіл стало видання українських підручників — «Граматки» П. Куліша, «Української абетки» М. Гатцука, «Домашньої науки» К. Шейков-ського, «Букваря южнорусского» Т. Шевченка.

На початку XIX ст. крім російських початкових шкіл продовжували існувати «дяківські» школи, що утримувались на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась. У 1804 р. у губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових — дворічні «повітові школи». У кінці 50-х років XIX ст. за ініціативою студентів Київського університету, зокрема М. Драгоманова, шириться просвітительський рух — так звані недільні школи для народу. Проте згодом вони були заборонені царським урядом, який вбачав у них небезпеку поширення «обурливих ідей».

Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові, Переяславі та Харкові. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії. Деякий час тут викладав відомий український ,філософ Г. Сковорода. З 1768 р. у колегіумі запроваджено нові класи: математики, географії, рисунку, артилерії, геодезії, що відповідало новим потребам.

Проте з другої половини XVIII ст. освіта, як і вся українська культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше переслідувалася українська культура, заборони на все українське були фронтальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась «малороссийским наречием». З 1721 р. набуло чинності царське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. У знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, Що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше, у зв'язку й закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загальноросійського перепису 1897 р., кількість неграмотних в'У країні] становила 83,6 %.

На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. — семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.

Лінгвоцид (мововбивство) — свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу — народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцева мета лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид — ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації: без нього неможлива втрата народом історичної пам'яті, етнічного імунітету, національної самототожності, а без цього, своєю чергою, не може відбутись асиміляція — поглинання одного народу іншим. Ось чому поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів.

Лінгвоцид мав і має місце фактично в усіх поліетнічних утвореннях, багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного і поневолених народів. Форми лінгвоциду можуть бути жорстокими чи поміркованими, відвертими чи закамуфльованими, однак це не змінює ні суті, ні кінцевої мети лінгвоциду.

Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Василь Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родючість ґрунтів. Сучасники називали його «українським Ломоносовим». В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Серед просвітників — випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, Василь Рубан, Григорій Полетика, Яків Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності.

Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 — пастуший стан; 3 — хліборобський стан; 4 — комерційний стан. Із своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджувати відповідно до стану народів. Природа — основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які підтверджуються природним правом. При феодалізмі, робить висновокпросвітник, це неможливо, тому цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права.

37) Своєрідність класицизму в Україні. Література. Становлення української літературної мови. Архітектура та образотворче мистецтво. Львівський класицизм.

Класици́зм.напрям в європейському 0%9C%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE"мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI - го ст. Найбільшого розквіту досягає у 0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F"Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст.Риси класицизму в літературі України.В 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0"Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у поемі 0%95%D0%BD%D0%B5%D1%97%D0%B4%D0%B0_(%D0%9A%D0%BE%D1%82%D0%BB%D1%8F%D1%80%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9)"«Енеїда» 0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9A%D0%BE%D1%82%D0%BB%D1%8F%D1%80%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9"Івана Котляревського, оповіданнях 0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%9A%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BA%D0%B0-%D0%9E%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%E2%80%99%D1%8F%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE"Григорія Квітки-Основ'яненка та ін..Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці»..Класицизм в Україні, на відміну від інших національних літератур, народився та існував без боротьби з бароковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), бароко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання.

38) Характерні риси українського романтизму. Харківський університет. Етнографічні та фольклоричні дослідження. Наукові та періодичні видання. Харківський гурток романтиків. Київський університет.

39.Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство— українська таємна 0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F"політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у 0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2"Києві.Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили 0%91%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"Василь Білозерський, 0%93%D1%83%D0%BB%D0%B0%D0%BA_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"Микола Гулак, 0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"Микола Костомаров, 0%9A%D1%83%D0%BB%D1%96%D1%88_%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D0%BC%D0%BE%D0%BD_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"Пантелеймон Куліш, 0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9E%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів 0%9A%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%BE_%D1%96_%D0%9C%D0%B5%D1%84%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%B9"Кирила і Мефодія.Знаком братства став 0%9F%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%8C"перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій... З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція. Програмні положення братства були викладені у 0%9A%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0_%D0%B1%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%83"«Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби.. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.Це позитивно вплинуло на національну свідомість. «Руська трійця» (1832—1837 рр.) — 0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0"галицьке літературне угруповання, очолюване 0%A8%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D1%8F%D0%BD_%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"М. Шашкевичем, 0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"Я. Головацькимта 0%92%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD"І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови.. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» 0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0"Галичини, 0%91%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B0"Буковини й 0%97%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%8F"Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва..Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833).У 1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху 0%A0%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0_%D0%94%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%8F"«Русалка Дністровая» (Будапешт, 1837 р.), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу..Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

40. Т.Г.Шевченко та становлення нової української культури. Від романтизму до реалізму. Значення літературної та художньої спадщини Т.Г.Шевченка. Його послідовники в мистецтві та літературі. Видатні письменники та живописці другої половини XIX ст. (відомий також як Кобза́р, 9_%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F"9 березня 1814 с. Моринці Київської губернії, тепер в Черкаської області — 0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F"10 березня 1861 Санкт-Петербург)український 0%9F%D0%BE%D0%B5%D1%82"поет, 0%9F%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA"письменник (0%94%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B3"драматург, 0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%97%D0%BA"прозаїк), 0%95%D1%82%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F"етнограф, 0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BA"історик, з точки зору багатьох українців — 0%94%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B1%D0%B0%D1%82%D1%8C%D0%BA%D0%BE"духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.Член 0%9A%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%BE-%D0%9C%D0%B5%D1%84%D0%BE%D0%B4%D1%96%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення.Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ, особливо жителів 0%9B%D1%96%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B6%D0%B6%D1%8F"Лівобережної України. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.. Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченrа на різні сторони духовно-національного 0%96%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F"життя нації відчуваються до сьогодніУ духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його 0%96%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81"живописна і 0%93%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%8E%D1%80%D0%B0"граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським.. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення.Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко підніс українську літературну мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філософських та політично-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей 0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B0"науки й 0%9C%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE"мистецтва, Шевченко заклав основи0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F"термінологізації української лексики, підносячи цим самим українську 0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"літературну мову до рівня найрозвиненіших мов світу.Провідним 0%9C%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B2"мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно пов'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. У розвитку національної і соціальної 0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C"самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль. Як і інші галузі культури, образотворче мистецтво в Україні розвивалося в тісній взаємодії й взаємозв'язках з передовим мистецтвом російського народу. Багато російських художників (В.Тропінін, М.Іванов, О.Кунавін, М. Сажин, В.Штернберг та ін.) працювали в Україні або в своїй творчості широко використовували українську тематику, вносячи в українське образотворче мистецтво нові, передові прийоми зображення дійсності. У той же час чимало вихідців з України (художники-живописці Д.Левицький, В. Боровиковський, А.Мокрицький, І.Сошенко, скульптор І.Мартоста ін.) працювали в Росії і пліч-о-пліч з художниками-росіянами розвивали там образотворче мистецтво. Багато українських живописців, графіків, скульпторів, архітекторів навчалися й діставали мистецьку освіту в петербурзькій Академії мистецтв та інших російських художніх навчальних закладах.В образотворчому мистецтві художники дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності - життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів тощо. Все демократичнішими і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя. Значний слід у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила творчість відомого живописця й графіка Василя Івановича Штернберга (1818-1845), що був одним з найближчих друзів Т.Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: "Водяний млин на Україні", "Качанівка", "Вітряки в степу", "Ярмарок в Ічні", "Переправа через Дніпро під Києвом" та ін.Велике місце в українському живопису й графіці займає Т.Шевченко. Сприйнявши все краще від своїх учителів, він у своїх численних картинах і гравюрах різних жанрів - портретному, побутовому, історичному, пейзажному - реалістично змалював широку панораму тодішньої дійсності - тяжке життя покріпаченого селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, "блудних синів", бідних казахських дітей-байгушів та ін., створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторїнок з її історичного минулого ". Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри. Загалом спрямування післяшевченківської літератури, що слугувалося народною українською мовою, виразно реалістичне. У 1857 році (одночасно з романом "Чорна рада") з'являються "Народні оповідання" Марко Вовчок. У 1861 - 1862р.р. написані "Люборацькі" А.П. Свидницького - перший український соціальний роман (надрукований частково у 1886р.), в 60 - х роках "Марко проклятий" О.П. Стороженка, повість із селянського життя, у 1865р. - "Лукян Кобилиця" - О. - Ю. Федьковича, "Турецькі бранці" буковинського священика Сидора Воробкевича, які відкрили низьку збірок його романтичних оповідань. Наступного року вийшли "Дві московки" І.С. Нечуй - Левицького, у 1872р.  - оповідання "Лихий  попутав" Панаса Мирного. В цьому ж році він починає писати роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", який став класикою українського реалізму. Роман закінчено у 1875 році , а у 1876 році з'являється "Микола Джеря" Нечуй - Левицького, а ще через два роки - "Кайдашева сім я". У 1874 р. в журналі "Друг" надруковано перші твори Івана Франка, а вже у 1880 - 81 роках  - "Борислав сіється". Популярними були оповідання та повісті О. Косинського. Широкої популярності набуває великий реалістичний прозовий жанр. Проза Марка Вовчок, а ще більш Нечуя - Левицького, Панаса Мирного та Івана Франка була цілком зрілою, займала гідне місце серед реалістичних авторів тієї епохи. В цей період відбувається завершення формування післяшевченківської національної української літератури, що зіграло велику роль у подальшому розвитку культурного процесу на Україні. Взагалі, українська література другої половини 19 століття була одним з найголовніших чинників формування української національної ідеї, рушієм національного відродження кінця 19 - початку 20 століття.

41. Українська демократична інтелігенція в боротьбі за національну культуру. М.Драгоманов, Д.Антонович, П.Чубинський та ін. Національно-культурні процеси в Західній Україні. Літературно-мистецькі, політичні, просвітницькі об'єднання. Культурні контакти Галичини та Наддніпрянщини.

Духовна культура українського народу кінця XVIII— початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків з боку Російської та Австрійської імперій..

Народницький період національно-культурного відро¬дження (1840—1880 рр.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси даного періоду:

1) керівництво національним рухом переходить до рук но¬вої інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський універси¬тети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко.

В ЗО—50-х роках XIX ст. серед інтелігентських кіл постійно зростає інтерес до історії свого народу, виходять у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. В середовищі освічених прошарків поширюються філософські ідеї Г. В. Ф. Гегеля, Й. Г. Гердера, Ф. В. Шеллінга.

Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р.. згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В. Білозерський та М. Гулак, етнограф П. Марко-вич. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822— 1899 рр.) та Миколи Костомарова (1817—1885 рр.) вонн заснували політичну таємну організацію — «Кирило-Мефодіївське братство», до складу якої входило дванадцять активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні .1846 р. до товариства увійшов Т. Г. Шевченко.

Братство поставило собі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках "слов'янської конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Ґалаґана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників — І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Т. Г. Шевченка, П. О. Куліша, Марка Вовчка та ін. В Петербурзі у 1861— 1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В. Білозерський.

В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів» (від польського — «хлоп», що означає селянин). Його учасники (В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом «хлопоманства» став В. Антонович (1834—1908 рр.) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор. Свою кінцеву стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б украпіці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочатії здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості.

Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих . ідей, створює свої товариства — так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша «Українська Громадам виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониський та ін.

За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному грунті: віра в можливість досягнення національ¬ного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.

У 1873 р. з ініціативи П. Чубинського (1839—1884 рр.) В.Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О. Кістяковський, М. Лисенко та ін.), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815—1870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.

Ідеї Т. Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841—1895 рр.), діяльність якого становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких грунтувався визвольний рух кінця XIX—початку XX ст. Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань з боку царського уряду, М, П. Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878—1882 рр.). Значення творчості М. Драгоманова для розвитку визвольних ідей на Україні, піднесення української культури високо цінували І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Павлик. На думку І. Франка, кращі твори М. Драгоманова «запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку».

П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, особливо газету «Правда», що видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Л. Скоропадської-Милорадович та церковного діяча В. Симиренка вони започаткували у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, що відіграло важливу роль на шляху національно-культурного відродження українського народу.

Національне відродження, що розпочалося на Лівобе¬режній Україні, мало значний вплив на пробудження на¬ціональної свідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії). В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. Досліджуючи історію греко-католицької церкви на Україні, М. С. Грушевський наголошував, що дана церква «...стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна» *. Широку культурно-просвітницьку діяльність серед українського населення розгорнули відомі діячі греко-католицької церкви І. Могильницький, М. Герасевич, І. Лаврівський та ін.

Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився Львів. В цей час у середовищі прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання «Руська трійця», до якого увійшли Маркіян Шашкевич (1811— 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811—1866 рр.) та Яків Голо-вацький (1814—1888 рр.). Культурно-просвітницька діяльність «Руської трійці» започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині

Великий інтерес проявляли діячі «Руської трійці» до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — «Син Русі», до якого були включені вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка «Зоря»

Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому був пов'язаний з діяльністю «народовців». У 1868 р. вони заснували у Львові Товариство «Просвіта», яке поставило за мету поширення освіти серед народу. При активній допомозі вчителів і парафіальних священиків товариство створило широку мережу читалень та бібліотек, при яких діяли хори, театральні трупи, спортивні секції та кооперативи.

42. Літературний модерн. Творчість Л.Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника. Літературно-мистецькі об'єднання. Літературна та наукова творчість І.Я..Франка. Модернізм — складний комплекс літературно-мистецьких тенденцій, що виникли наприкінці XIX ст. як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній дійсності, як спростування заангажованості митця; і проіснували до другої половини XX ст. Терміном "модернізм" в українській літературній історії поєднані різні явища різних періодів, часто діаметрально протилежного змісту. В історії української літератури цей період вагомий важливими

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці..

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У другій половині 90-х років Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна троянда» (1896) з життя української інтелігенції поширює тематику тогочасної української драми, що доти показувала переважно життя селянства. Далі Леся Українка, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр — драматичну поему. До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Камінний господар» і «Лісова пісня». Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов'язані з народними піснями. Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий вірш тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19 — 20 ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

О́льга Юліа́нівна Кобиля́нська (* 27 листопада 1863, м. Ґура-Гумора, повіт Сучава, Герцогство Буковина, Австро-Угорщина (нині м. Гура-Гуморулуй, Румунія) — † 21 березня, 1942, Чернівці) — українська письменниця. Активна учасниця загальноукраїнського літературного процесу, Кобилянська постійно спілкувалася з культурами інших народів, зокрема тих, які жили в Австро-Угорській імперії. Завдяки новаторству, співзвучності прогресивним тенденціям світової літератури проза Кобилянської в її вершинних виявах викликала і викликає значний інтерес не лише в нашій країні, а й за її межами. Кращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами, зокрема слов'янськими, відіграли й відіграють важливу роль у міжслов'янських літературних контактах, піднімаючи міжнародний престиж українського художнього слова.

Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський (*5 вересня (17 вересня) 1864, Вінниця — †12 квітня (25 квітня) 1913) — український письменник, громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства тарасівців. Коцюбинський був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків.

Стефа́ник Васи́ль Семе́нович (*14 травня 1871, Русів (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) — †7 грудня 1936) — український письменник, майстер експресіоністичної новели, депутат Австрійського парламенту від Галичини. На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. Тож коли 1903 Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Сила мистецького образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність Стефанику, яка непослабно триває й досі. Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. Починаючи від його сучасників (М. Черемшини, О. Маковея) до найновіших часів. Особливо помітний він у творчості Ю. Яновського, О. Довженка, пізніше Я. Ступака, почасти Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Мушкетика й інші.

Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, однак, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано (найповніше «Повне зібрання творів» у 3 томах, 1949—1954), представляючи як прихильника радянського ладу.

Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.

Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Не пора…» (1880 р.) та інші, а також повісті «Boa constrictor» (1881 р.), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882) та низка літературознавчих і публіцистичних статей. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

43. Художня культура:від реалізму до модернізму. Розквіт реалістичного живопису. Українські передвижники. Модерний живопис: Мурашко О., Жук М., Бурачек М. Лівівська школа живопису та її видатні представники. Архітектурний модерн: еклектика, сецесія, конструктивізм. Видатні архітектори та скульптори. Особливості львівського модерну.

Українське художнє мистецтво кінця XIX - початку XX ст. формувалося та існувало на межі перетину впливів російського академічного та реалістичного живопису, новітніх течій в європейському та світовому мистецтві, а також під впливом народних традицій художньої творчості. Український живопис та графіка стали життєдайним полем співіснування двох провідних стилів епохи - реалізму і модерну.

У центрі уваги художників-реалістів було буденне життя, з його проблемами, конфліктами, людськими думками. Під впливом художніх принципів пересувних виставок образотворчого мистецтва чимало художників України переходили на позиції реалізму. На зразок російських передвижників у Києві в 1887 р. було створено товариство художніх виставок, а офіційно оформлено у 1893 p., яке організувало 6 виставок, активну участь в яких брали М.Пимоненко, В.Менк, С.Костенко та ін.

Передвижники - це живописці реалістичного напряму, які входили в найбільшу російське прогресивне демократичне об'єднання - Товариство пересувних художніх виставок (1870 - 1923р). Створене за ініціативою Г.Г. М'ясоєдова, М.М. Ге, В.Г. Перова, Товариство включило у свій склад передові сили російської демократичної художньої культури, зокрема, ряд членів розпадається вже на той час Артілі художників; воно розвивало кращі традиції цього об'єднання. Товариство являло собою принципово нову, своєрідну творчу організацію художників, виникнення якої, проте, було підготовлено попереднім розвитком російського реалістичного мистецтва і особливо мистецтва 50-60-х років 19 століття.
Передвижники ставили перед собою завдання суспільно-естетичного виховання народних мас і прагнули до широкої популяризації свого мистецтва. У зв'язку з цим вони влаштували, починаючи з 1871 року, в Петербурзі і в Москві 48 виставок, які потім зазвичай пересувалися ними в Київ, Харків, Одесу, Кишинів, Ригу, Казань, Орел і інші великі міста країни. Звідси і пішла назва «передвижники». 

Розквіт модерного живопису: О.Мурашко, М.Жук, М.Бурачек, І.Труш

Модернізм (нім. Moderne, англ. modernism франц. modernisme, рос. модернизм, від франц moderne: сучасний) — складний комплекс літературно-мистецьких тенденцій, що виникли наприкінці XIX ст. як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній дійсності, як спростування заангажованості митця; і проіснували до другої половини XX ст. Соломія Павличко зазначає, що 0%9C%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC"модернізми 10-х, 20-х, 40-х і 60-х мали свої 0%94%D0%B8%D1%81%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81"дискурси. Водночас їх об'єднує певна тяглість естетичних завдань, художньої практики й теоретичної риторики.0%9C%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC" Модернізм — не група, не період, не 0%A8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0"школа, і тим більше не художній напрям, як-от 0%A1%D0%B8%D0%BC%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC"символізм, неоромантизм, 0%86%D0%BC%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%96%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC"імпресіонізм, що останнім часом прагнуть доводити. 0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B8"Терміном "модернізм" в українській 0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0"літературній історії поєднані різні явища різних періодів, часто діаметрально протилежного змісту. Модернізм рубежу віків мав інші завдання й форми, ніж модернізм 10-х років. Модернізм 40-х, з яким пов'язані імена кількох0%9F%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA"письменників еміграції, досить критичні) настроєний щодо попередніх 0%9C%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC"модернізмів. А поети Нью-Йоркської групи взагалі прагнули відмежуватися від усякого 0%9C%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC"модернізму. Отже, щоб збагнути діалектику стосунків між усіма 0%9C%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC"модернізмами, а також їхню роль у кожному окремому періоді і в українській культурі в цілому, слід виробити підхід до модернізму не як до набору стильових, формальних або жанрових принципів, а як до певної мистецької 0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96"філософії, певної моделі 0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0"літературного розвитку в нашому столітті.

Олександр Мурашко (1875 — 1919). Учився в Петербурзькій академії, де засвоїв засади здорового реалізму, але не доводив його до крайності, фотографічності, ніколи не вдавався ні в яку символіку. Завершуючи свою мистецьку освіту в Парижі, Мурашко сприйняв дещо від імпресіонізму, але й тут не вдавався в крайність і не дозволяв ефектам світла панувати над кольорами, гама яких у Мурашка незвичайно багата. Пишність барв, вибагливість колориту, 0%AF%D1%81%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C"яскравість 0%9E%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F"освітлення Мурашко вміє поєднати з точним 0%A0%D0%B5%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC"реалізмом, що вибивається як із цілої композиції, так і з безлічі деталей, спостережених гострим оком майстра. Визнання Олександра Мурашка стало визнанням не лише окремого художника, а й його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори були долучені до контексту світового художнього процесу. Київ був містом, яке Мурашко по-справжньому любив: "тут 0%A1%D0%BE%D0%BD%D1%86%D0%B5"сонце, тут чудесна природа, тут власна культура..." "

Михайло Жук. Його ранні роботи "Дівчина в кріслі", "Гуцул" (1902), "Жіночий портрет", "Дівчина в польському костюмі" (1903), "Портрет батька" (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, 0%A2%D1%8F%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F"тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Вдаючись до символіки, автор вбачав основне завдання художника не лише в поетизації образів, а й наповненні їх асоціативним змістом. Перша персональна виставка Михайла Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей). З його спогадів довідуємося, що великого успіху вона не мала, хоча менше ніж через рік на виставці у Львові ті самі твори дістали гучний відгук не лише шанувальників образотворчого мистецтва, а й критики, зокрема І.Труша. Сучасні мистецтвознавці відзначають, що М.Жук був одним із найяскравіших виразників тенденцій модерну в українському малярстві. Живопис у стилі модерну краківської школи був близький і зрозумілий І.Трушеві, але виявився чужим старій київський інтелігенції.Молода група українських пейзажистів — імпресіоністів вдерлася в українське мистецтво і заразила декого зі старших майстрів, що ще були в стані переродитися.

Мико́лаГриго́ровичБура́чек український 0%96%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%B5%D1%86%D1%8C"живописець, 0%9F%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA"письменник, 0%9C%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C"мистецтвознавець. 0%97%D0%B0%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B4%D1%96%D1%8F%D1%87_%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2_%D0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0"Заслужений діяч мистецтв УРСР (1941).

Представники Львівської школи живопису:К. Звіринський , З. Флінта , Л Медвідь.

Виникнення стилю модерн в архітектурі і прикладному мистецтві пов'язане з заснуванням в Англії товариства «Мистецтво і Ремесла». Йому ми зобов'язані першими містами-садами в Європі. Для «Нового мистецтва» було характерним використання нових матеріалів і надання їм зовсім нових форм. Прихильників цього стилю приваблювала криволінійність природних форм. Вони буквально марили декоративністю рослинних мотивів. Такими були Е. Галле, Е. Андре, Е. Валлен — французи, В. Орта і А. Ван де Вельде — бельгійці, А. Гауді — іспанець та інші. Всі будинки епохи модерн відрізнялися від інших стилів проявом індивідуальності архітектора і замовника. Виразники стилю модерн відкинули імітацію минулого і безстилевість XIX століття. Цим було відкрито шлях у XX століття. Отже, модернізм був протиставлений еклектиці.

Для архітектурного стилю «сецесія» стало характерним використання вільно скомпонованого плаского декору рослинного або фігурального походження. Художники сецесії вважали архітектуру одним з видів мистецтва. Сецесія — це розкол, розрив з традиціями класичного мистецтва попередніх поколінь.

Український архітектурний модерн, УАМ – один з українських оригінальних 0%90%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BB%D1%8C"архітектурних стилей. Виник на початку XX століття. Існував і розвивався протягом майже 40 років (з 1903 по 1941 роки). В основі УАМ лежать народні традиції хатнього і церковного будівництва і досягнення української професійної архітектури і перш за все 0%91%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE"барокової, вплив якої, починаючи з 1910 – го року було помітним і навіть зростаючим. Сильним був також вплив європейського 0%9C%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD"модерну.

В основі УАМ лежать форми української народної хатньої і церковної архітектури. З цого приводу варто відзначити, що вперше елементи української народної архітектури почали використовувати професійні архітектори ще у XIX ст. (будинок 2%90%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D2%91%D0%B0%D0%BD_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"Галагана у0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%86%D1%96_(%D0%A1%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD)"Лебединцях).

Досягнення етнографічної науки і дослідження народної архітектури і народних будівельних традицій привели до зародження серед архітекторів думки про створення власного архітектурного стилю, нородного по своїй суті. Першим цю ідею у 1903 році реалізував 0%9A%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"В. Г. Кричевський у проекті будинку 0%91%D1%83%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BA_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%B3%D1%83%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%B7%D0%B5%D0%BC%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0"Полтавського губернського земства

44). Музичне та театральне мистецтво. М. Лисенко та становлення української класичної музики. Український театр, видатні актори, драматурги. Розвиток оперного мистецтва. Світова слава С.Крушельницької, М. Менцинського.

Протягом останніх років в українському театральному та музичному мистецтвах тривало освоєння нових стильових і тематичних обріїв, йшли пошуки ефективних організаційно-творчих моделей розвитку художніх колективів. Нині в Україні діє понад 130 професійних театрів, серед яких - понад 40 театрів-студій. Середня кількість прем’єр на рік становить від 4 до 6 на кожний театр. Урізноманітнилася жанрова амплітуда театральних і музичних фестивалів, що проходять у багатьох регіонах України. Загалом протягом сезону 2003-2004 років відбулося 12 театральних фестивалів і понад 20 міжнародних та всеукраїнських музичних фестивалів.

Соломі́я Амвро́сіївна Крушельни́цька— українська оперна співачка, педагог. Ще за життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання "Вагнерівська примадонна" ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь 0%95%D0%BD%D1%80%D1%96%D0%BA%D0%BE_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D1%83%D0%B7%D0%BE"Енріко Карузо, 0%A2%D1%96%D1%82%D1%82%D0%BE_%D0%A0%D1%83%D1%84%D1%84%D0%BE&action=edit&redlink=1"Тітто Руффо, 0%A4%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%80_%D0%A8%D0%B0%D0%BB%D1%8F%D0%BF%D1%96%D0%BD"Федір Шаляпін. Італійський композитор 0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BE_%D0%9F%D1%83%D1%87%D1%87%D1%96%D0%BD%D1%96"Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом "Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй". Успіхи С.Крушельницької на оперних сценах світу був успіхом і визнанням української музики й мистецтва. 0%BB%D1%8E%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE"17 лютого 1904 року в міланському театрі 0%9B%D0%B0_%D0%A1%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D0%B0"«Ла Скала» 0%9F%D1%83%D1%87%D1%87%D1%96%D0%BD%D1%96_%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BE"Джакомо Пуччіні представив свою нову оперу 0%9C%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D0%BC_%D0%91%D0%B0%D1%82%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%84%D0%BB%D1%8F%D0%B9"«Мадам Баттерфляй». Ще ніколи композитор не був так упевнений в успіху… але глядачі оперу обурено освистали. Славетний маестро почувався розчавленим. Друзі вмовили Пуччіні переробити свій твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку. 1%82%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8F"29 травня — на сцені театру «Ґранде» в 0%91%D1%80%D0%B5%D1%88%D1%96%D1%8F"Брешії відбулася прем'єра оновленої «Мадам Баттерфляй», цього разу — тріумфальна. Публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після вистави, зворушений і вдячний, Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй». Менцинський Модест Омелянович народився в с. 0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D1%96_%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%BA%D0%B8"Великі Новосілки (тепер 0%9C%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD"Мостиський район, 0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C"Львівська область) в родині сільського священика. Менцинські походили зі старовинного 0%9B%D0%B5%D0%BC%D0%BA%D0%B8"лемківського роду з с. Мацина (Менцина) в 0%91%D0%B5%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B4%D0%B8"Бескидах. Модест виростав у с. 0%A5%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96"Хідновичах, куди 1888 р. переїхали його батьки. Він з раннього дитинства захоплювався народними піснями, обрядами. Від батька отримав основи нотної грамоти. Навчався в гімназії — до шостого класу в 0%94%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D1%87"Дрогобичі, пізніше в 0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D1%96%D1%80"Самборі, яку закінчив у1896 році. З 1896 до 1899 року навчався у 0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B4%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%94%D1%83%D1%85%D0%B0"Львівській духовній семінарії. Мистецтвом співу оволодів під керівництвом професора 0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F_%D1%96%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8_%D0%9B%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0"Львівської консерваторії Валеріана Висоцького та Юліуса Штокгаузена у м. 0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%84%D1%83%D1%80%D1%82-%D0%BD%D0%B0-%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D1%96"Франкфурті-на-Майні (0%9D%D1%96%D0%BC%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0"Німеччина). На канікули Модест приїжджав до Галичини і давав концерти в 0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D1%88%D0%BB%D1%8C"Перемишлі, Львові, Станіславі (0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE-%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA"Івано-Франківську), 0%A1%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B9_%28%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%29"Стрию, 0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C"Тернополі, Самборі та інших містах. 0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F"18 березня 1901 року вперше 0%94%D0%B5%D0%B1%D1%8E%D1%82"дебютував на франкфуртській сцені в опері Ф. Флотова «Марта» (партія Ліонеля). Виступав на оперних сценах багатьох міст Європи. У 1904—1908 роках — перший тенор 0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0_%D0%B2_%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D1%96"Королівської опери у Стокгольмі. Микола Лисенко. Микола Лисенко заслужено вважається засновником українського музичного мистецтва. У цьому відношенні велику цінність представляє як його музична так і етнографічна спадщина. Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О.Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про 0%A2%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B0%D0%BD"торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894). У композиторській спадщині Лисенка особливо важливе місце займають твори на тексти 0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE"Т.Шевченка. Музика до 0%9A%D0%BE%D0%B1%D0%B7%D0%B0%D1%80_%28%D0%B7%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0%29"«Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), 0%9E%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0_%22%D0%9D%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0%22&action=edit&redlink=1"«Наталка Полтавка» (1889),0%9E%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0_%22%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81_%D0%91%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B0%22"«Тарас Бульба» (1890), 0%95%D0%BD%D0%B5%D1%97%D0%B4%D0%B0_%28%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%29"«Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва. Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу, зокрема 0%95%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%B0%D0%BA%D1%82"Емський акт 1876 р. забороняв також і друкування українською текстів до нот, Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості0^%9^B%D0^%B8^%D1^%81%D0^%B5^%D0^%BD%D0^%BA%D0^%BE_%D0^%9^C%D0^%B8^%D0^%BA%D0^%BE%D0^%BB%D0^%B0^_%D0^%92%D1^%96%D1^%82%D0^%B0^%D0^%BB%D1^%96%D0^%B9^%D0^%BE%D0^%B2^%D0^%B8^%D1^%87"[2]. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах (26) і солоспівах (51), написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE"І.Франко, 0%9B%D0%B5%D1%81%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%BA%D0%B0"Леся Українка, 0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8C"О.Олесь, О.Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г.Гейне чи А.Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених М.Старицьким, Лесею Українкою, М.Славинським, Л.Старицькою-Черняхівською тощо. Показово, що у кількісно великій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С.Надсона. Однак уже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладний.

45. Культурний розвиток України в 1917-1922 рр. Розвиток освіти та науки. Українська Академія Наук. Видатні українські вчені. Розвиток преси та книговидавництва. М.Грушевський, В.Винниченко в боротьбі за національне відродження.

Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції. Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Українська академія Наук Ініціатива її заснування вийшла від 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5_%D0%A2%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"Українського Наукового Товариства в 0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2"Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва 0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0"М.Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9_%D0%BB%D0%B8%D0%BF%D0%BD%D1%8F"9 липня до 0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BD%D1%8F"17 вересня 1918 р. виробила 0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%B7%D0%B0%D1%81%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%90%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%97_%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA_%D0%B2_%D0%BC._%D0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D1%96"законопроект про заснування УАН, затверджений 0%93%D0%B5%D1%82%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD"гетьманом 0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE"П.Скоропадським 0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D0%B0"14 листопада 1918 р. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року0^%9^D%D0^%B0^%D1^%86%D1^%96%D0^%BE%D0^%BD%D0^%B0^%D0^%BB%D1^%8^C%D0^%BD%D0^%B0^_%D0^%B0^%D0^%BA%D0^%B0^%D0^%B4^%D0^%B5^%D0^%BC%D1^%96%D1^%8^F_%D0^%BD%D0^%B0^%D1^%83%D0^%BA_%D0^%A3^%D0^%BA%D1^%80%D0^%B0^%D1^%97%D0^%BD%D0^%B8^"[2].

Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:

• історично-філологічний,

• фізико-математичний,

• соціально-економічний.

Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукр. характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Укр. Держави, але й українські вчені 0%97%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0"Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН.

Видатні вчені України

Богомолець Олександр Олександрович (1881-1946) патофізіолог Богомолець – видатний організатор науки і громадський діяч. Найважливішим напрямком творчих пошуків О.О. Богомольця стало вчення про сполучну тканину, її морфогенез, клітинні компоненти та безклітинні структури, їх участь і роль у фізіологічних і патологічних процесах в організмі як цілому.

Глушков Віктор Михайлович (1923-1982) математик, кібернетик З його ім’ям пов’язано впровадження обчислювальних машин та відкриття принципово нового макроконвейєрного способу організації обчислень, розробка національної мережі обчислювальних центрів, створення засобів інтелектуалізації кібернетичних пристроїв та штучного інтелекту. Створив наукову школу.

Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) сходознавець, славіст, письменник, перекладач. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови. У 1918—1921 роках працює професором всесвітньої історії у Київському університеті. Водночас він був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української Академії наук», головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства.

Остроградський Михайло Васильович (1801-1862) математик Ряд наукових праць Остроградського стосується питань методики викладання математики і механіки у вищій та середній школах. З численних і різноманітних його праць з різних галузей математичних наук, що зробили його ім’я відомим у багатьох країнах, слід особливо відзначити його мемуари у галузі чистої математики, в якому виводиться загальна формула варіації кратного інтеграла (1834 р.), а також мемуари про інтегрування раціональних функцій. У галузі механіки він вдало розвинув думку Фур’є про те, що умови можливих переміщень іноді слід виражати нерівностями і вводити зв’язки, що залежать від часу (1834 р.).

Сковорода Григорій Савич (1722-1794) просвітитель-гуманіст, філософ, поет, перекладач. Серед загальної атмосфери кволого духу української нації XVIII століття яскравим зблиском стало життя будителя нації, філософа і поета Григорія Савича Сковороди. Здається, з самісінького дна політичного занепаду, в час майже повної руїни колишньої величі з’явилася постать, що уособлювала найкращі якості нашого народу: незламність духу, волелюбство, мудрість, подвижництво. Геній народу, втілений у постать мандрівного філософа-вчителя, пробуджував колективний розум і запалював його до прагнення й утвердження існування в дусі.

46. Українська культура 20-30 рр. “Розстріляне відродження”. Літературний авангард. Розмаїття літературно-мистецьких об'єднань та періодичних видань. Символізм, футуризм, неокласика. Театр та драматургія. Новаторська творчість Курбаса. Українська академія мистецтв. Авангардне мистецтво, його видатні представники. О.Довженко та становлення національного кінематографу.

Культура — історично виважений рівень розвитку суспільства, творчих сил

і здібностей людини, що виражається у способах організації життя і

діяльності людей, а також створюваних ними матеріальних і духовних

цінностях. Відповідно до двох основних видів суспільного виробництва

культура поділяється на матеріальну і духовну.

У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе

місце посідала культурна революція.

Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомості

певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення

прогнозованою.

У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація

неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було створено товариство

"Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський.

Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному —

культармійцями.

У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного

обов'язкового навчання дітей. У містах це завдання було виконано за

кілька років

Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів.

. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала

українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогою

рідної мови.

Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська академія наук

(ВУАН). Президентом її в 1922-1928 рр. був В. Липський. У 20-х роках у

Найбільш плідно працював перший відділ, де

провідну роль відігравав М. Грушевсь-кий, який у 1924 р. повернувся з-за

кордону і був обраний академіком ВУАН.

Він продовжував працювати над справою всього життя — фундаментальною

"Історією України-Руси".

Головними особливостями цього часу стали розмаїття

літературних напрямків, течій, виникнення й розпад багатьох

письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту —

радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої

було характерне нігілістичне ставлення до культури минулого, "культури

експлуататорів".

У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація

республіки — Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка

об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них — П. Тичина, В. Сосюра, Ю.

Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним

керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітильов)

.

У сфері

образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М.

Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мистецтві — І. Верьовка,

П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький

та ін.

У1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а

в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".

Творчість українських митців мала велике значення для піднесення

національної свідомості українського народу. Завдяки політиці

українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі

керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців

серед представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком

у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі — учителів, особливо

сільських.

У добу "великого перелому", тобто наприкінці 20 — на початку 30-х років,

гасло культурної революції стало одним з основних для радянської влади.

У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності

дорослого населення. Ця робота набула розмаху в роки другої п'ятирічки.

Щоб не породжувати нове покоління неписьменних, загальноосвітня

школа повинна була охопити всіх без винятку дітей.

Школи ставали найвагомішим

ідеологічним інститутом. Тому влада прагнула не залишити поза впливом

комуністичної ідеології жодної дитини.

У 1934 р.

запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів:

початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня

(десятирічне).

Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки.

Це відповідало питомій вазі українців у

складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи —

російські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські та ін.

Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, у сфері

середньої і вищої освіти, науки та мистецтва, сталінський режим

поступово бере курс на ліквідацію політики українізації, яка була

оголошена поступкою "націоналістичній контрреволюції". У 1937 р. слово

"українізація" раптово зникло з офіційної лексики. У 1938 р.

Знову панівною мовою державних установ і закладів стала російська,

зменшилася кількість шкіл, україномовних газет і журналів, закривалися

українські театри, зменшився відсоток українських учителів і науковців.

Нормальне функціонування народного господарства і управління було

неможливе без спеціалістів. Тому з початку 30-х років збільшились

масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через

робітфаки і вищі навчальні заклади.

Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН.

Держава повністю фінансувала Академію і контролювала виконання планових

робіт. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців фізико-технічного

інституту в Харкові свідчили про народження в Україні центру теоретичної

фізики світового класу.

Починаючи із середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень

у техніці. Працями Є. Патона та його учнів на наукову основу було

поставлено теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У

Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О.

Шаргей).

У 1930 р. у науково-дослідних установах працювали близько 40 тис.

науковців. Але наприкінці 20-х років почалося переслідування вчених. У

1930 р. відбувся вже згаданий процес над міфічною "Спілкою визволення

України" на чолі з С. Єфремовим. Наступним було "викриття" ще однієї

нібито діючої контрреволюційної організації — "Українського

національного центру" (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському.

У 1931 р. вченого заарештували, однак через деякий час ця сфабрикована

ДПУ "справа" УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві,тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську

(він був хворий на діабет) після нескладної операції він помер.

У 1931 р. поза межами ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О.

Шліхтер. Література та мистецтво вважались однією з ділянок "культурного фронту".

Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців

поповненням з робітників і селян.

Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду

письменників України.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні

відділи партійних комітетів придушували в зародку будь-які відхилення

від регламентованого мислення і лінії поведінки.

Популярними у читачів України стають вірші П. Тичини, М. Рильського, М.

Бажана, А. Малишка, В. Сосюри, М. Семенка, твори прозаїків А. Головка,

Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П.

Губенка). У 1933 р. його звинуватили у причетності до "Української

військової організації" (УВО)

У 1934 р.

У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських

майстрів мистецтв. Зокрема, у розвиток музичної культури великий внесок

зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В.

Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.

Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і

П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О.

Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню

славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М.

Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

В історію українського театру золотими літерами вписано ім'я Л. Курбаса

— автора-новатора, обдарованого режисера і талановитого організатора,

керівника знаменитого театрального колективу "Березіль". У 1933 р. він

був звинувачений у націоналізмі й загинув у концтаборах.

У кіномистецтві яскраво проявилися таланти О. Довженка, І. Ка-валерідзе,

І. Савченка. Фільми О. Довженка "Арсенал", "Земля" увійшли до скарбниці

світового кіномистецтва.

Творчість українських майстрів літератури і мистецтва мала яскраво

виражений національний характер. Саме через це багатьох з них

звинуватили в націоналізмі й репресували.

Досягнення української культури могли б бути набагато вагомішими, якби не втрати, яких вона зазнала не тільки від репресій і утисків

командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну

спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов'язані з нею

історичні пам'ятки.

Такими були досягнення і трагічні сторінки української культури 20-30-х

років. Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою

"розстріляного відродження".

47. Загальні принципи та методи культурної політики більшовиків. Українізація 1923-1932 рр. Розгром українізації. Політика терору та політичних репресій. Насадження методу соц. реалізму, його негативні наслідки.

У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе

місце посідала культурна революція. Основний наголос у

культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас

у дусі комуністичних ідей.

Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомості

певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення

прогнозованою.

Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У квітні 1923 р. відбувся XIII Проте керівний склад КП(б)У не виявляв бажання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в оволодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особливо зловісну роль. Якраз при ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швидко поповнюватися за рахунок місцевих національностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2.6% поляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останнього у Москву — поляк С. Косіор.

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті рокиНаприкінці 20-х років сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) у 1934 р.). У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася починаючи з років громадянської війни і каталізувалася в період колективізації та досягла апогею у 1937 p., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво).
Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. В Україні добавилася «наявність повзучихнаціоналістичних ухилів». Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку «ворогів народу» та замаскованих «троцькістів», «буржуазних націоналістів», фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції.
«Шахтинська справа» зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші — повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років.


Через два роки після завершення «шахтинської справи» було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації — буржуазно-кадетської «Промислової партії». Стверджувалося, що організація нараховувала до 2000 осіб (судили 8), сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. Цього разу на суді всі обвинувачені змушені були визнати себе винними у «шпигунській та шкідницькій діяльності», 5 з них були засуджені до розстрілу. Цей процес, як і «шахтинську справу», також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки в роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув'язнення.


У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го роз стріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.
Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке мас штабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» — передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та тощо». У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено в харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.
Так, наприкінці 20-х — на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці на мітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потре бувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість «молодих інженерів».
Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій, їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.
Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кірова — одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Строк розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачення мало бути вручене за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін (тобто без прокурора та адвоката). Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялось, а вирок виконувався негайно. 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР», яка врахувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки в Україні.
Одразу ж було «викрито» велику кількість «терористів» у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд (13-15 грудня 1934 р.) над учасниками об'єднання українських націоналістів — організації, що начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких були засуджені до розстрілу, інші — на 8-10 років ув'язнення. Серед них — громадський діяч, журналіст із Західної України Ю. Бачинський, письменник А. Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К, Буревій, Г. Косинка та інші.
У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі «боротьбистів», за яким О. Полоцький, Ю. Мазуренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акта щодо Сталіна тощо. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, у тому числі й М. Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7-10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес «бороть-бистів-2»).
У 1936 р. «за участь у контрреволюційній троцькістській організації» був заарештований Ю. Коцюбинський — син відомого українського письменника М. Коцюбинського, член першого українського радянського уряду. Його засудили до заслання строком на 5 років, але вже наступного року розстріляли. Усього за 1936 р. в Україні було «викрито» до 10 «троцькістських організацій».
Найжорстокішим щодо репресій був 1937 р. Суттєво змінила ся спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х—на початку 30-х років вони в основному були спрямовані проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, то у 1935-1936 pp. — проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії захопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.
Максимальний строк позбавлення волі у справах про держав ні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Ураховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нар ком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся від позасудового.



Репресії сталінського режиму звдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів лаюдей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

48.Культурний розвиток України повоєнної доби. Політика денаціоналізації та русифікації. Радянізація школи, науки ,освіти. Шістдесятництво. Дисидентський рух. І. Світличний , В. Стус, Л. Костенко.

Повоєнні роки

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в «Очерке истории украинской литературы», про журнали «0%92%D1%96%D1%82%D1%87%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0_(%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB)"Вітчизна» і «Перець». У 1947 на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творчість М. Рильського, а С. Голованівського звинувачували в «безрідному буржуазному космополітизмі». Були проведені кампанії по розвінчуванню 0%9A%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0"кібернетики і 0%93%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0"генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

Русифікація, особливо посилена у 1940—1950-х pp. (зокрема на приєднаних до 0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0"УРСР західно-українських землях), викликала з початку 1%82%D1%96"1960-х pp. рух опору, що охопив певні кола українські інтелігенції, а почасти й робітництва. Тоді були висловлені домагання, щоб вести українською мовою навчання в усіх вищих і середніх спеціальних школах і виховання в усіх дошкільних закладах, перевести на українську діловодство в установах і на підприємствах, залізницях, торгівлі і збільшити кількість видань АН УРСР, університетів і видавництв українською мовою, а також українських кінофільмів. Проте відповіддю на ці домагання було посилення репресій проти діячів опору, і в 0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0"УРСР далі продовжує діяти«потужний і добре налагоджений механізм русифікації» (І. Дзюба). Російською мовою ведуться тепер усі справи партійного, державного і громадського життя, всі галузі господарського життя та їхнє діловодство, вища, середня технічна і професійна освіта. У Києві та інших 0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D1%96_%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8&action=edit&redlink=1"великих містах України школи з українською мовою навчання нечисленні, і в них навчається тільки 20 % дітей. Такий же стан у культурно-освітній роботі. Одним з головних чинників русифікації залишалася0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%96%D1%8F"радянська армія.

Особливу увагу в процесі русифікації було звернено на народну освіту0^%A0^%D1^%83%D1^%81%D0^%B8^%D1^%84%D1^%96%D0^%BA%D0^%B0^%D1^%86%D1^%96%D1^%8^{F"[48]HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B8%D1%84%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F"[49]HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B8%D1%84%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F"[50]HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B8%D1%84%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F"[51]} . Якщо йдеться про загальноосвітні (початкові й середні) школи, то в 0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0"УРСР кількість учнів у школах з російською і українською мовою навчання змінилося у 1951—1962 pp. так:

Співвідношення українських та російських шкіл
×	Роки	Українські школи у тис.	у %	Російські школи у тис.	у %
1	1951-52	5 551	81.3	1207	17.7
2	1955-56	3 846	72.8	1 392	26.3
3	1961-62	4 170	64.5	2 000	30.9

Отже, за 10 років відсоток учнів в україномовних школах зменшився на 16,9, у російськомовних школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8 % всього населення, росіяни — 16,9). Зокрема русифікації зазнавали україномовні учні у великих містах УРСР, бо більшість їх вчилася у російськомовних школах. Кількість учнів українців у російськомовних школах у деяких містах, згідно з статистикою Міністерства Освіти 0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0"УРСР (за даними І. Коляски), у1958—1959 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):

Співвідношення учнів українських та російських шкіл по містах
×	Учнів українських шкіл у тис.	у %	Учнів російських шкіл у тис.	у %
Київ	22,5	26,8(66)	61,2	73,1
Харків	9,9	4,1(49)	68,8	95,1
Одеса	4,7	8,1 (40)	53,0	91,9
Дніпропетровськ	11,1	17,4 (58)	52,3	82,6
Донецьк	0,9	1,2 (38)	76,3	98,8
Луганськ	1,5	6,5(44)	21,7	93,5
Івано-Франківськ	2,7	39,4 (66)	4,1	60,6

Майже цілковито зрусифіковано професійно-технічні школи і середньо-спеціальні навчальні заклади, за винятком культурно-освітніх і педагогічних. Така ж ситуація і в ділянці вищої освіти. В університетах 0%94%D0%BD%D1%96%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82"Дніпропетровська, 0%9E%D0%B4%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82"Одеси,0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82"Харкова й 0%94%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82"Донецька викладання відбуваються російською мовою, за винятком кафедр української мови й літератури; в іншиї університетах (0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82"Київському, 0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82"Львівському, 0%A3%D0%B6%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82"Ужгородському й 0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82"Чернівецькому) української мови дотримується частина викладачів на факультетах 0%A1%D1%83%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96_%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B8"суспільних наук. Всі інші вузи УРСР: політехнічна, промислова, медична, торговельна, сільсько-господарська та економічна цілком зрусифіковані, за винятком деяких у західних областях. Кількість їх випускників, докторів і кандидатів наук та загальна кількість науковців в 0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0"УРСР постійно зменшується. За національністю в усіх вищих навчальних закладах 0%A1%D0%A0%D0%A1%D0%A0"СРСР в 1972—1973 було 618 000 українців і 2 774 000 росіян, тобто на 10 000 рос. населення припадало 214 студентів і на 10 000 укр. населення — 151 студент. На всіх 35 426 українських науковців в 0%A1%D0%A0%D0%A1%D0%A0"СРСР у 1960 тільки, 63,6 % працювали в Україні, решта 36,4 % поза її межами. До того ж, з 22523 науковців в Україні у 1960тільки 48,3 % становили українці, решта росіяни й інші національності.

десталінізація

60-80-ті роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «0%A5%D1%80%D1%83%D1%89%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BB%D0%B8%D0%B3%D0%B0"відлига». Свою назву цей час отримав за повістю0%95%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B3_%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%8F_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це — 0%94%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F"десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «0%A8%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D1%81%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8"шHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D1%81%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8"іHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D1%81%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8"стидесятниківHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D1%81%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8"» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.

Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті

49. Українська культура в діаспорі. Провідні осередки української культури в діаспорі. Наукові, мистецькі та літературні здобутки. Українознавство

Історія українського культурного процесу ХХ ст. характерна виникненням доволі чисельної еміграції. Ми майже нічого не знаємо про їх досягнення. Отже, надбання української діаспори ─ це тема, яка є доволі актуальною у сучасності. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів [1,с.290]. Центрами  української еміграції стали Прага та курортне містечко Подебради [2,с.422].

         Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався протягом наступних періодів. Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки [3,с.348].

         Саме за кордоном України була втілена в життя ідея незалежної української освіти та науки, що сприяло вихованню нових українських спеціалістів різних галузей із високим рівнем інтелекту та культури. Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундаментатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками ─ С. Дністрянський та М. Грушевський [1,с.290].

         У Празі у 1923 р. засновано Українське історично-філологічне товариство. До його складу входили українські вчені: Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський та інші [2,с.423].

США прибув ВасильАвраменко, який згодом став засновником української народної хореографії.Створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він прагнув, щоб з українським мистецтвом познайомилосьякомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у МетрополітеніОпера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки вНімеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзовіплити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав здоповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптурикнязя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі [3,с.348].

У 80-ті роки почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація, її метою є створення кафедриукраїнської мови та літератури при Лондонському університеті. ВАнглії в повоєнний період почали виходити часописи"Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурма", "Визвольний шлях". У червні 1993 р. в Національнійбібліотеці України ім. В.Вернадського відбулася презентація журналу "Визвольний шлях" і передача повного його комплексу до фондів бібліотеки.

У Парижі створено бібліотеку ім. Симона Петлюри [1,с.291]. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. уЛьвові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 pp. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала вСарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер.

Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», а також різноманітні профспілкові й творчі колективи . Тому я вважаю що, українська культура в діаспорі ─ це культурне продовження тих культурних процесів, що розгорнулися в Україні на початку ХХ ст., розвиток тих напрямів, що були заборонені. Нині ми дуже мало знаємо про досягнення української діаспори, хоча не можна емігрантів відокремлювати від українців, які проживають на Україні. Ми маємо пишатися нашою діаспорою, тому що вона сприяє розвитку нашої науки. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала грунт для подальшого піднесення української культури.

Українозна́вство (часто: україні́стика або україніка) — галузь гуманітарних знань, орієнтована на вивчення економічної, політичної, соціальної, культурної, історичної проблематики 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0"України, а також життя української діаспори за кордоном. До 1991 року україністика розвивалася, переважно, в дослідницьких центрах за межами 0%A1%D0%A0%D0%A1%D0%A0"СРСР: у різні часи — в Німеччині, Польщі, Канаді, США. У радянських учбових закладах вивчалася, відповідно, історія 0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0"УРСР, краєзнавство, українська література тощо. Як спеціальна галузь знання російської україністики отримала певний імпульс до розвитку після 0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8_1991"проголошення державної незалежності України.

Сучасне українознавство

З кінця 80-х рр. XX ст. українознавство в Україні знову починає відроджуватися: естафету попередників у формуванні українознавства як інтегративної науки, навчальної дисципліни і методології освіти з цього часу переймають науковці 0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE-%D0%B4%D0%BE%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0_%D0%9C%D0%9E%D0%9D_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8"Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України.

30 серпня 2000 р. у зв'язку з перепідпорядкуванням Інституту українознавства Міністерству освіти і науки України, в складі науково-дослідної частини Київського національного університету імені Тараса Шевченка було створено Центр українознавства. Керівником Центру було призначено доктора історичних наук, професора В. І. Сергійчука. З 15 березня 2007 р. Центр українознавства — у складі філософського факультету. Його керівник — доктор політичних наук, професор М. І. Обушний. Теоретико-методологічні основи діяльності Центру українознавства базуються на тому, що українознавство, як відроджена традиційно-українська система світобачення й творення, розглядається як підґрунтя, на основі якого формується сучасний український громадянин. Українознавство ставить за мету цілісне достовірне знання про Україну і світове українство, українське світобачення у часі й просторі. У XXІ ст. українознавство переросло межі дослідження суто національних проблем. Його оперативне поле відтепер суттєво розширилося, охоплюючи і соціальні, і державотворчі процеси, і питання формування свідомості й моралі, освіти й виховання, політики й культури. Дослідженнями українознавчої тематики присвячені діяльність 0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B8%D1%85_%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%85_%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83"ряду наукових установ у світі. Українознавству присвячена також і міжнародна конференція 2%90%D1%80%D0%B0%D0%B9%D1%84%D1%81%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96%D0%BA%D1%83%D0%BC_(%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F)"Ґрайфсвальдський Українікум.

50. Культура і сучасні процеси українського державотворення. Українізація освіти. Незалежна преса. Роль та місце культури в подоланні сучасної економічної та політичної кризи. Молодіжна культура : стиль життя і форма спілкування. Перспектива розвитку культури.

Державотворчій процес в сучасній Україні потрібно розглядати, опираючись на історичне минуле української нації. Перш за все – це територія, на якій формувалася українська нація. Це безумовний вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому суспільного життя. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі.  Протягом століть формувалась українська нація, долаючи перешкоди, труднощі, відвойовуючи свою територію від багаточисельних завойовників як зі Сходу, та і з Заходу. Але все ж таки українська держава відбулась, коли в 1991 році була проголошена незалежність України. Новий етап творення державності України розпочався саме з проголошення Акту Незалежності 24 серпня За короткий період існування незалежної України було прийнято значну кількість найважливіших законодавчих актів. І найважливішим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону Української держави – Конституції. Прийняття Конституції завершило стадію невизначеності в побудові нашої держави, а також заклало основи для її становлення як демократичної, соціальної, правової держави. Однак процеси державного будівництва в Україні ще продовжуються, бо, як показує історичний досвід, у всіх без винятку країнах вони займали досить тривалий відрізок часу. Залишається невирішеним цілий ряд економічно-політичних і соціальних проблем, які поки що не мають свого практичного і законодавчого вирішення. Державотворчі процеси, що відбуваються в Україні сьогодні, зокрема події осені 2004 року, коли відбулась так звана «помаранчева революція», і подальше розмежування суспільства, неможливість, або скоріше небажання представників деяких політичних сил сконсолідувати країну, а іноді спеціально спрямоване розшатування суспільства, нав’язування неприйнятної ідеології, спроби змінити історичне минуле, підміна понять та принципів, штучне роздмухування мовної проблеми – все це лише гальмує і уповільнює і без того досить примарний розвиток України, додає ще більше соціально-економічних проблем, дестабілізує ситуацію в державі, ділить суспільство за географічно-політичною ознакою.  Державотворчі процеси вимагають аналізу всіх суспільних явищ та вироблення конкретних стратегічних напрямів, за якими здійснюватиметься формування національного права. Основним суспільним явищем є культура як результат діяльності людини у двох сферах: фізичному й інтелектуальному. Інтелектуальна сфера культури містить результати державотворчих процесів, які здійснюються цілеспрямовано, і потребує філософського осмислення. Тому є потреба розглянути аспекти філософської культури, яка обґрунтовує формування і функціонування держави. Філософія культури (культурфілософія) – загальна теорія культури, яка стосується сутності і природи культури, її взаємовідносин з природою та суспільством, класифікація видів, форм і напрямів, а також деяких окремих проблем, передусім пов’язаних з цивілізацією. Філософія культури ─ це система метафізичних утверджень про сутність, генезу і найбільш загальні закони культури, які прямо не спираються на емпіричні факти.

Філософська культура сприяє більш предметно, цілісно підійти до проблем державотворення, де основна роль належить людині. Пошуки ефективних способів регулювання суспільних відносин повинні починатися із соціокультурних надбань людства, предметного пізнання світу, філософського осмислення держави як правового явища у Всесвіті.

Українізація освіти – Наразі це дуже важливе питання в нашій державі.

“Не можна насильницьким шляхом позбавляти громадян країни, у випадку з Україною – переважну більшість громадян, права здобувати освіту рідною мовою. В англійців є термін “материнська мова”, тобто мова, якою говорили в сім’ї дитини, яку вона чула ще будучи немовлям, якою вона мислитиме, коли виросте. Ось цю саму материнську мову і намагаються витравити українізатори, завдаючи психологічної травми мільйонам наших співгромадян”, – заявив міністр.

Українізація — політичне просування і впровадження елементів 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"української мови та української культури, в різних сферах життя.

Радянська влада в галузі 0%86%D0%B4%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F"ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F"українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою

До 2000 року частка студентів, які здобувають освіту російською мовою виявилася нижче частки громадян, які вважають рідною мовою російську.

Значно скорочено кількість навчальних годин, присвячених вивченню російської літератури в російських школах, а в більшості українських шкіл російська література викладається також у скороченому вигляді, в курсі зарубіжної літератури та в перекладах українською

У 2005 році Комітет з питань науки і освіти Верховної Ради України хотів заборонити випускникам російськомовних шкіл здавати російською іспити до вузів

Російським письменникам на відміну від україномовних літераторів не надається державна підтримка і, за деякими даними, російськомовних письменників дискримінують при прийомі до Спілки письменників України0^%A3^%D0^%BA%D1^%80%D0^%B0^%D1^%97%D0^%BD%D1^%96%D0^%B7^%D0^%B0^%D1^%86%D1^%96%D1^%8^F"[15]. В 1%80%D1%96%D0%BA"1999 рік у 0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%91%D0%B0%D1%83%D0%BB%D1%96%D0%BD"Павло Баулін був виключений зі Спілки письменників за свої виступи на підтримку російської мови в Україні. Голова Спілки письменників 0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%9C%D1%83%D1%88%D0%BA%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA"Юрій Мушкетик пояснив це рішення так: «У Спілки письменників є свої певні правила» 0^%A3^%D0^%BA%D1^%80%D0^%B0^%D1^%97%D0^%BD%D1^%96%D0^%B7^%D0^%B0^%D1^%86%D1^%96%D1^%8^F"[16]. Зараз письменники, що пишуть російською, об'єднані в Асоціації російськомовних письменників України.

Незалежна преса – запорука незалежності України «Незалежна Україна неможлива без незалежної преси» "Українська преса стала цілком незалежною. Тепер від неї вже нічого не залежить" Спикер парламента Владимир Литвин заявил, что свободная и независимая пресса в Украине состоялась. "Свободная, независимая и ответственная пресса сегодня в Украине - не просто хорошее пожелание или отдаленная цель. Свобода слова стала неопровержимой реалией, и в этом один из самых весомых итогов двух десятилетий независимости", - сказал Литвин. Международный комитет защиты свободной прессы и прав журналистов озабочен фактами давления украинских властей на независимую прессу, что привело к недавнему прекращению деятельности в Киеве двух газет оппозиционной направленности – «Газета по-киевски» и «Вечерние вести».(11 марта 2011)

Международный комитет защиты свободной прессы и прав журналистов считает подобные факты очевидным свидетельством недемократичности правящего Украиной режима и возлагает всю ответственность за подобные притеснения независимой прессы на Президента Украины Виктора Януковича, сосредоточившего в своих руках в последнее время все рычаги власти.

Молодіжна культура

Сьогодні глобалізаційні процеси активно включаються в повсякденність суспільного життя. Сучасна молодь социалізується в рамках глобального знання, глобальних іміджів[1]. Цей процес породжує новий тип соціальної диференціації та суспільної культури. Частиною загальної суспільної культури є молодіжна культура, яка формується з двох складових: власне створеної молоддю, що позиціонує своє бачення, очікування, наміри та культури, попереднього покоління з принципами та традиціями, які вже склалися. Молодь завжди знаходиться у пошуку своєрідної, нової ідентичності, створення нового стилю. Сучасна молодь – це перше покоління, яке з самого початку пізнало культуру як культуру мас-медій.

Національна культура посідає значне місце в духовному житті всіх народів світу. Вони пишаються нею, бережуть і примножують. Реконструкція й осмислення реалій тисячолітніх надбань людства на території України, вивчення давніх компонентів української культури – не тільки необхідність вивчення минулого, а й забезпечення майбутнього. Питання, що постало в процесі державотворення незалежної України, а саме: про необхідність відродження, збереження та примноження культурних цінностей українського народу в сучасному та майбутньому суспільствах.

Для вирішення проблем розвитку і перспективи національної культури в Україні вкрай необхідно виробити чітке розуміння цілісності культури з її локальною специфікою, направити зусилля держави, культурологів, освітян на гуманізацію культурних заходів, які б збагачували людину духовно, а не деморалізували її. Також потрібно розробити систему захисту від надмірної комерціалізації культури, від наркотизації людської психіки. Через систему знань утверджувати національну культурну

самобутність, її універсальні цінності, які шануватимуться у світі.

1. Проблема праісторії та витоків української культури.
2. Найдавніші археологічні культури в межиріччі Дніпра та Дністра
3. Трипільська культура.
4. Античність і українська культура. Скіфсько-античні взаємовпливи
5. Культура античних міст-держав Північного Причорномор'я. Римська колонізація та поширення християнства.
6. Культуре антів та слов’ян. Культурна самобутність. Матеріальна та побутова культура. Духовний світ
7. Язичницька міфологія. Язичеські традиції в українському християнстві
8. історичні передумови формування давньоруської культури.
9. Етимологія назв “Україна, “Русь.
10. Міста як культурні та політичні центри Київської Русі
11. Християнство і культура. Своєрідність українського християнства
12. Церкви та монастирі-духовні та культурні центри.
13. Писемність та освіта. Перші книгозбірні Київської Русі
14. Візантійські впливи в культурі Київської Русі
15. Література та літописання Київської Русі. Перекладна література. Київські літописи. Мистецтво рукописної книги, мініатюри. Билинний епос.
16. Оригінальна література: “Слово о полку Ігоревім” — перлина художньої літератури.
17. Образотворче мистецтво та архітектура. Характерні риси давньоруського мистецтва
18. Монументальне будівництво, сакральна архітектура. Монументальне мистецтво та іконопис. Ужиткове та ювелірне мистецтво.
19. Софійський собор-перлина давньоруської архітектури та живопису
20. Культура Галицько-Волинської Русі. Спадкоємність культурних традицій.
21. Своєрідність культури Галицько-Волинської Русі. Містобудування та архітектура. Романські та готичні традиції. Особливості Галицько-Волинської іконописної школи. Писемна творчість. Галицько-Волинський літопис.
22. Своєрідність формування українського Ренесансу.
23. Особливості культурної еволюції України у складі Великого князівства Литовського. Правовий та мовний статус. Писемність, література.
24. Україна у складі Речі Посполитої. Доба українського Передвідродження.
25. Визначні українські гуманісти - Юрій Дрогобич, Павло Русин та ін. Гуманістичний та реформаційний рух. Поширення книгодрукування.
26. Культура в обороні “церкви та нації руської”. Релігійна ситуація. Значення Берестейської унії 1596 р. Полемічна література.
27. Культурно-освітня діяльність братств. Братські школи.
28. Центри ренесансної культури в Україні: Львів. Ставропігійське братство та його видатні діячі. Львівська братська школа та типографія.
29. Острог. К.Острозький та вчений гурток. Острозька академія, її значення в становленні вищої освіти на Україні. Острозька Біблія. Видатні діячі Острозької академії.
30. Київ. Київське братство та братська школа. Відновлення ієрархії православної церкви. Книговидавнича та культурна діяльність Е.Плетенецького, З.Копистинського та ін.
31. Петро Могила та заснування Київської колегії.
32. Ренесанс в художній культурі. Своєрідність українського ренесансного мистецтва. Розвиток архітектури. Фортеці та замки. Ренесансні ансамблі Львова. Скульптура. Львівський малярський цех. Особливості іконопису доби Ренесансу. Графіка. Художні ремесла.
33. Самобутність українського бароко. Феномен козацької держави. Культурна та релігійна місія козацтва. Мазепинська доба. Полкові та гетьманські столиці як культурні центри.
34. Школа, освіта, наука. Шкільна освіта в часи Гетьманщини. Києво- Могилянська Академія та її видатні професори. Наукові та літературні здобутки. Шкільний театр. Г.Сковорода - просвітник, філософ, поет.
35. Бароко в художній культурі. Регіональні особливості бароко на Лівобережній та Західній Україні. “Козацьке бароко. Церковна архітектура. Іконостаси та портретний живопис. Львівське бароко. І. Пінзель, І. Руткович, Й. Кондзелевич.
36. Українська культура в умовах колоніальної політики російського самодержавства. Лінгвоцид та інтелектуальний визиск. Особливості Просвітництва в Україні. Творчість українських вчених та митців на ниві російської культури.
37. Своєрідність класицизму в Україні. Література. Становлення української літературної мови. Архітектура та образотворче мистецтво. Львівський класицизм.
38. Характерні риси українського романтизму. Харківський університет. Етнографічні та фольклористичні дослідження. Наукові та періодичні видання. Харківський гурток романтиків. Київський університет.
39. Кирило-Мефодіївське товариство. Українознавчі студії Костомарова М., П.Куліша та ін. “Руська трійця”.
40. Т.Г.Шевченко та становлення нової української культури. Від романтизму до реалізму. Значення літературної та художньої спадщини Т.Г.Шевченка. Його послідовники в мистецтві та літературі. Видатні письменники та живописці другої половини XIX ст.
41. Українська демократична інтелігенція в боротьбі за національну культуру. М.Драгоманов, Д.Антонович, П.Чубинський та ін. Національно-культурні процеси в Західній Україні. Літературно-мистецькі, політичні, просвітницькі об'єднання. Культурні контакти Галичини та Наддніпрянщини.
42. Літературний модерн. Творчість Л.Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника. Літературно-мистецькі об'єднання. Літературна та наукова творчість І.Я..Франка.
43. Художня культура: від реалізму до модернізму. Розквіт реалістичного живопису. Українські передвижники. Модерний живопис: О. Мурашко, М.Жук, М. Бурачек. Львівська школа живопису та її видатні представники. Архітектурний модерн: еклектика, сецесія, конструктивізм. Видатні архітектори та скульптори. Особливості львівського модерну.
44. Музичне та театральне мистецтво. М. Лисенко та становлення української класичної музики. Український театр, видатні актори, драматурги. Розвиток оперного мистецтва. Світова слава С.Крушельницької, М. Менцинського.
45. Культурний розвиток України в 1917-1922 рр. Розвиток освіти та науки. Українська Академія Наук. Видатні українські вчені. Розвиток преси та книговидавництва. М.Грушевський, В.Винниченко в боротьбі за національне відродження.
46. Українська культура 20-30 рр. “Розстріляне відродження”. Літературний авангард. Розмаїття літературно-мистецьких об'єднань та періодичних видань. Символізм, футуризм, неокласика. Театр та драматургія. Новаторська творчість Курбаса. Українська академія мистецтв. Авангардне мистецтво, його видатні представники. О.Довженко та становлення національного кінематографу.
47. Загальні принципи та методи культурної політики більшовиків. Українізація 1923-1932 рр. Розгром українізації. Політика терору та політичних репресій. Насадження методу соц. реалізму, його негативні наслідки.
48. Культурний розвиток України повоєнної доби. Політика денаціоналізації та русифікації. Радянизація школи, освіти, науки. Шістдесятництво. Дисидентський та самвидавничий рух. І.Світличний, А.Горська, В.Стус, Л.Костенко та ін.
49. Українська культура в діаспорі. Провідні осередки української культури в діаспорі. Наукові, мистецькі та літературні здобутки. Українознавство.
50. Культура і сучасні процеси українського державотворення. Українізація освіти. Незалежна преса. Роль та місце культури в подоланні сучасної економічної та політичної кризи. Молодіжна культура: стиль життя і форма спілкування. Перспективи розвитку культури.