1.

Первісне суспільство

і перші державні утворення

на території України

1.1. Початок формування людської

цивілізації на території України

Першим періодом історії людства був кам'яний вік.

Йому належить особливе місце в цивілізації. Саме цієї

доби на тлі кардинальних зрушень у природі, пов'язаних

з різкими змінами клімату, сформувалася примітивна суспільна

організація, зародилися першооснови таких форм

людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.

Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії дають

підстави зробити припущення про появу людини на Землі

понад 2 млн років тому. Першолюдиною фахівці вважають

істоту, для якої праця стала необхідністю і яка здатна

була не тільки використовувати знаряддя праці, а й виготовляти

їх. У ході еволюції поглиблювалися відмінності

між мавпою та людиною — з'явилося прямоходіння, сформувалася

розвинута рука з протиставленим великим пальцем,

збільшився об'єм мозку (досяг 800 см3), започаткувалася

членоподільна мова. Саме ці якісні зміни у біологічному

та психологічному розвиткові зумовили появу homo

sapiens (людини розумної), сприяли остаточному виділенню

людини з тваринного світу.

Історію первісного суспільства вчені поділяють на

кілька періодів залежно від матеріалу та технології виготовлення

знарядь праці: палеоліт (стародавній кам'яний

вік), мезоліт (середній кам'яний вік), неоліт (новий

кам'яний вік), енеоліт (мідно-кам'яний вік), бронзовий вік.

10 Первісне суспільство і перші державні утворення

Ранній палеоліт

(від появи людини до 150 тис. років тому)

Первісна людина на території України з'явилась майже

1 млн років тому, в період раннього палеоліту. Наш

регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу,

тобто місцевості, де відбувся процес олюднення

високорозвинутої мавпи. На думку археологів, найвірогідніше,

що найдавніші люди (архантропи) прийшли на

територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну

Європу. Ця міграція не була одномоментним

актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть.

Рештки найдавніших стоянок первісних людей

на території України знайдені біля с. Королеве (Закарпаття),

м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька

(Хмельниччина). Всього відомо на території України понад

ЗО стоянок доби раннього палеоліту.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали

первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної

організації базувалася на основі кровнородин-

них стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим,

бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних

коренів і полюванні на тварин.

Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило,

що виготовлялося шляхом оббивання кам'яної заготівки

з двох боків. Це знаряддя мало довгасту, плескату

форму завдовжки 20—25 см, вагою до 1,5 кг. У руках первісної

людини рубило стало універсальним інструментом

впливу на навколишній світ. Залежно від ситуації воно

виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо.

Поява однотипних кам'яних знарядь на зразок рубила свідчить

про зародження мислення, початок переходу до свідомої

виробничої діяльності.

Середній палеоліт (150—35 тис. років тому)

Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних

змін: клімат став сухішим, відбулося деяке підняття

поверхні, розпочалося чергове, але на цей раз найбільше

похолодання.

Наслідки цих кардинальних зрушень у природі стали

особливо відчутними у середньому палеоліті (мустьєрська

епоха). Північна та більша частина Центральної Європи

були закуті в льодовий панцир товщиною понад 600 метрів.

На території України південна межа максимального

зледеніння орієнтовно проходила повз такі сучасні міста:

Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми.

Початок формування людської цивілізації 11

Зміни в природі змусили первісну людину пристосовуватися

до нових умов існування. Помітне зменшення флори,

зумовлене сухим різкоконтинентальним кліматом, поява

нових представників фауни — мамонтів, шерстистих

носорогів, північних оленів, печерних ведмедів та інших

тварин, призвели до того, що традиційне для попереднього

періоду збиральництво дедалі більше поступається місцем

полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрсь-

кої епохи вирішальну роль. У цей час помітно поліпшується

технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюються

їхня форма та призначення: ручне рубило удосконалюється;

з'являються кам'яні гостроконечники, що

використовувалися як вістря для списів; набувають поширення

скребла, якими обробляли шкури тварин.

Помітне ускладнення умов життя не зупинило поступального

фізичного та розумового розвитку людини. Внаслідок

еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху

приходить неандерталець (назва походить від місцевості

у Німеччині, де було знайдено рештки кісток). Він був

невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видовженої

форми з низьким лобом і нависаючим надбрів'ям.

Об'єм його мозку становив від 925 до 1800 см3, особливо

були розвинутими ділянки мозку, пов'язані з просторово-

координаційними функціями та їхнім контролем. Неандерталець

як більш розвинений тип людини попри

складні умови існування, помітно розширив порівняно

зі своїм попередником — архантропом ареал проживання.

Знайдені археологами на території України 200 мус-

тьєрських стоянок (Кіїк-Коба та Холодний Грот у Криму,

Антонівка на Донбасі, Рихта на Волині, Молодово

на Дністрі та ін.) — переконливе тому підтвердження.

Боротьба за існування змусила людину в середньому

палеоліті виготовляти одяг із шкур тварин, інтенсивно

заселяти печери, будувати штучні наземні житла, не тільки

використовувати, а й добувати вогонь. Завдяки цьому

людина стала більш захищеною і менш залежною від природних

умов.

У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови

духовного світу людини. Неандертальські поховання в печерах

Криму свідчать про зародження релігійних уявлень

та вірувань, а знайдені на деяких стоянках кістки, різьблені

геометричним орнаментом, з гравійованими на них

контурами тварин і людей, рештками намальованих чорною

фарбою ліній — про перші кроки образотворчого мистецтва.

12 Первісне суспільство і перші державні утворення

Пізній палеоліт (35—11 тис. років тому)

Цей етап в історії людства порівняно з попередніми

досить короткий, але він характеризується значними змінами

в економіці, сфері соціальних відносин, мистецтві.

Безперечно, центральною подією цієї доби стало завершення

майже 35 тис. років тому процесу фізичного та

розумового формування людини сучасного типу — homo

sapiens. Цю людину за місцем першої знахідки її кісток

у гроті Кро-Маньйон (Франція) називають кроманьйонцем.

З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення

знарядь праці пішов надзвичайно швидкими

темпами. У пізньому палеоліті почали виготовляти

кам'яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів,

дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки

кісток та рогів, з яких виготовляла собі гарпуни, шила,

голки та ін. Кроманьйонці стали використовувати перші

знаряддя з вкладишами, так звані складні знаряддя, винайшли

списометальний пристрій. Інструментарій налічував

майже 100 типів знарядь праці.

Останнє, четверте, зледеніння, що відбулося в пізньому

палеоліті, перетворило колективне загінне полювання

на диких коней, бізонів, північних оленів і мамонтів

у основний вид занять кроманьйонців, який забезпечував

їхню життєдіяльність. Поступово склалася

певна спеціалізація мисливських колективів. Так, майже

20—14 тис. років тому на теренах України досить

чітко виділяються дві зони з різним типом господарства:

південно-східна — мисливців на бізонів, та північно-

західна •— мисливців на мамонтів.

Помітне вдосконалення та урізноманітнення знарядь

праці, підвищення продуктивності мисливства (кілька

мисливців легко могли вполювати мамонта вагою 1—2

тонни) дали змогу кроманьйонцям відмовитися від виснажливих

міграцій у пошуках їжі і вести більш осілий

спосіб життя. Головним чином на берегах річок вони

будували свої житла — землянки і напівземлянки, які у

своїй сукупності утворювали первісне поселення — стоянку.

Новим явищем пізньопалеолітичного періоду стало

виникнення господарсько-побутових комплексів, що

утворювалися зі стоянок, на яких розташовувалися житла,

кількох заглиблених у ґрунт ділянок, де обробляли

кремінь, кістку, ріг, а також із ям-сховищ і вогнищ за

межами жител. На території України знайдено майже

800 пізньопалеолітичних стоянок (Радомишльська на

Початок формування людської цивілізації 13

Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Межиріць-

ка на Канівщині та ін.).

Спільне осіле життя первісних людей, локальне скупчення

поселень є свідченням не тільки прогресивних змін

у економіці, а й суттєвих зрушень у сфері соціальних

відносин. Пізній палеоліт — це час, коли на зміну первісному

стаду прийшла родова община. Стрижнем родової

організації суспільства був рід — об'єднання кровних

родичів за материнською лінією. Головною особою роду

була жінка, через те, що родовід за групового шлюбу міг

вестися лише за жіночою лінією, крім того, вона виступала

у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими

запасами. З появою кроманьйонців невпорядко-

вані ендогамні статеві стосунки поступаються місцем екзогамним:

виникає звичай, що забороняв шлюби між членами

однієї родової групи. Це сприяло зближенню різних

родів. На основі родинних стосунків відбувалася консолідація

родів у племена, формувалася племінна організація

суспільства, внаслідок чого поступово склався родовий

первіснообщинний лад. Характерними рисами цього

ладу були спільне володіння засобами виробництва і зрівняльний

розподіл надбань праці.

Намагаючись пояснити механізм світобудови та визначити

своє місце в навколишній дійсності, первісна людина

в добу пізнього палеоліту активно формує першооснови

власної релігійної свідомості: тотемізм — віру в спільного

для конкретного колективу предка — певної тварини,

рослини тощо; анімізм — віру в існування душі та

духів, що нібито управляють усім матеріальним світом;

фетишизм — поклоніння предметам неживої природи, віру

в надприродні властивості матеріальних речей; магію —

обряди, пов'язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння

людини викликати надприродні явища.

В епоху пізньего палеоліту помітного розвитку набуло

духовне життя людини, про що свідчать знайдені фрагменти

зразків прикладного та образотворчого мистецтва.

Особливо часто при розкопках пізньопалеолітичних

поселень зустрічаються фігурки птахів та стилізовані жіночі

статуетки, ≪палеолітичні Венери≫. Жіночі зображення

характеризуються пластичною виразністю та монументальністю

і уособлюють уявлення первісної людини

про єдність родового колективу. Палеолітичні малюнки

тварин, зроблені кроманьйонцями на кістках або ж

на стінах печер (наприклад, на Кирилівській стоянці було

знайдено уламок бивня молодого мамонта, на якому ви-

14 Первісне суспільство і перші державні утворення

різьблені голова птаха й 'можливо, черепаха), на думку

фахівців, є елементами іисливського ритуалу, що імітував

процес полювання і і здобич. З мисливськими обрядами,

очевидно, пов'яза L Й ІНШІ види мистецтва, існування

яких підтверджу≫ гь археологічні розкопки, зокрема

музика та хореогрг ^рія. Так, на стоянці Молодово

було знайдено флейту, ві готовлену з кістки оленя, у Мі-

зині — ансамбль ударни інструментів з кісток мамонта,

пофарбованих червон ю фарбою, у Гагаріно — стилізовані

статуетки жіночи фігурок у позі танцю. В цілому

мистецтво пізнього п, неоліту свідчить про те, що розум

людини в цей час ті/ ,ки пробуджується, а в її світобаченні

життєвий досвід роду та власні спостереження

тісно перепліталися з ф.і([тастикою та магією.

Мезоліт (10—6 тис. І^ків тому)

Початок мезоліту (середнього кам'яного віку) хронологічно

збігається із дкінченням льодовикового періоду.

Клімат м'якшає \ стає близьким до сучасного,

що суттєво вплинуло на^ауну і флору. Традиційні для

попереднього періоду о(^ єкти полювання або ж вимирають,

як мамонти та ш рстисті носороги, або ж відходять

на північ. Тварини (які прийшли їм на зміну (кабан,

вовк, лисиця, бобе] тощо), були значно дрібнішими

і рухливішими. Сам^тому в мезоліті перед первісними

мисливцями гостр^* стали проблеми зміни прийомів

полювання, винайд^лня більш ефективної у нових

умовах зброї, пошуку а/} .тернативних мисливству джерел

харчування. Люди* > не тільки суттєво удосконалює

старі знаряддя праґ' (вони стають меншими за розмірами,

зручнішими та Є .юктивнішими), а й створює новий

інструментарій для і зробки дерева — долото, сокиру,

тесло, виготовляє вк ^адишеві знаряддя (ножі, кинджали,

списи) з крем'я^іми пластинами. Центральною

подією розвитку первісн д техніки в добу мезоліту було

винайдення першої ≪мехг^іічної зброї≫ дистанційної дії —

лука і стріли. Поява ц й г о знаряддя полювання мала

надзвичайно важливі на, лідки: по-перше, суттєво зросла

продуктивність пран* мисливців — вбивати тварин

можна було зі значної ві стані, а птахів — на льоту; по-

друге, вона сприяла пер будові соціального життя, оскільки

людина могла о яа себе прохарчувати, багатолюдні

мисливські колеї гиви розпалися і на зміну їм

прийшла індивідуалізац я виробництва та споживання,

помітно зросла роль парної сім'ї.

ВІ

/*

т а

Початок формування людської цивілізації 15

Зникнення великих стадних тварин, зростання населення,

масове винищення дичини внаслідок використання

лука і стріл зумовили кризу мисливського господарства.

У пошуках альтернативних засобів існування людина

активніше починає займатися рибальством. Очевидно,

спочатку це було варіантом полювання зі списом, гарпуном

чи луком, але згодом техніка рибальства суттєво удосконалилася:

були винайдені гачки, сіть з поплавками,

блешні з річкових черепашок, складна система загородок

на річках та озерах, а також плоти зі зв'язаних колод,

човни, видовбані зі стовбурів дерев, тощо. Криза мисливського

господарства зумовила підвищення ролі не тільки

рибальства, а й збиральництва. Головними об'єктами

збиральництва були різноманітні їстівні рослини та ягоди,

а також раки та молюски. Стабільності існування людини

в епоху мезоліту сприяло приручення диких тварин

(спочатку собаки, а потім — свині).

На території України налічується майже 1000 відомих

нині пам'яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Ко-

ба — у Криму, Гребениківська стоянка — на Одещині,

Журавська — на Чернігівщині та ін.).

Неоліт (VI—IV тис. до н. е.)

Новий кам'яний вік (неоліт) був надзвичайно динамічним,

переломним в історії людства. Англійський археолог

Г. Чайлд назвав цей період неолітичною революцією.

Суть її полягає в переході від традиційного присвоюючого

господарства (мисливство, збиральництво, рибальство)

до відтворюючого (землеробство і скотарство). Завдяки

цьому люди не тільки досягли помітного зростання

продуктивних сил, а й створили сприятливіші умови життя:

їжа стала різноманітнішою, її добування стабільним,

з'явилися харчові запаси. Перехід від присвоюючих форм

господарювання до відтворюючих тривав протягом багатьох

століть і мав свої особливості в різних регіонах. Фахівці

виділяють у межах України дві культурно-господарські

зони: південно-західну (лісостепове Правобережжя,

Західна Волинь, Подністров'я, Закарпаття) — землеробсько-

скотарську та північно-східну (лісостепове Лівобережжя,

Полісся) — мисливсько-риболовецьку. Найві-

домішими пам'ятками неолітичної культури є Кам'яна

Могила поблизу Мелітополя, с. Микільська Слобідка на

Київщині, с. Бондариха на Сіверському Дінці. До кінця

90-х років археологами виявлено майже 500 осередків

життя доби неоліту, що представляють понад десяток нео-

16 Первісне суспільство і перші державні утворення

літичних культур (дунайську, буго-дністровську, сурсь-

ко-дніпровську тощо).

Неолітична революція сприяла злету людства до принципово

нової економіки, нового способу життя. її характерними

рисами були:

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення

знарядь праці. У добу неоліту традиційні форми

обробки каменю — оббивання, сколювання, віджим —

поступаються місцем шліфуванню, пилянню, свердлінню.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення

штучних продуктів. У епоху неоліту людина перейшла

від пасивного присвоювання дарів природи до

активного перетворення навколишньої дійсності силою

своїх розуму та рук. Саме в цьому процесі виникає виробництво

керамічного посуду, прядіння, а згодом і ткацтво.

Вироби з кераміки дали змогу не тільки тривалий

час зберігати воду, сипучі продукти, а й готувати варену

їжу. Випалена на вогні глина стала першим штучним матеріалом,

котрий створила людина. Прядіння зумовило

винайдення прясла — першого маленького колеса, яке,

можливо, стало прообразом колеса в транспорті. Крім того,

на основі прядіння виникло ткацтво, яке дало ще один

штучний продукт — тканину.

3. Перехід до осілого способу життя. Землеробство і

тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і

збиральництво. З появою харчових запасів життя людини

стало стабільнішим, міграцію замінила осілість. Про

перехід до осілого способу життя в добу неоліту свідчать

побудова постійних жител, поява численних поховань померлих

недалеко від осель та ін.

4. Активне формування стад свійських тварин, використання

їх як тяглової сили. Перехід у неоліті від

мисливства до скотарства зумовив приручення майже

всіх великих домашніх тварин — бика, свині, кози, вівці.

Лише коня одомашнили вже в мідному віці. З появою

примітивного наземного транспорту (саней та волокуш)

людина починає використовувати худобу як тяглову

силу.

5. Суттєві зрушення в демографічній сфері. Значне

зростання населення зумовлює помітне збільшення кількості

та розмірів поселень, щільності їх забудови. Як свідчать

археологічні розкопки неолітичних поховань, зростає

тривалість життя людини (в середньому її вік становив

уже ЗО—32 роки). Деякі фахівці твердять, що внаслідок

поліпшення умов життя відбувся неолітичний ≪де-

Початок формування людської цивілізації 17

мографічний вибух≫ і населення земної кулі зросло з 5 до

80 млн осіб. Інші вважають, що у неолітичну епоху лише

дещо зменшилася дитяча смертність1.

Перехід до землеробства і скотарства сприяв помітним

змінам в організації суспільного життя: зростанню

ролі парної сім'ї, розквіту племінної організації суспільства,

зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях

доби неоліту владних символів — кам'яних булав).

Цей перехід суттєво вплинув і на світобачення людини,

її духовний світ. Землеробський цикл, сезонне розмноження

домашніх тварин вимагали розширення традиційного

інформаційного кола, виникала необхідність

накопичення нових знань. За нових обставин життя неолітична

людина мусила не тільки враховувати кліматичні

зміни та сезонний кругообіг явищ природи, а й

передбачати їх. Під впливом нових знань про навколишній

світ примітивна мисливська магія дедалі більше поступається

місцем розвинутим землеробським та скотарським

культам.

У період неоліту зародилася селянська (землеробська)

цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі,

аж до виникнення і широкої розбудови міст. її характерними

рисами є аграрна економіка; ручна праця; мінімальне

споживання і простий побут; уповільнений темп життя;

органічне занурення в природу і залежність суспільного

розвитку від природно-кліматичних ритмів; природно-

демографічна саморегуляція (збільшення кількості харчових

продуктів зумовлює посилене розмноження, зменшення

— вимирання).

Енеоліт (IV—/// тис. до н. е.)

Мідний, або мідно-кам'яний вік (енеоліт), був перехідним

етапом від кам'яного періоду до епохи металу,

часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого

господарства. У пошуках сировини для виготовлення

знарядь праці давні люди натрапили на чисту самородну

мідь, поклади якої виходили на земну поверхню.

Вчені вважають, що мідь спочатку сприймалася як

варіант м'якого каменю або глина. І лише згодом людство

навчилося обробляти мідь — від холодного кування до

1Див.: Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія

та стародавня історія України. — К., 1992. — С. 94,

97; Алексеев В. П. Становление челбвечества. — М., 1984. —

С. 441.

18 Первісне суспільство і перші державні утворення

плавлення та ливарства. Регіонами, де розпочалася обробка

міді, були Балкани, Подунав'я (Трансільванія), Закавказзя,

звідки мідна руда та вироби потрапили на територію

України. Згодом з'явилися копальні мідної руди на

Донбасі.

Поступове витіснення кам'яних знарядь праці мідними,

перехід від мотичного землеробства до ранніх

форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли

зростанню продуктивності праці, пожвавленню примітивних

обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації.

Ці процеси створювали передумови для розкладу

первіснообщинного ладу. Саме в енеоліті розпочинається

перший великий суспільний поділ праці, в

основі якого лежало виділення пастуших племен. Землероби,

тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували

стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення,

а скотарі, схильні до міграції, приручили коня,

активно експлуатували колісний транспорт, удосконалювали

зброю.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту

була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). її

назва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким

В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам'ятку цієї

культури. Ареал поширення трипільської культури сягає

190 тис. км2, що нині входять до територій України,

Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000

трипільських пам'яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження

трипільців. Одні переконані, що трипільська культура

має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті

буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко,

В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійця-

ми, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Тру-

бачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу:

трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних

культур та неолітичних культур Балкано-Дунай-

ського регіону (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. її характерними

ознаками в економічній сфері були зернове

землеробство; поступове витіснення мотики ралом; присе-

лищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці

при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у

сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до

патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; формування

ієрархічної структури родів; збереження великої

Початок формування людської цивілізації 19

сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної

суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної

власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних

будівель, утворення гігантських протоміст з населенням

майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через

виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна

кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою,

червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування

символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту

— жіночі статуетки, зображення сонця, місяця,

води, глиняні фігурки тварин.

Будучи своєрідною зв'язуючою ланкою між Заходом і

Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку

впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої

Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання,

порушення екологічного балансу, зумовлене

екстенсивним характером господарювання, протистояння

трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий

тиск на землі трипільців скотарських степових племен

призвели до занепаду трипільської культури, яка не

змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості1.

У добу енеоліту територія України стала ареною протидії

та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв

трипільської культури, скотарсько-землеробських

племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура

кулястих амфор), та численних євразійських скотарських

степових племен (середньостогівська, ямна

культури). У сучасній історичній та народознавчій літературі

існує твердження, що трипільці — прямі предки

українського народу. Однак, намагаючись у глибинах

історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід

пам'ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи

обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу

дійти однозначних категоричних висновків; по-друге,

давні археологічні культури, як правило, характеризуються

етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох

тисячоліть після занепаду трипільської культури до

етногенезу українців через низку обставин були причетними

чимало інших етнічних утворень від племен до

цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від

поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців

до українців. Водночас нині не підлягає жодним сум-

1Див.: Історія України: нове бачення: v 2 т. — К., 1995. —

Т. 1. — С. 15—16.

20 Первісне суспільство і перші державні утворення

нівам твердження про те, що окремі елементи трипільської

культури (система господарювання, топографія поселень,

декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту

на кераміці та ін.) стали невід'ємною частиною сучасної

української культури.

Бронзовий вік (II — І тис. до н. е.)

Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилася

суттєвими змінами в господарському, політичному

та культурному житті суспільства. Свою назву вона

отримала від штучного металу —бронзи (сплав міді з оловом,

свинцем, миш'яком або сурмою). Перші бронзові

вироби, виготовлені на Кавказі та Балканах, почали поширюватися

на території України вже на початку

II тис. до н. е. Поступово в XV-—IX ст. до н. е. було налагоджено

місцеве виробництво: в Донецькому басейні сформувався

центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському

регіоні — металообробки (всього археологами досліджено

на території нашої республіки понад 10 бронзоливар-

них майстерень). Винайдений метал був міцніший за мідь,

мав меншу температуру плавлення, що значно спростило

технологію обробки (його можна було виплавляти в примітивних

печах або на звичайних вогнищах). Ці переваги

сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основного

матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас.

Однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй

так і не вдалося.

У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний

розвиток такі чинники:

— зміна кліматичних умов (збільшення вологості);

— підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь

праці та боєздатності зброї;

— активізація міграційних процесів.

Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеціалізація

в господарському житті: на мікрорівні це знаходить

свій вияв у самостійному розвиткові металургійного

виробництва, на макрорівні — завершується перший великий

поділ праці — скотарство відокремлюється від землеробства.

Спеціалізація зумовила відособленість господарського

та культурного розвитку певних спільнот людей

(археологи нараховують до ЗО окремих культур), сприяла

підвищенню продуктивності праці, що стимулювало

появу додаткового продукту, а згодом — посилення міжплемінних

контактів (війни, торгівля). У цей час на території

сучасної України сформувалися три етнокультур-

Початок формування людської цивілізації 21

ні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання,

етнічним складом населення та пануючими віруваннями

— Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури),

Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, бі-

логрудівська, бондарихінська археологічні культури).

На теренах степової України домінувало скотарство.

У добу бронзи перевага надавалася приселищному типу

скотарства. Населення степу знало й культуру землеробства.

Брак земель, складність їхньої обробки, жорсткі кліматичні

умови (майже щорічні посухи та суховії) змушували

зосереджувати основну частину посівів у заплавах,

що забезпечувало порівняно високу ефективність. Однак

наприкінці II тис. до н. е. роль землеробства в цьому регіоні

гранично звузилася, бо розширення площ орних земель

суттєво зменшило кількість пасовиськ, що спричинило

занепад скотарства. Крім того, оранка заплавних

земель порушила біобаланс: почали міліти ріки, вигорати

степи, чимало земель стало непридатними для господарського

використання.

У лісостеповій зоні були найсприятливіші умови для

землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна

модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та

випалюванні прилеглої до поселень ділянки лісу. З часом

у цьому регіоні з'явилося орне землеробство. Необхідність

освоєння глинистих та суглинистих підзолів, які

були дуже родючими, але надзвичайно важкими для обробітку,

підштовхнула процес розвитку знарядь праці,

зумовила появу саме в добу бронзи рала. У Чернігівській,

Сумській та Запорізькій областях археологами знайдені

залишки архаїчних дерев'яних плугів. Віднайдені

на деяких поселеннях, що датуються бронзовим віком,

кістки волів, а також наскельні малюнки Кам'яної могили

підтверджують факт використання биків як тяглової

сили. Основним знаряддям праці для обробки землі в цей

час були мотики. Серед тогочасних знарядь праці своєю

формою та ефективністю особливо виділялися волинські

серпи, які на початку бронзової доби виготовляли з кременю

та кварциту, а з середини II тис. до н. е. — з бронзи.

Найпоширенішеними культурами в лісостепових районах

були ячмінь, просо, овес, боби.

На Поліссі сформувався іншиїї тип господарювання.

Тривалий час побутувала думка, що в цьому регіоні через

несприятливі кліматичні умови, відсутність значного

демографічного потенціалу, заболоченість (менше третини

всієї площі Полісся — сухі, незаболочені ділянки) аж

22 Первісне суспільство і перші державні утворення

до перших століть нашої ери не знали землеробства. Останні

розвідки археологів засвідчили, що південне Полісся є

одним з найдавніших землеробських районів на території

України. Згідно з гіпотезами, Прип'ять для Полісся

відігравала таку саму роль, що Ніл для Єгипту, тобто

створювала сприятливі умови для примітивного землеробства:

зерна пшениці, полби, ячменю, проса та льону

кидали в необроблений вологий ґрунт, удобрений родючим

наносом. У бронзову добу головною формою землеробства

в цьому регіоні було підсічно-вогняне. Орне землеробство,

очевидно, що не розвивалося.

У степах Північного Причорномор'я та Надазов'я різ-

новекторні історичні процеси (міграції, війни, культурні

впливи) були інтенсивнішими, що спричинило появу ви-

сокорозвиненених культурних утворень. Лісостеп та Полісся

розвивались повільніше через віддаленість від осередків

світової цивілізації, екстенсивне господарювання.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу

бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних

відносин:

1) помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві,

обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило

еволюційну заміну матріархату патріархатом,

утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

2) завдяки зростанню продуктивності праці з'явився

додатковий продукт, який поступово концентрувався в

руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а

з часом і соціальну диференціацію суспільства;

3) з великосімейної громади виокремилося мала сім'я

найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4) у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи

племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва

та обміну, загостренням внутріплемінних відносин

на основі прогресуючої майнової диференціації, потребою

захисту власних територій та матеріальних цінностей;

5) ускладнювалася суспільна організація, створювалися

особливі органи керівництва союзом племен, виокремився

стан воїнів.

Отже, бронзовий вік в історії України був динамічним

періодом. У суспільному житті відбулося декілька

кардинальних зрушень. Завершився перший великий суспільний

поділ праці — виділення скотарських племен з

поміж інших; починають формуватися етнічні спільноти

людей; майнова та соціальна диференціація суспільства

дедалі помітніше впливала на історичний процес.

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави 23

1.2. Скіфо-сарматська доба.

Античні міста-держави

Північного Причорномор'я

Відкриття та поширення заліза започаткували нову

еру в історії людства — залізну. Цікаво, що перші залізні

вироби мали космічне походження і були виготовлені

з уламків метеоритів ще в III—II тис. до н. е. у Єгипті та

Месопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайдено

кілька залізних предметів, оправлених у золото). На

території України перші знахідки залізних виробів датуються

XI—IX ст. до н. е. Гострота та міцність залізних

знарядь праці та зброї кардинально вплинули на

суспільний розвиток. Паралельно з підвищенням продуктивності

праці та появою значної кількості додаткового

продукту активно йшов процес посилення воєнної

могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям

праці, а війна — ремеслом, що надало динаміки та драматизму

розвиткові історичних подій.

Перехід до ранньозалізного вікіу на території України

та в сусідніх регіонах зумовлений значною мірою

дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці

II тис. до н. е. він став надзвичайно посушливим) —

екологічна криза — міграція населення — розрив старих

економічних зв'язків — дефіцит привозних мідної

руди та бронзових виробів — розвиток місцевого залізорудного

виробництва. Завдяки появі заліза перед людством

відкриваються нові перспективи, відбуваються

докорінні зміни в суспільстві — завершується розклад

первіснообщинного ладу, активізується процес класоут-

ворення. Характерними ознаками суспільного розвитку

цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних

зв'язків; становлення приватної власності;

поступова майнова диференціація суспільства; перетворення

сім'ї на господарську одиницю; витіснення родової общини

територіальною; виділення ієрархічно структурованої

військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних

об'єднань та союзів; зародження державності.

Кіммерійці

Першим етнічним утворенням на території України,

про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були

кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Про

24 Первісне суспільство і перші державні утворення

≪уславлених кобилодойців≫ (так цей народ дуже часто

називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в ≪Одіссеї

≫, а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллі-

мах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують

про цей народ під іменем ≪гамірра≫. Кіммерійці займали

значну територію між Дністром і Доном, а також

Кримський і Таманський півострови. У добу проникнення

греків у Північне Причорномор'я Керченську протоку

називали Боспором Кіммерійським. Хоча питання про

етнічне походження кіммерійців залишається відкритим,

більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою

давньоіранського кочового народу, генетично близького

до скіфів. Кіммерійці були першими на території

України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства,

а також першими, хто почав на цих землях виплавляти

з болотяної руди залізо. Перспективна за нових

кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша

за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям

залишити свій слід в історії.

Для кочового народу, що постійно перебуває в русі,

сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі

та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських

племен логічно випливає з самої природи кочового

скотарства: вони або обороняють свої пасовиська,

або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком.

Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу

Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією.

Контакти з цими передовими для того часу країнами

сприяли державотворчим процесам у кіммерійському

суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів,

утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У

VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих

та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з

Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина

кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'

ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була

асимільована скіфами.

Скіфи

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося

кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно

уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми

воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх

кочових племен — массагетів — примусив скіфів дедалі

активніше просуватися на захід у глиб кіммерійсь-

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави 25

ких земель, У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос

з Подніпров'я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи

кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала

докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський

фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від

загарбників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію,

утворили там державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років.

Лише після того, як мідійський цар Кіаксар запросив на

банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські

формування, що залишилися без своїх лідерів, вимушені

були мігрувати в Північне Причорномор'я.

Повернувшись з Передньої Азії в причорноморські степи,

скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у

другій половині VII ст. до н. е. утворили політично консолідоване

об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала

до III ст. до н. е. Якщо вірити Геродоту, то територія

цього державного утворення була досить великою і

мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи

до чорноморського узбережжя, розташовувався

в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося

на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-ко-

чівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра,

та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського

моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-

калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії;

скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-ора-

чі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною

рисою скіфського суспільства була його неоднорідність.

На думку деяких вчених, мігруючі племена мали

іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською

культурою, мали праслов'янське коріння1. Різними

були і напрями діяльності скіфських племен: якщо

для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям

були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи,

то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та

найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася

в соціально-політичній сфері: панівне становище у

країні належало царським скіфам, які вважали решту

населення своїми рабами.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-

родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став

кінець V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна:

1Див.: Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна

історія України. — К., 1996. — С. 62.

26 Первісне суспільство і перші державні утворення

під впливом торгово-економічних, військових та політичних

відносин процес класоутворення вступив у завершальну

фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз

перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем.

В основі системи управління скіфським суспільством

лежала не ≪східна деспотія≫, а ≪варварська демократія≫.

Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських

племен та народними зборами усіх воїнів.

Ще на початку VI ст. до н. е. Скіфія стала об'єктом

агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному

перському війську воєнну хитрість, виучку та

хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога

рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася

слава непереможних. Геродот захоплено писав: ≪Жодному

ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають

врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки

самі вони не допустять цього≫. Скіфське військо було

одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально

пристосована для війни структура суспільства (роди

і племена під час воєнних походів ставали військовими

підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння

(більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали,

бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а

скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою

силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні

високої боєздатності скіфського війська та вихованні

у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі

варварські традиції; скіфський воїн пив кров першого

вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений

приносився в жертву богові війни; того, хто на

полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали

до святкового столу.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е.,

під час правління царя Атея. Держава стала централізованою,

було започатковано карбування скіфської монети.

Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись

на союз з батьком Олександра Македонського,

Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив

на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився

недовгочасним, і в 339 р. до н. е. між цими державами

спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали

поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився

в минулому.

III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави.

Під потужними ударами сусідніх сарматських племен во-

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави 27

лодіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося

лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий

Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала

Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного

Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими

межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну

активність і не сходять з історичної арени. У II ст. до н. е.

спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла

під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими

містами-державами за вплив на всю територію Тавриди.

Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє

своє існування лише на початку III ст. н. е.

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень

тих народів, з якими вони воювали або ж торгували,

створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами

були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Соло-

ха, Товста Могила та ін.) і ≪скіфська тріада≫ —скіфський

тип зброї, ≪звіриний стиль≫ в образотворчому мистецтві

та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші

елементи скіфської культури вплинули на формування

передслов'янської культури. Деякі з них дожили до нашого

часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі

зберігаються в мовах східних слов'ян: ≪спако≫ (собака),

≪голос≫, ≪топор≫.

Сармати

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах

сформувався союз кочових іраномовних племен — сарма-

тів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям

та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Кримський

півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати

родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний

етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу,

вони активно діяли на історичній арені протягом

шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній

території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі,

Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в При-

кубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Назва ≪сармати≫, або ≪савромати≫, походить від іранського

слова ≪саоромант≫ і означає підперезаний мечем.

Це не самоназва народу, а термін, введений античними

авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень

про сарматів знаходимо в ≪Історії≫ Полібія (205—

123 pp. до н. е.). Пліній повідомляє, що вони ≪складали

одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними

28 Первісне суспільство і перші державні утворення

назвами≫. Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися

в західному напрямку кількома хвилями. їх

очолювали у різний час різні племенні об'єднання. Царські

сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що

прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е.

і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній,

≪ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців

≫. Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля

нового могутнього племінного об'єднання, на чолі

якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської

експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя,

роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський

півострів. У І ст. н. е. сарматські мечі діставали здобич

уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської

активності пов'язана з аланським союзом племен, що

утворився в І ст. н. е. Для аланів характерними були

широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосипа

Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію,

Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були

розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного

становища в причорноморських степах. Завдяки

Великому переселенню народів алани не тільки проникають

на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправляються

морем у Північну Африку. Решта цього

сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у

передгір'я Кавказу і згодом вливається до Хозарського

каганату.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному

етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але

завершити цей перехід створенням власної держави сар-

матам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного

ладу було існування пережитків матріархату.

Античні автори досить часто називають сарматів ≪гю-

найкократуменами≫ —керованіжінками. У стародавніх

джерелах є згадки про сарматських цариць — Томи-

рис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися

войовничим характером, їздили верхи, володіли

зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали

в шлюб доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю

поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою,

переказаною Геродотом, сармати походять саме

від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіфської,

але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій

справі сармати суттєво випередили не тільки скі-

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави 29

фів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катаф-

рактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими

списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим

клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне

військо. З часом сарматська модель важкоозброєної

кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила

у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного

лицарства.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої

грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння

Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко,

І. Черняков) вважають, що ≪колонізація≫ не зовсім

вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть

і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя

Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це

явище ≪переселенням≫, а ≪колонії≫ — грецьким словом

≪опойкій≫, що означає ≪переселене поселення≫1.

≪Велика грецька колонізація≫ була грандіозною акцією,

яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в

XI—IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах

Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися

на гігантській території, освоївши все Середземноморське

узбережжя від Піренейського півострова,

аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах

Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали

кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся

в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і

тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до

освоєння нових територій;

3) торговельну — колонізація — це побічний продукт

торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки

збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не

вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лі-

дійців та персів.

хДив.: Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія

та стародавня історія України: Курс лекцій. — К.,

1992. — С. 214.

зо Первісне суспільство і перші державні утворення

6) соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між

окремими верствами грецького населення примушувала

тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової

Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали

багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному

Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та

Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці

з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій

половині VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували

місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в

цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантіка-

пей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало

підставу сучаснику ≪Великої грецької колонізації≫ Пла-

тону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, ≪неначе

жаби ставок≫. Основними осередками античної цивілізації

в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського

лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський

і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну

для Стародавньої Греції форму соціально-економічної

та політичної організації суспільства — поліс.

Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала

місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі

та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу).

Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною,

самодостатньою, життєздатною одиницею.

Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як

правило, рабовласницькими республіками, які мали свою

законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати)

і судову владу. ≪Повноправні громадяни≫ полісів,

за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися

широкими правами. Залежно від домінуючої політичної

сили рабовласницькі республіки були до І ст.

дон.е. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними,

як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла

в Північне Причорномор'я не тільки республіканську

форму правління. У 480 р. до н. е. на Керченському

та Таманському півостровах під впливом монархічних

традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча

династія Археанактидів об'єднала в одну велику античну

рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанаго-

рію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної циві-

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави 31

лізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди.

I. Грецький період (друга половина VII — середина

І ст. до н. е. Характерними рисами цієї доби були виникнення

й становлення міст-держав та Боспорського

царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання

в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв;

стабільність розвитку колоній; активна урбанізація

(регулярне планування міських кварталів, побудова

монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення

ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення

колоній у центри посередницької торгівлі, що

пов'язували Елладу з варварським світом; відносно мирне

співіснування (особливо на початковій стадії цього

періоду) з населенням приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н. е. —

IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпа-

тора проти Риму (89—63 pp. до н. е.) стали поворотним

моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'

я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної

незалежності. Основними тенденціями та характерними

ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-

політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного

Причорномор'я на Римську імперію, входження

Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції

Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація

господарства; безперервні агресивні вторгнення

кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія,

що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям

(готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного

удару грецьким полісам. Більшість міст-держав

зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та

Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської

імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному

Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки.

По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено

демократичний полісний устрій, що сприяло

становленню державотворчої традиції на території сучасної

України. По-друге, грецькі переселенці не тільки

передали місцевому населенню прогресивні технології

землеробства та ремесла, а й активно залучили його до

товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних

міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації

Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти

32 Первісне суспільство і перші державні утворення

місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду

та здобутків найпередовішої на той час античної

культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки

помітно прискорили темпи історичного розвитку населення

Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я,

а й на тривалий час визначили південний вектор цивілі-

заційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам

Київської Русі та спадкоємиці грецької культури,

колишньої еллінської колонії — Візантії.

1.3. Східні слов'яни в VI—XI ст.

Етногенез слов'ян

~В історичній науці однією з центральних є проблема

походження народу (етногенез). її вирішення дає змогу

з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури,

мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні

чинники, без яких неможливо уявити рух народу в

просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов'

ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української

нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну

з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив

легендарний літописець Нестор. У ≪Повісті минулих

літ≫ він писав: ≪По довгих же часах сіли слов'яни на

Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од

тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами

своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці≫.

Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію

походження слов'ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою

в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками

цієї теорії стали також відомі російські історики

XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського

етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія,

яку було викладено на сторінках Баварської хроніки

(IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян

скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої

Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині

Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з

якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників

зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення

СХІДНІ слов'яни в V I — X I ст. 33

проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило,

ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які

є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів.

Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани,

даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези

не мали серйозного наукового обґрунтувакня.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян

розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені

помітно розширюють базу своїх досліджень, починають

комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні,

етнографічні, антропологічні та інші джерела.

Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження

давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між

балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського

славіста Л. Нідерле ≪Слов'янські старожитності≫

(1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження

слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у

II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність. Саме

після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни,

прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал

між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських

земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами

та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-

мер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом

вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала віс-

ло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими

Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-

винським у 30—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує

слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що

була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза,

і локалізує слов'янську прабатьківщину природними

кордонами — річками Віслою й Одрою1.

У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та

російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі

аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів

дійшли висновку про необхідність значного розширення

ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла

дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в

себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед

вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину

між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така:

на межі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота

1Див.: Давня історія України: у 2 кн. — К., 1995. —

Кн. 2. — С. 5—7.

2

34 Первісне суспільство і перші державні утворення

розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок,

однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший

поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної

етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники

дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-

тіпинецькою культурою, яка сформувалася в II тис.

до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак,

Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-

одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного

слов'янства та ареал його формування. На їхню думку,

становлення слов'янського етносу — досить тривалий

процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів.

На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей

процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли

та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою

зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається

якісно новий етап формування слов'янського

етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності

переміщується на територію між Віслою і

Дніпром.

Венеди,анти, склавини

Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-

слов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених

І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея,

де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім

≪слов'яни≫ вперше вжили візантійські автори Псев-

до-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ран-

ньослов'янська історія викладена у творах візантійських

хроністів Йор дана ≪Про походження та діяння ге-

тів≫, або ≪Гетика≫ (551) і Прокопія Кесарійського ≪Історія

війн≫ (550—554). ≪Гетика≫ містить важливу інформацію

про розпад єдиної венедської ранньослов'янської

спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан

сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян:

венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'

я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована

також іншими істориками цієї доби, хоча більшість

із них вказує на збереження певної мовної та етнічної

єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян

так: ≪Племена ці, склавинів і антів, не управляються

однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і

тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться

Східні слов'яни в V I — X I ст. 35

спільно... Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів

пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира

ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні

хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і

других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю

вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони

високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже

світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але

всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у

склавинів і антів було одне≫.

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота

вийшло на історичну арену на початку І тис. н. е. Це

був динамічний і драматичний час Великого переселення

народів (II—VII с т . ) . Першопоштовхом цього процесу

стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'

я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали

назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром

та Дунаєм, — вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни,

частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'

я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню

державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього

державного утворення свідчать вдалі походи гунів у

Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох

поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р.

Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається.

Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю

слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної

небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни,

починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські

землі."Як свідчать джерела, починаючи з 527 p.,

походи антів і склавинів разом із іншими варварськими

народами на Константинополь стають регулярними.

Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що

вже'577 p., слов'яни контролювали землі на території

Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було

захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'

яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом,

проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність

слов'янської експансії свідчить той факт, що

тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Сла-

вонією. Візантійський імператор Константин Багряно-

родний так підсумовує наслідки слов'янської міграції:

≪Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською≫.

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання

етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окре-

36 Первісне суспільство і перші державні утворення

мих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу

було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський

антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза

про те, що етнонім ≪анти≫ — своєрідний пращур етноніма

≪українці≫, оскільки іранське ім'я народу ≪анти≫ в

перекладі означає ≪край≫, ≪кінець≫. Отже, анти — жителі

пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика

не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського

етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення

народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець

та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської

хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії.

Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели

спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу.

Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не

згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості

європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні

угруповання, які проживали на території України в VII—

IX ст. Цілком закономірно, що етнонім ≪склавини≫, трансформувавшись

з часом у ≪слов'яни≫, дожив до наших днів.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського

етносу відбувався за такою схемою: в V—

VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької

(склавини) вирушили в південному напрямку. Антська

хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово

інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж

не пішли так далеко. їхні нащадки утворили в VIII—X ст.

між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання,

підґрунтям яких була культура Луки Райко-

вецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура

сформувалася на базі празької (склавини) із залученням

певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою

Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян,

бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми

пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського

етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час

Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено

та інтегровано чимало етнічних утворень, які

лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не

виняток у цьому процесі. Вони — прямі етно-культурні

спадкоємці склавинів і частково антів.

СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ в V I — X I ст. 37

Суспільний розвиток східних слов'ян

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується

глибокими якісними суспільними змінами,

визріванням, та становленням тих факторів суспільного

життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської

держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання

східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві.

Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство

та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється

техніка землеробства. Саме на цей час припадають

поява і поширення залізних наральників, серпів,

кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент

вирощуваних злаків, починають активно культивуватися

пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки

зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування

двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва

додаткового продукту сприяли кардинальним

змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки,

і результати праці на ній все частіше почали переходити

у власність окремих сімей, які ставали своєрідними

господарськими одиницями суспільства. Поступово

розгортається процес розпаду родових патріархальних

зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної

общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню,

розкладу родово-общинного ладу, формуванню

феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі

більше концентрує у своїх руках гроші, цінності,

багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників

(смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується,

а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники

перетворюються на феодалів, а вільні общинники

трансформуються на феодально залежне населення,

що створює передумови для активного державотворчого

процесу.

У IV—VII ст. у східнослов'янських племен значного

поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне,

косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були

залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі,

що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність

до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан

двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства

та військової справи.

38 Первісне суспільство і перші державні утворення

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства,

помітно розширюється асортимент залізних виробів

(понад ЗО назв), удосконалюється технологія, якість

продукції підвищується.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення

суспільного поділу праці, обміну як між общинами,

так і всередині общин, що сприяло активізації

торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних

поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, —

≪градів≫.

Відокремлення ремесла від сільського господарства,

зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли

активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню

зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні

зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хоза-

рією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі,

з одного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну

знать, посилювало диференціацію суспільства, з

іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист

важливих торговельних шляхів та створення власної

державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому

процесу, ніби ≪зшиваючи≫ в одне ціле строкаті

клаптики земель слов'янських сусідських територіальних

общин.

Політична сфера. Своєрідним фундаментом перших

протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських

племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з

розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—

IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен

та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні

утворення — племінні князівства та їхні федерації.

За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст.

існувало три осередки східнослов'янської державності: Ку-

явія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля)

і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська

і Приазовська Русь). Найбільшим було державне

об'єднання, яке літописець називає Руською землею

(арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром

у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим

територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла

Давньоруська держава. Показово, що існування ран-

ньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним

правителем на чолі підтверджується численними

вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема,

французька урядова придворна хроніка ≪Бертинські анна-

Східні слов'яни в VI—XI ст. 39

ли≫ повідомляє про послів ≪народу Рос≫, які 839 р. прибули

до імператора франків Людовика Благочестивого в

Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії

становлення, відбувався перехід від первісно-родового

до класового суспільства. Це була доба військової демократії,

суть якої полягала в тому, що реальна влада належала

племінним зборам, а не концентрувалася в руках

знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни

в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули

процес державотворення. Становлення державності

східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного

розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення

об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили

необхідність переходу до нових методів і форм управління.

Роль народних зборів поступово занепадає. На

передній план у політичному житті дедалі впевненіше

виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше —

спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших

осередків державності. Посилення соціально-політичної

ролі князівської влади сприяли виділенню дружини

на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію

професійних воїнів, що стояла поза общиною і

над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для

князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася

на своєрідний самостійний орган публічної

влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства

зумовила появу постійних органів примусу.

Сфера культури та побуту. Протягом усього І тис. матеріальна

культура східних слов'ян зберігала спільні риси.

Як правило, слов'янські поселення мали площу 1—

2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та

інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного.

Житлом для людей служили напівземлянки або землянки

із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з

V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи

оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування

спільної матеріальної культури посилювалися

спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий

ґрунт для консолідації слов'ян.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних

слов'ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та тех-

40 Первісне суспільство і перші державні утворення

нології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення

торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова

диференціація, виділення дружини на чолі з князем у

відособлену привілейовану корпорацію, формування

спільної культури, поява перших протодержав) сприяли

створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла

могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення

державності в східних слов'ян було закономірним

підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства.

У процесі державотворення помітну роль відіграли

зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації

політичного життя східнослов'янського суспільства,

та хозарський каганат, який, постійно загрожуючи

агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації.

Водночас історичні факти свідчать, що перші про-

тодержавні утворення — князівська влада та інші елементи

державотворчого процесу — мають переважно місцеве

походження і виникли задовго до утворення Давньоруської

держави.

2.

Київська Русь

2.1. Походження Давньоруської

держави

До питання походження Київської Русі вперше звернувся

легендарний літописець Нестор понад вісім століть

тому в ≪Повісті минулих літ≫. Трактування цього питання

є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій

історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість

і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні

методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні

симпатії істориків неодноразово ставали на заваді

об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської

держави. Перші спроби знайти вирішення цієї

проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами,

які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими

їм народами східної Європи — скіфами, кельтами,

сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької

Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували

концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду

про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули

тезу щодо скандинавського походження Давньоруської

держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму

став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила

в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння.

≪Космополітизмові≫ німецьких вчених, які,

абсолютизуючи ≪варязький фактор≫, принижували дер-

42 Київська Русь

жавотворчу здатність слов'ян, було протиставлено ≪державницький

патріотизм≫, що був своєрідним виявом зростаючої

національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу

концепцій як норманістів, так і антинорманістів було

покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави

вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одно-

моментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності

конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив

коло питань, які були у центрі уваги істориків аж

до кінця XIX ст.: Звідки походить назва ≪Русь≫? До якого

етносу слід відносити літописних варягів? Хто були

перші руські князі?

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних,

археологічних та мовних джерел значна частина науковців

світу почала віддавати перевагу ≪варязькому чиннику≫

в становленнідержавностірусів. Однак це не поставило

крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія

назвала норманську теорію політично шкідливою,

оскільки вона не визнавала здатності слов'янських

народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія

спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі

агрументи:

1) русь отримала назву від ≪Руотси≫. Так у середині

XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах

з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження

— Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Константин Багрянородний

у своїй книзі ≪Про управління імперією≫ (бл. 950) наводить

як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів.

Більшість руських назв мають давньонорманське

походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди

чітко розділяли ≪русів≫ і ≪слов'ян≫.

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва ≪Русь≫ слов'янського походження, оскільки

тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у

Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою ≪руси≫ не

було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне

древньонормандське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-

Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов'янським

племенем;

Походження Давньоруської держави 43

4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів

Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний

вплив ≪варязького чинника≫.

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що

спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення

державності як наслідку тривалої еволюції суспільного

розвитку, відмова від погляду на утворення держави

як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані

твердження істориків та археологів про те, що східнослов'

янське суспільство ще до літописного закликання

варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини

сучасного якісно нового бачення процесу державотворення

русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської

держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці

об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі

≪варязького чинника≫ в політичному житті Східної

Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із

західних дослідників Г. Штокля: ≪Перша руська держава

середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів.

Варяги були лише елементом серед багатьох,

однією історичною силою серед інших. Руська історія

тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія

без варягів≫.

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала

хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави

з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського

університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі

відмовитися від концепції слов'янського походження

Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а

різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею

роду Кия, який заснував (іноді вживається термін

≪завоював≫) Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує

критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього

Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність

його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської

(салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно

рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості

знахідок1.

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений

із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-

1Див.: Давня історія України: У 2 кн. — К., 1995. — Кн. 2. —

С. 97.

44 Київська Русь

хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст.

внаслідок складного і тривалого соціально-економічного

та культурного розвитку слов'янського суспільства.

2.2. Виникнення і становлення

Давньоруської держави

(кінець IX — кінець X ст.)

До утворення Давньоруської держави у східних

слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань (дулі-

би, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі

та ін.). VI—VIII ст. — період еволюції союзів слов'янських

племен у протодержавні утворення — племінні князівства,

серед яких виділялися об'єднання дулібів і полян.

Аварська навала помітно ослабила дулібів, що надало

перевагу полянам у південній частині східнослов'янського

етнічного масиву.

Значною подією в процесі політичної консолідації по-

лянського міжплемінного союзу стало заснування міста

Києва, який завдяки вдалому географічному розташуванню

швидко перетворився на політичний центр східних

слов'ян. Утворені навколо нього Полянське і Київське

князівства об'єднали древлян і сіверян. Внаслідок цього

в VIII — середині IX ст. в Середньому Подніпров'ї сформувалося

державне об'єднання — Руська земля. Масштабність

її воєнних акцій та амплітуда зовнішньополітичної

активності вражаючі — від участі 852—853 pp. у відбитті

арабського наступу на Закавказзі до численних знаменитих

походів на Візантію.

Дещо пізніше (не раніше VIII ст.) виникає осередок

державності приільменських слов'ян, що сформувався

навколо Городища поблизу Новгорода (останній з'явився

лише на початку X ст.). Це протодержавне утворення

було військово-політичним союзом (конфедерацією)

слов'янських і неслов'янських земель півночі, що контролював

території не тільки ільменських слов'ян, а й кривичів,

чуді, мері. У VIII—IX ст. південноруські землі на

сто-двісті років випереджали в соціально-економічному

та культурному розвитку північні, які, за словами літописця,

жили, як звірі. Варязька експансія помітно прискорила

процес формування державності у північному регіоні.

Спочатку силою меча варяги змусили місцеве насе-

Виникнення і становлення Давньоруської держави 45

лення платити їм данину, але підкорені племена об'єдналися

й вигнали варягів. Проте неузгодженість слов'янських

правителів, які не могли поділити владу, внутрішні

чвари та суперечки призвели до парадоксального наслідку

— на князювання було покликано нормандського ко-

нунга Рюрика.

У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став

його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать

Олега одна із найзагадковіших у вітчизняній історії.

Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді

на принципові питання: ким він був — князем, боярином

чи ватажком дружини, чи був регент Ігоря в родинних

стосунках з Рюриком, що стало причиною воєнної

експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади

північних слов'ян чи бажання завоювати нові землі.

Навіть ім'я ≪Олег≫ єдискусійним. Деякі вчені вважають,

що воно походить від скандинавського ≪Хельга≫ і

означає не ім'я, а прізвисько — ≪Віщий≫.

У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно

вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу в

місті. Легку перемогу північної дружини історики схильні

пояснювати зрадою київського боярства, яке чинило опір

християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на

Візантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла

хрещення на державному рівні). Вбивство Аскольда і захоплення

влади в Києві Олегом мало надзвичайно важливі

наслідки: з одного боку, на київському престолі опинилася

інша династія, об'єднання Північної та Південної

Русі стало основою виникнення загальноруської держави,

Київ було проголошено столицею об'єднаної держави,

з іншого — державний переворот став початком анти-

християнської, язичеської реакції.

Формально Олег правив від імені Ігоря, але'фактично

він був повновладним князем. За часів його правління

(882—912) відбулося збирання руських земель та консолідація

їх навколо Києва. Не визнавши північних завойовників,

державне об'єднання ≪Руська земля≫ розпалось,

і Олег був змушений відновлювати колишню

єдність силою меча. Літопис повідомляє, що 885 р. він

обклав даниною полян, древлян, сіверян та радимичів,

а з тиверцями та уличами продовжував воювати. В основу

консолідації земель Олег поклав модель централізованої

держави, а не традиційної для Руської землі федерації

племен.

У зовнішньополітичній сфері активність Давньо-

46 Київська Русь

руської держави була зосереджена на традиційному для

русичів візантійському напрямі. Починаючи з Аскольда

і закінчуючи Святославом, кожен з руських князів вважав

за необхідне організувати декілька походів на Візантію.

Що їх штовхало на цей шлях? По-перше, Візантія

була одним з основних торгових центрів, де збувалася

зібрана з підкорених Києву земель данина, тому

майже кожен похід мав на меті досягнення вигідних

торгових угод з Константинополем; по-друге, Візантія

вабила як багата імперія, яку у разі перемоги

можна було обкласти даниною; по-третє, на той час

Константинополь був визнаним центром релігійного та

культурного життя, й інтенсивні контакти (війни та

торгівля) з ним сприяли зростанню паростків цивілізації

у східнослов'янському суспільстві; по-четверте,

в боротьбі з сильнішим супротивником відбувалося

власне самоствердження слов'янської державності на

міжнародній арені.

Олег здійснив два переможних походи на Константинополь

у 907 р. та 911 р. (деякі історики вважають, що

воєнна експедиція 907 р. не що інше як міф, романтична

легенда). Русько-візантійський договір 911 р. мав

15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції

(48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання

пільгових умов руським купцям у Константинополі

та ін.

За арабськими джерелами, після гучних перемог над

Візантією Олег здійснив кілька походів проти Арабського

халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського

моря. Під час одного з них (912) він загинув.

Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став

син Рюрика — Ігор (912—945). Його князювання почалося

традиційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби

проти автономістських настроїв підкорених народів.

Племена древлян та уличів відмовилися підкорятися

київському князю і сплачувати данину. Вогнем і мечем

Ігор підкорив древлян і після трирічного протистояння

переміг уличів, але останні лише формально визнали владу

Києва і, покинувши Середнє Подніпров'я, мігрували в

Подунав'я.

Саме в роки правління нащадка Рюрика на південних

кордонах держави з'явилися нові тюркомовні кочівники

— печеніги. У 915 р. Києву вдалося укласти з

ними мирну угоду, але вже 930 p., підштовхувані Візантією,

печеніги рушили на Русь. Продовжуючи полі-

Виникнення і становлення Давньоруської держави 47

тику своїх попередників, Ігор здійснив кілька походів

на Візантію. Спочатку 941 р. на чолі воєнної експедиції,

що просувалася на десяти тисячах суден, він з'явився

під Константинополем, але армада русичів була спалена

≪грецьким вогнем≫ (вогнепальні речовини — селітра,

нафта, сірка — під тиском випускалися із бронзових

труб, поставлених на візантійських судах). Зазнало

поразки і руське суходольне військо. Проте ці невдачі

не зупинили Ігоря. Вже 943 р. князь, зібравши під

свої знамена варягів, полян, кривичів, тиверців та найнявши

печенігів, розпочав новий грандіозний похід на

Царгород. Війська рухалися й суходолом, і морем, але

цього разу до битви справа не дійшла. Коли візантійському

імператору Роману повідомили, що ≪ідуть русичі,

немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі≫,

він вирішив не випробовувати долю і запропонував Ігорю

мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш

вигідним для русичів, ніж договір 911 р. Він підтверджував

лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії,

але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі

в Константинополі, а руські воїни мусили обороняти

кримські володіння Візантії від кочівників.

Антивізантійську спрямованість мав і похід Ігоря на

Закавказзя, здійснений 944 р. Ця збройна акція мала

на меті нейтралізацію союзника Константинополя, лідера

войовничих горців Південного Прикаспію Марзуба-

на. Арабські джерела повідомляють, що русичам у ході

жорстокого протистояння вдалося оволодіти Дербентом,

Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом Бер-

даа.

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значну

кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження

сил, що підштовхувало князя збільшувати данину.

Одне з таких повторних збирань данини призвело

945 р. до повстання древлян, під час якого було вбито

Ігоря.

Після цих трагічних подій на чолі Давньоруської держави

стала дружина Ігоря — княгиня Ольга (945—964),

оскільки його син Святослав був ще малолітнім. Своє регентство

вона розпочала з придушення древлянського повстання,

у ході якого кількох древлянських князів було

вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень — спалено.

Проте смерть Ігоря вимагала не тільки помсти, вона гостро

ставила питання про форми і методи державного

управління. Намагаючись убезпечити себе від нових на-

48 Київська Русь

родних виступів, Ольга провела деякі реформи, суть і зміст

яких полягали в регламентації повинностей залежного

населення; унормуванні процесу збирання данини (визначення

її розмірів і встановлення місць збирання); створенні

осередків центральної князівської влади на місцях —

≪становищ≫ і ≪погостів≫.

Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені.

У 946 та 957 pp. вона здійснила два дипломатичні

візити до Константинополя, у ході яких було укладено

союзницькі угоди, розглядалася проблема християнізації

Русі (сама княгиня була охрещена під час одного з

візитів у візантійському Софіївському соборі). Проте русько-

візантійські відносини складалися не так, як того хотіла

Ольга, оскільки імперія постійно підкреслювала свою

зверхність. Намагаючись вирвати Русь з орбіти Константинополя,

вона 959 р. різко змінює вектор зовнішньополітичної

активності і відряджає послів до германського

імператора Отона І з проханням направити до Києва єпископів

і священиків. Ця спроба задовольнити попит на

християнське духовенство за рахунок латинських місіонерів

завершилася невдачею — місія Адальберта, що діяла

на Русі в 961—962 pp. під загрозою фізичної розправи

з боку руських язичників змушена була рятуватися втечею.

Ця невдача в релігійній сфері серйозно нашкодила

авторитету Ольги, послабила її позиції. Скориставшись

обставинами, язичницька опозиція здійснила державний

переворот і поклала край тривалому регенству княгині.

У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках

Святослава (964—972). Правління цього князя припало

на час становлення ранньофеодальних держав у Європі

та завоювання ними життєвого простору. Тому войовничий

характер Святослава цілком відповідав духу епохи.

За роки свого порівняно короткого правління, пройшовши

походами зі Сходу на Захід, від Каспійського моря до

Балкан, щонайменше 8000—8500 км, він мечем перекроїв

карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в

геополітичний простір Євразії.

На початку князювання воєнна активність Святослава

була зосереджена на Сході. Протягом 964—966 pp. він

досягає значних успіхів на цьому стратегічному напрямку:

підкоряє Києву в'ятичів, які сплачували данину хозарам;

перемагає хозарських союзників — волзьких бул-

гар та буртасів (мордву); завдає поразки Хозарському

каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль; приму-

Виникнення і становлення Давньоруської держави 49

шує підкоритися племена ясів і касогів на Північному

Кавказі. Ослаблення та занепад Хозарського каганату, зумовлені

походами Святослава, мали неоднозначні наслідки:

з одного боку, вони сприяли консолідації східнослов'

янських племен у межах Давньоруської держави,

оскільки над землями в'ятичів та сіверян не нависала

хозарська загроза, з іншого боку, падіння Хозарії відкрило

шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед

печенігам.

Успіхи Святослава на Сході не на жарт стурбували

Константинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної

гри. У 968 р. на запрошення візантійського імператора

Никифора Фоки київський князь на чолі 60-тиеячно-

го війська вирушає в похід проти Болгарії. Підштовхуючи

русичів до боротьби з болгарами, візантійська дипломатія

мала на меті зав'язати в кривавий вузол війни двох

своїх сильних противників, що могли протидіяти встановленню

контролю Константинополя на Балканах, але

розрахунки Візантії не виправдалися. Потужним ударом

Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і

захопив 80 міст вздовж Дунаю. Спочатку візантійська

сторона не перешкоджала діям русичів у Подунав'ї, адже

чужими руками руйнувалася Болгарська держава, яка

протягом IX ст. була грізним ворогом імперії. У 811 р.

болгарський хан Крум розгромив візантійське військо і

взяв у облогу Константинополь. Згодом його онук Симе-

он витіснив Візантію з Балкан, залишивши їй лише міста

Царгород та Солунь. Крім того, дунайський похід не давав

можливості Святославу розпочати експансію в Північне

Причорномор'я, в землі, підконтрольні Візантії.

Проте, коли воєнні успіхи київського князя стали досить

значними, він не побажав, незважаючи на тиск і натяки

візантійської дипломатії, залишати Подунав'я. Константинополь

пішов на два рішучі кроки: по-перше, відновив

дружні відносини з Болгарією, по-друге, підштовхнув печенігів

до агресії проти Давньоруської держави.

Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968)

змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї

держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з

Подніпров'я, сам факт, що їм вдалося дійти до центру

Київської Русі свідчив про наростання печенізької загрози

та про гостру проблему державного управління за відсутності

постійно воюючого князя. Для зміцнення влади

династії Святослав 969 р. розділив князівства між своїми

синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк,

50 Київська Русь

у Древлянській землі — Олег, у Новгороді — Володимир.

Така реорганізація управлінської системи на Русі не тільки

поклала початок адміністративній реформі, а й була

важливою ланкою грандіозного стратегічного плану Святослава,

головною метою якого було створення могутньої

Дунайсько-Дніпровської держави. Наступним кроком

практичного здійснення цього плану мало бути перенесення

князівської резиденції на Дунай. ≪Не любо мені в

Києві жити, — говорив боярам Святослав. — Хочу жити

я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї.

Адже там усі добра сходяться: із Греків — золото, вино й

овочі різні, а з Чехів і з Угрів — срібло й коні, із Русі ж

хутро, і віск, і мед, і челядь≫.

Другий похід київського князя на Балкани розпочався

969 р. Святослав досить швидко, захопивши Переяс-

лавець, Великий Переяслав, Доростол, Філіппополь, не

тільки повернув собі втрачені позиції у Болгарії, а й

просунувся вглиб Візантійської імперії. Проте новому візантійському

імператору вдалося зібрати численне військо

і спочатку під Адріанополем зупинити Святослава,

а під Доростолом підписатим мирну угоду (971), відповідно

до якої київський князь брав на себе зобов'язання

не воювати з Візантією та відмовлявся від претензій на

Болгарію та Крим. Навесні 972 p., повертаючись з невдалого

походу, Святослав поблизу дніпровських порогів

попав у засідку печенігів і трагічно загинув. З його черепа

хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом.

Характерними рисами цього етапу історії Київської

Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну

арену; її перші спроби вписатися в геополітичний простір;

постійна рухливість кордонів, розширення території

країни; зосередження уваги та сил держави не на

внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності

державної еліти (князь і дружина) головним чином у

військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки

збуту, владу; недостатня консолідованість території держави;

слабкість великокнязівської влади, що не була

ще чітко організованою та централізованою; формування

системи васально-ієрархічних відносин.

Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.) 51

2.3. Піднесення й розквіт

Київської Русі

(кінець X — середина XI ст.)

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання

про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча певний

час політична ситуація на Русі залишалася стабільною,

вже 977 р. між синами Святослава — Ярополком,

Олегом та Володимиром — розпочалася боротьба за владу.

Спочатку виник конфлікт між древлянським князем Олегом

та воєводою Ярополка Свинельдом. Приводом для протистояння

стало вбивство сина Свинельда Люта, який полював

у древлянських лісах і тим порушив права феодальної

власності Олега. Глибинною ж основою конфлікту було

питання про те, кому володіти Древлянською землею.

Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями

Святослава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі

брата, Володимир покидає Новгород і тікає за море. Однак

від боротьби за владу він не відмовляється: зібравши в

Скандинавії сильну нормандську дружину, Володимир уже

980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм воєводою

Блудом, гине Ярополк і Володимир стає повноправним

правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015) стало

початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення

та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий

правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній

воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він

ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання

навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими

походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та

хорватів завершив тривалий процес формування території

Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися

і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з

етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони

простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького

озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу,

на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до

Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Дві-

ни. Простягаючись майже на 800 тис. км , Давньоруська

держава стала найбільшою країною в Європі.

52 Київська Русь

Наявність величезної підвладної території диктувала

суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення

нових земель поступаються місцем захисту власних

кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає

тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які

загрожували Русі з півдня. Авторитет князівської влади

у давньоруському суспільстві значною мірою залежав від

успіхів та невдач у протистоянні з кочовницьким степом.

Саме тому сім переможних великих війн Володимира з

печенігами, про які повідомляють ≪Повість минулих літ≫

та інші джерела, принесли київському князеві військову

славу. Оберігаючи власні кордони, Володимир не покладався

лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а

ґрунтовно готувався до тривалої боротьби, розбудовуючи

цілу систему воєнно-феодальних замків на південнорусь-

кому порубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови,

які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею,

а також уздовж лівого берега Стугни.

Завершальний етап формування давньоруської державності

вимагав значних суспільних змін, спрямованих на

консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька

реформ.

Входження до Київської Русі за часів Володимира

основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації

їхнього автономізму. Величезні простори держави,

слабкість князівського адміністративного апарату робили

владу племінних вождів та князів на місцях майже

безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу,

Володимир провів адміністративну реформу, суть якої

полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні

від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом

синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним

боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної

верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського

суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією

з основних ознак сформованої державності.

Військова реформа була спрямована як на посилення

обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої

влади великого князя. її суть полягала в ліквідації

≪племінних≫ військових об'єднань і злитті військової

системи з системою феодального землеволодіння. Володимир

активно роздавав ≪мужам лучшим≫ земельні володіння

в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх

до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих

наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні

Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.) 53

рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне,

віддане князю військо; створити нову, або молодшу,

знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка

стала своєрідною противагою місцевому боярству.

, Релігійна реформа почалася спробою модернізувати

язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій державі

в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий

князь спочатку намагався протиставити культ верховного

божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен.

Проте стара язичницька віра не сприяла процесу

формування нових суспільних відносин, її державотворчий

потенціал був явно недостатнім для такої великої та

поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці

80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити

християнство як державну релігію.

Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження

нового зведення законів усного звичаєвого

права, названого літописцем ≪Уставом земленим≫, який

надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання

юридичних норм — ≪Правди Ярослава≫ (1016).

Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим

правителем, у відносинах з сусідніми державами

він спирався не лише на силу зброї, а й на активні

дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно

застосовував традиційну для того часу практику династичних

шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою

польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав

став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні

шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що

в князя було 5 офіційних дружин) теж були спрямовані на

поліпшення дипломатичних відносин, адже кожна з дружин

мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб своєрідною

печаткою укладеного ним політичного союзу. Після

хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються

русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською

Руссю і Священною Римською імперією було укладено

угоду. Налагодження у 90-х роках X ст. офіційних

зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення

сфери римського впливу на Русь, ставитися до

русичів як до рівних.

Останні роки правління Володимира не були безхмарними:

свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку;

за підготовку до повстання проти великого князя був

кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у

1014 р. відмовився платити щорічну данину (2 тисячі гри-

54 Київська Русь

вень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки

карального походу на Новгород Володимир помирає.

Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в

іншу площину: їхня активна протидія центру поступається

місцем енергійним намаганням завоювати великокняжий

стіл. У ході чотирирічного кривавого братовбивчого

протистояння загинули Борис, Гліб, Святополк, Святослав,

і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Проте його

влада над руськими землями була не повною, оскільки

вже 1024 р. він зазнав поразки в битві під містом Листве-

ном від свого брата, енергійного чернігівського князя

Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий

стіл, братам вдалося знайти компромісне рішення: вони

утворили дуумвірат, поділили Русь по Дніпру і з двох

центрів — Києва та Чернігова — управляли величезною

державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав

став, за словами Нестора, ≪самовладцем Руської землі≫.

Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого

розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі.

Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження

справи Володимира — посилення єдності, централізації

держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи,

Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-за-

войовником (хоча його прихід до влади відбувався під

брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будівни-

ком, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збігом

обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих

у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з

битв він отримав важку травму правого коліна і тому

фізично не був повноцінним воїном. Саме тому, на їхню

думку, свою силу та енергію він спрямував у інші сфери

державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним,

оскільки правління Ярослава збіглося з періодом

внутрішнього освоєння та втримання величезних територій,

завойованих князями-попередниками, що вимагало

не тільки якісних змін у внутрішній та зовнішній політиці,

але й іншого типу державного правителя.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави.

Ще у 1030—1031 pp. він у союзі з Мстиславом

відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли

Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед

піклувався про безпеку південних рубежів Русі:

на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому

≪змійові вали≫ з укріпленими фортецями. Тільки збудована

вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і

Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.) 55

фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з

них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні

та культурні центри, а Юр'єв, названий християнським

ім'ям Ярослава, крім того, став і центром православної

єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала

змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну

перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий народ

мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш

войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р.

на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної

архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава —

Володимиром здійснили останній похід на Константинополь.

І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею,

в цілому становище Київської держави на міжнародній

арені характеризується стабільністю, її авторитет зростає.

Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася

насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе

місце в міжнародній політиці київського князя відігравала

своєрідна ≪сімейна дипломатія≫, тобто укладання

вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.

Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгі-

гердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора

Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського

князя Казимира, Святослав — з онукою німецького

цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж

за європейських королів: Анна — за французького Генріха

І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за

норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були

характерною рисою міжнародної політики середньовіччя,

але масштаби, різновекторність і значимість укладених

у межах ≪сімейної дипломатії≫ союзів дали змогу

Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого

історики часто називають ≪тестем Європи≫.

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова

держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення

першого писаного зведення законів Київської Русі —

≪Руської правди≫, що регламентувала внутрідержавні феодальні

відносини. Продовжуючи лінію Володимира,

спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав

не тільки будує численні монастирі та храми, а й без

відома константинопольського патріарха 1051 р. призначає

главою руської церкви Іларіона, що мало на меті

вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю

Візантії.

56 Київська Русь

Іларіон (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний і політичний

діяч, філософ і оратор. Автор ≪Слова про закон і благодать≫

(бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером князівського

храму в с. Берестові біля Києва, визначався вченістю і

благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Мудрого.

У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загально-

руські митрополити без погодження з константинопольським патріархом.

Подальша доля митрополита невідома. За однією з версій,

незабаром після поставлення у митрополити Іларіон помер,

за іншою — постригся в ченці під ім'ям Никона, поселився в Києво-

Печерському монастирі й став автором так званого Печорського

літопису 1073і.

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ.

Площа міста порівняно з добою Володимира збільшилась

у сім разів. Один за одним зводилися монастирі

та церкви, що стали осередками розвитку культури та

поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав

зробив спробу вирішити болючу проблему престоло-

наслідування. В основу запропонованого ним механізму

спадкоємності князівської влади було покладено принцип

сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись

убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць,

Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу

між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров,

Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тму-

таракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Воло-

димир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті

київського князя великокняжий стіл переходив до

найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало

можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен

з нащадків мав шанс правити в Києві.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської

Русі були: завершення формування території держави,

перенесення уваги князівської влади з проблеми

завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання

під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної

верхівки та посилення централізованої влади; заміна

родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним;

активна реформаторська діяльність великих

біографічні довідки складені на основі матеріалів, вміщених

у таких довідкових виданнях: Довідник з історії України

в трьох томах. — К., 1993—1995, Т. 1, 2.; Історія України

в особах: IX—XVIII ст. — К., 1993; Історія України в

особах: XIX—XX ст. — К., 1995; Малий словник історії

України. — К., 1997 та ін.

Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.) 57

князів; запровадження та поширення державної консолідуючої

ідеології — християнства; поява писаного кодифікованого

права; ширше використання дипломатичних

методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості

держави, розквіт давньоруської культури.

2.4. Політична роздрібненість

Київської Русі

(кінець XI — середина XIII ст.)

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий.

З цього моменту починається зміна форми правління

в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово

переростає в монархію федеративну. Після смерті

батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод —

уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат

і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність

та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував

майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму,

зростання та економічне зміцнення місцевої земельної

знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали

його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом

на першу роль у державі. Значного удару союзу яросла-

вичів було завдано поразкою руських військ у битві з

половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела

до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання

киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей

між тріумвірами.

Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у

Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий

спільний документ — загальноруський кодекс юридичних

норм ≪Правду Ярославичів≫ —це не відновило їхньої

колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв

київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив

рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку

в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073—1093 pp.

Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073—

1076 pp. — Святослав, 1076—1078 pp. — Ізяслав, 1078—

1093 pp. — Всеволод.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в

державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні

міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби

58 Київська Русь

княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати негативні

тенденції та припинити міжусобиці закінчилися

невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич

та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира

Мономаха (1113—1125). Численні вдалі походи

на половців, активна законодавча діяльність (розробка

знаменитого ≪Уставу≫ — своєрідного доповнення до

≪Руської правди≫), подолання сепаратистських тенденцій,

об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище

держави і повернули її в ряди наймогутніших

країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його

сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося

підтримати єдність руських земель. У XII столітті

на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні

князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське,

Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Черні-

гово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутара-

канське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і

Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис

стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося

15 князівств (земель), то їхня кількість на початку

XIII ст. сягала вже 50.

Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність

населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно

від обставин, могло бути або свідченням державної

могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще

не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим

апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури

(транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного

здійснення своїх владних повноважень на такій величезній

території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла

поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало

понад 20 народів: на півночі та північному сході —

чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги,

половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва

і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання

нових земель у Київській Русі помітно випереджав два

інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної

влади та глибинну консолідацію нових народів і

територій, їхнє своєрідне ≪переварювання≫ й органічне

включення у структуру Давньоруської держави, що створювало

ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних від-

Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.) 59

носин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння.

Базуючись на натуральному господарстві, в основі

якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило

владу місцевих князів і бояр, створило передумови

для розгортання процесів формування економічної самостійності

та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними

шляхами: захопленням земель сільської общини,

освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI —

у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам

та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в

нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців,

вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад

3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної

влади, адже майже кожен з нових землевласників,

утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався

на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши

підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину,

місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала

незручності від сильної великокнязівської влади, що

посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної

відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності

князівської влади. Тривалий час (майже до

30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що

основною причиною роздрібненості є порушення принципів

престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував ≪горизонтальний

≫ принцип спадкоємності князівської влади

(від старшого брата до молодшого, а після смерті представників

старшого покоління — від сина старшого брата

до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності

нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого

зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них,

виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати

за ≪отчинний≫, або ≪вертикальний≫, принцип (від батька

до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання

цих двох принципів, на думку вчених, були причиною

феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст.

історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити

появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку

продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо,

слід визнати, що неврегульованість питання про головний

принцип престолонаслідування підривала основи

Давньоруської держави.

60 Київська Русь

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був

Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом

влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський

стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше

правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при

владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для

нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен

із князів після оволодіння великокнязівським престолом

перетворювався на активного поборника загаль-

норуської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової

тенденцій значною мірою зумовлена неврегульо-

ваністю питання про принцип спадкоємності князівської

влади, була суттю міжусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад

Києва як торгового центру, поява поліцентрії в

зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища

перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського

морів. Крім того, серйозного удару транзитній

торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями

світового значення: по-перше, слабіюча Візантія

1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції

торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської

імперії; по-друге, хрестові походи відкрили

для італійських, французьких та німецьких міст морський

шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну

Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ

залишився поза основними торговими шляхами. Це

не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило

поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше

про себе заявляють Чернігів, Галич, Володи-

мир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки

торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих

князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом

фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів,

половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи,

у період від 1055 до 1236 pp. здійснили 12 великих нападів

на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів

у відповідь організували руські князі. До того ж за

цей час половці понад ЗО разів брали участь у міжусобних

князівських війнах.

Період феодальної роздрібненості — закономірний

етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не

особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція.

Саме в цей час відбулося остаточне формуван-

Монгольська навала 61

ня феодальної системи (чітко визначилися права феодалів

та повинності селян, завершився процес становлення

феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився

державний апарат тощо). Роздрібнення структури

політичної влади було цілком логічним і природним

наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі

земельної власності відповідає роздрібнена форма держави,

роздрібнена структура влади.

Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне.

Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці

XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення

відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські

міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності,

посилення тиску на Русь сусідніх держав,

з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес

у сільському господарстві, піднесення міст, значне

зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської

культури.

2.5. Монгольська навала

та встановлення

золотоординського іга

Питання про роль монгольського нашестя та золото-

ординського іга в слов'янській історії завжди належало

до розряду надзвичайно важливих, але водночас гранично

складних, дискусійних. Вичерпної однозначної відповіді

на це питання ми не маємо. Багатовікове вивчення

проблеми привело дослідників до абсолютно різних оцінок

та полярних висновків. Одні з них (Л. Гумільов,

Б. Васильєв та ін.) вважають, що іга фактично не було,

а був лише союз Русі з Ордою, інші — вказують на руйнівні

наслідки золотоординської навали, яка загальмувала

розвиток слов'янських земель, зумовивши в перспективі

помітне відставання від країн Західної Європи

(Б. Рибаков, П. Толочко, М. Котляр та ін.).

Широковживаний термін ≪монголо-татарське нашестя

≫ є умовним і не зовсім точним. Адже хоча монголи і

не становили більшості у війську (їх налічувалося лише

кілька відсотків загальної чисельності), саме вони були

його цементуючим ядром, військовою елітою, яка вела за

собою підкорені народи. Що ж стосується татар, то цей

62 Київська Русь

народ — лише одне з підкорених племен, представники

якого обіймали високі посади при дворі монгольського

хана, але їхня роль у монгольській державі не була домінуючою.

Отже, грандіозну експансію східних народів у

західному напрямку доцільніше називати монгольською,

оскільки саме монголи були її організаторами і лідерами.

Поява терміна ≪монголо-татари≫ зумовлена багатьма

обставинами. Так, китайські хроністи, описуючи народи,

що проживали на північ від Китаю, у Великому Степу,

називали всі степові етнічні об'єднання одним іменем —

≪татари≫, так як ми називаємо ≪європейцями≫ французів,

іспанців та ін. З часом ця традиція укорінилася в

європейській термінології XIII—XIV ст., у якій поняття

≪татари≫ вживалося для позначення монголів-завойовни-

ків. Тому в епоху середньовіччя слова ≪татари≫ і ≪монголи

≫ для хроністів та літописців стали майже синонімами.

Можливо, що синтезний термін ≪татаро-монголи≫

вживався для більш повної загальної характеристики

ординців, адже він фіксував певну єдність лідера (монголи)

і маси (татари як збірна назва кочівників Великого

Степу).

Монгольська держава утворилася наприкінці XII —

на початку XIII ст. внаслідок активної об'єднавчої політики

монгольського хана Темучіна. Надзвичайно складною

була доля цієї людини. Він був онуком першого монгольського

хана Хабула. Після смерті батька Есугей-ба-

гатура, 9-річний хлопчик потрапив у вир феодальних війн

та протистоянь. Через зраду Темучін на три роки потрапляє

в рабство і з дерев'яною колодкою на шиї виконує

найважчі роботи на кузні ворожого племені. Після втечі

з полону понад двадцять років він веде жорстоку, безкомпромісну

боротьбу за владу. В 1206 р. Темучіна було

проголошено верховним правителем Монголії — Чингіс-

ханом. Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала

активне завоювання сусідніх територій та народів.

У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва

монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об'єднані

русько-половецькі сили зазнали страшної поразки:

загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Давньоруський

билинний епос саме з Калкою пов'язує загибель

трьох руських богатирів Іллі Муромця, Альоші Поповича

та Добрині Нікитича. Нова хвиля монгольського нашестя

розпочинається 1237 p., коли на прикордонних

рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чин-

гісхана — Батия. Серією рішучих ударів, схожих на по-

Монгольська навала 63

махи татарської шаблі, завойовники перетворили на попелище

Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів

та інші міста і підійшли до Києва. Падіння 1240 р.

центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на

Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські

землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу,

Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте

знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені

припинити своє просування в західному напрямку.

Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують

нову державу в складі Монгольської імперії —

Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестає

існувати. На Русі встановлюється іноземне іго на

довгих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів

були катастрофічними для слов'янських земель:

1. Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками

археологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих з

розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того

ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом

перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників

на Русі не було побудовано жодного міста, а

домонгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто

лише через 100 років після навали Батия.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель

або рабство значної частини ремісників призвели до втрати

спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей

(виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю

та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад

торгівлі.

3. Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство

та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість

населення на Півдні Русі. Проте тотального обезлюднення

цієї території не відбулося. Як зазначає М. Гру-

шевський, лісовий пояс став своєрідним резервуаром, у

якому степова людність ховалася за часів лихоліття, а за

кращих обставин знову починала колонізацію полишених

земель.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель

у боротьбі з завойовниками багатьох професійних

воїнів-феодалів — князів та дружинників не тільки

помітно послабила протидію загарбникам з боку місцевого

населення в початковий період встановлення іга, а й