ЗМІСТ

##1.Функції мови.

##2. Українська літературна мова. Норми української літературної мови

##3. Характеристика норми української літературної мови

##4.Поняття культури мови. Основні причини порушення мовних норм.

##5.Стилі мови

##6. Науковий стиль.

##7.Публіцистичний стиль.

##8. Худо́жній стиль

##9. Сфера функціонування, основне призначення, функції офіційно-ділового стилю.

##10. Походження лексики української мови.

##11. Українська та запозичена лексика. Формальні ознаки іншомовних слів.

##12. Синонімія в українській мові.

##13.Антонімія в українській мові

##14. Омонімія в українській мові. Типи неповних омонімів.

##15. Паронімія в українській мові

##16. Термінологічна лексика. Особливості термінів.

##19.Основні орфоепічні норми укр. мови (вимова голосних і приголосних):

##20.Українська акцентологія. Основні закономірності наголошування іменників і дієслів:

##21. Засоби милозвучності української мови

##22. Чергування і спрощення приголосних під час словозміни та словотворення

##23.Рід іменників. Особливості визначення роду невідмінюваних іменників

##24. Особливості числа іменників

##25. Особливості утворення родового відмінка іменників чоловічого роду другої відміни

##26. Особливості утворення кличного відмінка іменників в українській мові

##27. Правопис складних іменників разом та через дефіс

##28. Утворення ступенів порівняння прикметників

##29. Тверда і м’яка група прикметників. Утворення присвійних прикметників.

##30. Правопис складних прикметників

##31. Дієвідміни дієслів

##32. Способи дієслів

##33. Дієприслівник

##34. утворення активних і пасивних дієприкметників

##35. Способи зміни активних дієприкметників

##37.Особливості відмінювання кількісних числівників.

##38. Складні і складені прислівники

##39. Особливості відмінювання збірних і порядкованих числівників.

##40. Особливості відмінювання дробових числівників.

##41. Зв'язок числівників з іменниками

##42. Правопис складних порядкових числівників на -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний і від числівникових складних іменників і прикметників.

Нету 17, 18, 36

#1.Функції мови.

Мова – суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людини. Мова – це витвір історії суспільства. Форма існування мови – мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості.

1.Комунікативна ф-ція або ф-ція спілкування.

2.Номінативна ф-ція або ф-ція називання.

3.Мислетворча ф-ція.

4.Гносеологічна ,тобто пізнавальна, ф-ція мови.

5.Експресивна або виражальна ф. мови

6.Волюнтативна ф-ція є близькою до експресивної, надає найбільше можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для ін. людей , вплинути силою своїх переконань чи почуттів на ін.людей

7.Естетична ф-ція . Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв.

8.Культуроносна ф-ція. Мова є носієм культури народу- вотворця.

9.Ідентифікаційна ф-ція засобом індентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти.

10. Магічно-містична ф-ція

#2. Українська літературна мова. Норми української літературної мови

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головна ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Типи норм :

1. орфоепічні норми (вимова);
2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);
3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);
4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);
5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);
6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);
7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);
8. орфографічні норми (написання слів);
9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

#3. Характеристика норми української літературної мови

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України. Літературна мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень). ТИПИ НОРМ ВИЩЕ!

#4.Поняття культури мови. Основні причини порушення мовних норм.

На мою думку, культура мови — це: 1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання; 2) культивування (удосконалення) літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної мови, відповідна мовна політика у державі; 3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка вивчає стан i статус норм сучасної української лiтературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної компетенції мовних особистостей.

#5.Стилі мови

Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких:

q розмовний,

q художній,

q науковий,

q публіцистичний,

q епістолярний,

q офіційно-діловий,

q конфесійний.

#6. Науковий стиль.

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

· ясність (понятійність) і предметність тлумачень; логічна послідовність і доказовість викладу; узагальненість понять і явищ; об’єктивний аналіз; точність і лаконічність висловлювань; аргументація та переконливість тверджень; однозначне пояснення причино-наслідкових відношень; докладні висновки.

· Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків; оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.); використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

залучення цитат і посилань на першоджерела; як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики; наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

#7.Публіцистичний стиль.

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

¨ інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

¨ активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

¨ пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

1. стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

2. художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

3. есе (короткі нариси вишуканої форми);

4. науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

#8. Худо́жній стиль — це стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови. Основні ознаки:

• образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ),
• поетичний опис словом подій у прозових і драматичних творах,
• естетика мовлення, призначення якої — розбудити в читача почуття прекрасного,
• експресія та інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе тощо),
• зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршована форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності,
• відсутнє певне регламентування вживання засобів, про які йтиметься далі, і способів їх поєднання, відсутність будь-якого нормування,
• визначальним є суб'єктивізм розуміння й відображення (світогляд, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на світосприйняття й інтелект читача).Основні мовні засоби:

• наявність багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ).
• уживання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів),
• запровадження авторських новотворів (слів, значень, висловів), формування індивідуального стилю митця,
• уведення до творів зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних складників та жаргонізмів,
• поширене застосування дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу); у наказовому способі,
• широке вживання речень різноманітних типів, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики,
• представлено абсолютно всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість тощо).

#9. Сфера функціонування, основне призначення, функції офіційно-ділового стилю.

Стиль – це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів.
В українській мові виділяють традиційно п”ять функціональних стилів:
1) науковий; 2) офіційно-діловий; 3) публіцистичний; 4) художній; 5) розмовний.
Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок тощо. Основна функція офіційно-ділового стилю – інформативна (повідомлення). Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах та обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.
ОДС має такі підстилі:
- законодавчий - дипломатичний - юридичний - адміністративно-канцелярський.
Основною одиницею ОДС є документ - це зафіксована на матеріальному носієві інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати. Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст. Відповідно до цього документи класифікуються:
за найменуванням (заява, лист, телеграма, довідка),
за походженням (службові, особисті),
за місцем виникнення (внутрішні, зовнішні),
за призначенням (щодо особового складу, кадрові, довідково-інформаційні),
за напрямом (вхідні, вихідні),
за формою (стандартні, індивідуальні),
за терміном виконання (звичайні, безстрокові, термінові, дуже термінові),
за ступенем гласності (для загального користування, службового, таємні),
за стадіями створення (оригінал, дублікат),
за складністю (прості, складні)
за терміном зберігання (тимчасового до 10 р., тривалого понад 10р., постійного зберігання,
за технікою відтворення (рукописні, відворені мехіначним способом),
за носієм інформації (на папері, диску, фотоплівці, перфострічці, дискеті).
Кожний документ складається з окремих елементів – реквізитів. Розрізняються постійні – реквізити друкуються під час виготовлення бланка, змінні – фіксуються на бланку в процесі заповнення. Документ – основний вид ділового мовлення. Він має бути достовірним, переконливим, належним чином відредагованим і оформленим, містити конкретні й реальні пропозиції і вказівки.

#10. Походження лексики української мови.

У лексиці української мови за походженням виділяють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.

Серед успадкованих найдавнішими є слова індоєвропейського походження. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх європейських мовах. Слова спільнослов'янського походження вживаються в усіх слов'янських мовах, зазнаючи певних фонетичних змін. Назви абстрактних понять мають також спільнослов'янське походження. Спільносхіднослов'янське походження мають слова, що є в українській мові спільними з російськими та білоруськими.

#11. Українська та запозичена лексика. Формальні ознаки іншомовних слів.

Власне українська лексика — це слова, що витворилися в українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови. Їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається іншими, то є підстави вважати його власне українським.

Визначити іншомовне слово можна за фонетично-граматичним оформленням та лексичним значенням. Початковий звук і літера а взагалі характерні тільки для іншомовних слів. Крім початкових звуків а, ф, грецькі запозичення можуть позначатися наявністю звукосполучень пс, кс (психологія, ксерокс, скелет. Для англійських слів характерне звукосполучення дж та інг (инг). На фоні української лексики легко виділяються старослов'янізми. Вони мають:

звукосполучення ра, ла, ре, ле, що відповідають українським звукосполученням оро, оло, єре, еле. Початкове звукосполучення йе, іменникові суфікси -тель, -ство, префікси воз-, со-, пред, суфікси -ущ,-ащ, -ящ.

#12. Синонімія в українській мові.

Синонімія - повний або частковий збіг значень двох чи кількох слів; подібність слів, морфем, фразеологічних одиниць за значенням при відмінності їх звукової форми.

Синоніми (гр. synōnymos - однойменний) - слова, близькі або тотожні за значенням, які по-різному називають те саме поняття.

Синоніми відрізняються відтінками значень або стилістичним забарвленням чи обома цими ознаками.

Сукупність одиниць мови, співвідносних між собою при позначенні тих самих явищ, предметів, ознак, дій називається синонімічним рядом.

#13.Антонімія в українській мові

Антоніми — це пари слів із протилежним значенням.

Використання антонімів робить мову виразнішою, багатшою, контрастнішою, дає змогу загострити увагу на певних явищах, виділити їх. За характером відношень у семантичному полі антоніми бувають двох видів:

а) з проміжними ступенями вияву якостей, коли між двома антонімічними поняттями розташовуються одне чи   більше понять із менш вираженою інтенсивністю:  

б)   без проміжних ступенів вияву якостей

За структурою антоніми бувають:

а)  різнокореневі (власне лексичні)

б) однокореневі (словотвірні)

Антоніми бувають загальновживані (постійні) і контекстуальні. Загальновживані антоніми мають протилежне значення й поза контекстом (сум — радість); контекстуальні ж набувають протилежного значення тільки в контексті внаслідок переносного вживання слова.

Стилістичне використання антонімів Слова, які означають протилежні за змістом поняття.

#14. Омонімія в українській мові. Типи неповних омонімів.

Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення.

Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).

Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах: балка1 «дерев'яний чи металевий брус», балка2 «яр» (обидва іменники в усіх відмінках однини й множини мають однакові форми);

Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм: баранці «молоді барани» ,баранці «піна на гребенях хвиль»;

Неповними омонімами є також збіги окремих форм різних частин мови:

   а) іменників і відіменникових прислівників:;

б) іменників і звуконаслідувальних вигуків:

Групи неповних омонімів

· Омофони (фонетичні омоніми) — це слова, однакові за звучанням, але різні за написанням (стати по три — потри; вгорі — в горі).

· Омографи (графічні омоніми) — це слова, які однаково пишутся, але фонетично відрізняються. В українській мові вони зазвичай різняться тільки наголосом (по́тяг — потя́г; за́мок — замо́к; бра́ти — брати́).

· Омоформи (граматичні омоніми) — це слова, звучання яких збігається лише в окремих граматичних формах (покласти на віз — віз дрова; жовте поле — поле город).

· Омоморфеми (омонімічні морфеми) — морфеми, які збігаються у написанні і вимові, але мають різні граматичні значення (чистий став(ок) — став, як вкопаний).

Основна стилістична функція омонімів – досягнення жартівливого чи іронічного ефекту. Омонімія є основою для створення каламбурів.

#15. Паронімія в українській мові

Параноніми – слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки (-ся). Серед паранонімів є слова з різними коренями. Незначна різниця у вимові паранонімів спричиняє труднощі у їх засвоєнні, приводить до помилок. Напр., континент – контингент, адресант – адресат.

За звуковим складом пароніми бувають:

однокореневі — відрізняються лише суфіксами або префіксами;

різнокореневі — відрізняються одним-двома звуками;

#16. Термінологічна лексика. Особливості термінів.

Терміном називають слово або словосполучення, що позначає спеціальне поняття з якої-небудь галузі знань — науки, техніки, економіки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо: молекула, протон, аорта, блюмінг, трансформатор, кредит, додана вартість, девальвація, блокада, віза, ратифікаційна грамота, партитура, гама.

#19.Основні орфоепічні норми укр. мови (вимова голосних і приголосних):

Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови.
Вимова голосних: 1) Голосні звуки вимовл. повнозвучно у будь-якій позиції; 2)Звуки
[а, у, і] передаються чітко і виразно; 3) ненаголошений [о] не наближається до [а], але перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто вимовляється як [оу]; 4)Ненаголошені [є], [и] часто у вимові взаємно зближуються і вимовляються як [єи] або [ие]; 5)Звуки [е] та [і] в іншомовних словах після голосних часто йотуються (приклад: клієнт, егоїст); Вимова приголосних: 1) Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко; В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х] (нігтик, кігтя); 2)Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними; 3) глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); 4) . Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови); 5) Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу, але перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які; 6) Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які; 7) Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки (\дз\вінок\, прису[дж]увати, відря[дж]ення), але звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки (ві[д][з]ивати, пі[д][ж]ену); 8) Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко; 9) Розрізняються приголосні — проривний ґ (ґудзик, ґанок, ґрунт, ґрунтовний) і щілинний г (генеральний, голова, гнучкий); 10) В іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: гігієна [г'іг'ійена], клієнт [кл'ійент], дієта [д'ійета], пацієнт [пац'ійент]. Вживання у таких словах нейотовано-го [є] є неправильним; 11) Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м'яко, за винятком іншомовних слів.

#20.Українська акцентологія. Основні закономірності наголошування іменників і дієслів:

Акцентологія-це розділ мовознавства, який вивчає природу, особливості й ф-ції наголосів у фонетичному, лексичному й синтаксичному плані, а також вивчає інтонацію та тривалість голосних звуків. Взагалі, наголос в укр. мові вільний (не закріплений у слові за конкретним складом) та рухомий (при зміні слова може міняти положення) та може виконувати словорозрізнювальну ф-цію.

#21. Засоби милозвучності української мови

Загальновизнано, що українська мова належить до наймилозвучніших мов світу. Ця її якість забезпечується передусім особливостями звукового складу, наголошування слів, наявністю фонетичних варіантів багатьох мовних одиниць, що дає змогу уникнути небажаних збігів голосних і особливо приголосних звуків.

#22. Чергування і спрощення приголосних під час словозміни та словотворення.

г—з—ж (нога — нозі — ніженька) — тобто г може переходити в з і ж, а з лише в ж;

к—ц—ч (рука — руці — рученька); х—с—ш (вухо — у вусі — вушенько);

ґ—дз—дж (ґерлиґа — ґерлидзі — ґерлидженька).

(ЖДИ) — (ЖН): Тиждень — тижня (ЗДН) — (ЗН): проїзд — проїзний; (СТН) — (СН): честь —чесний;

(СТЛ) — (СЛ): щастя — щасливий;(СЛН) — (СН): ремесло — ремісник; (ЛНЦ) — (НЦ): сонце (давньорус. сьнце);

(РДЦ) — (РЦ): сердечний- серце; (СТКЛ) — (СКЛ): скло ( давньорус. стекло);(РНЧ) — (НЧ): горно — гончар;

(СТС'К) — (С'К ): місто- міський; (ЗКН) — (ЗН): брязкати — брязнути; (СКН) — (СН): плюскати — плюскнути, але випуск — випускний.

#23. Рід іменників. Особливості визначення роду невідмінюваних іменників

Іменники бувають чоловічого, жіночого або середнього роду. Рід іменника визначаємо, співвідносячи його із займенниками він, вона, воно або поєднуючи із цей, ця, це: цей степ (він), цей біль (він), цей собака (він), ця путь (вона), ця адреса (вона), це листя (воно).

Серед назв істот належність іменників до певного роду визначається:

- за різними основами (чоловік - жінка, кобила - кінь);

- за закінченнями (дядьк(о), сестр(а), брат);

- за зв'язками з іншими словами (наша Маруся, прийшов Соловейко, воно заспівало);

- за суфіксами (співак- співачк(а), дослідник- дослідниц(я).

У назвах птахів і тварин рід іменників найчастіше визначається за морфологічною будовою (чоловічого роду - вовк, півень, пес, заєць; жіночого роду - кішка, муха, миша, суниця),

У назвах неістот рід іменників визначається за закінченням.

Невідмінюванні іменники

Невідмінювані іменники, що означають тварин, належать до чоловічого роду

#24. Особливості числа іменників

Більшість іменників мають дві форми числа — однину і множину. Але деякі іменники мають лише форму однини (Полтава, вапно, Дністер) або множини (дрова, лещата, Карпати, лінощі).

Тільки в однині вживаються:

- назви речовин: золото, чорнило, м'ясо, борошно;

- назви дій, якостей, почуттів:штовханина, боротьба, хоробрість, білизна, ненависть, дружба;

- власні назви: Крим, Прип'ять, Еверест;

- збірні іменники, які означають сукупність

- предметів, але сприймаються як єдине ціле:листя, піхота, студентство, дітвора, інтелігенція.

Тільки у множині вживаються:

- назви предметів, що складаються з двох або кількох частин: щипці, сани, граблі;

- іменники, що означають речовини, сукупність матеріалу: дріжджі, вершки, парфуми;

- назви почуттів, стану (всі з суфіксом -ощ-): хитрощі, лінощі, гордощі;

- географічні власні назви: Суми, Дарданелли, Піренеї.

#25. Особливості утворення родового відмінка іменників чоловічого роду другої відміни

До другої дієвідміни належать іменники чоловічого роду, що в називному відмінку однини закінчуються на твердий чи м’який приголосний (дуб, кінь) або мають закінчення -о (Дніпро, Петро, батько), іменник середнього роду із закінченням -о, -е (перо, поле) та -я (життя, листя) й іменники подвійного роду із наростком -щ(е)- (вовчище, носище).

Серед іменників другої відміни вирізняються іменники жіночого роду на -щ(е)-, які можуть відмінюватись за першою відміною, та іменники прикметникового походження — прізвища, що в орудному відмінку однини та у множині відмінюються як прикметники.

У родовому відмінку однини іменники другої відміни залежно від значення мають закінчення -а, -я, -у, -ю.

#26. Особливості утворення кличного відмінка іменників в українській мові

У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о (тверда група); -е (м’яка та мішана групи); -є (іменники м’якої групи після голосного та апострофа); -ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи). Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок,-к), власні імена з основою на г, х, к і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж). Закінчення -ю мають іменники м’якої групи. Утворення типу Андріє, Юріє, Ігоре суперечать цьому правилу, тому вони помилкові. На -е закінчуються іменники твердої групи, частина іменників м’якої групи на -ець, іменники мішаної групи. У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, такі іменники вживаємо в кличному відмінку. А якщо до звертань входять ім’я та по батькові, форму цього відмінка мають обидва компоненти. У звертаннях, де є загальна назва та прізвище, у формі кличного відмінка виступає перше слово, а друге — в називному: товаришу Іваненко, депутате Семенчук. Коли ж у звертанні лише загальні назви, то їх обох подаємо в кличному відмінку: пане лейтенанте, добродію ювіляре.

#27. Правопис складних іменників разом та через дефіс

Разом пишуть:

а) іменники, утворені за допомогою сполучної голосної двох чи кількох основ (одна з яких — дієслівного походження) б) іменники, утворені поєднанням основ прикметника та іменника за допомогою сполучної голосної

в) іменники, утворені за допомогою голосної від дво іменникових основ, синтаксично і семантичне рівноправних

г) іменники, утворені поєднанням дієслова у другій особі однини наказового способу з іменником

д) іменники, утворені поєднанням числівникової основи з іменниковою

е) іменники з першою частиною пів-, а другою їх частиною є загальна назва

є) іменники, пов'язані з інтернаціональною лексикою й термінологією, в яких другою складовою частиною є елементи -граф, -графія, -лог, -логія, -ман, -метр

ж) іменники, утворені з трьох і більше іменникових основ

Через дефіс пишуть:

а) іменники, що означають близькі за змістом поняття — бать-ко-мати, хліб-сіль;

6) іменники, що означають державні посади, військові звання — прем'єр-міністр, генерал-лейтенант;

в) іменники, що означають складні одиниці вимірювання — кіловат-година, грам-атом, тонна-кілометр;

г) іменники на позначення казкових персонажів — Зайчик-Побі-гайчик, Лисичка-Сестричка, Вовчик-Братик;

д) іменники, в яких перше слово підкреслює прикмету чи особливість предмета, що передається другим словом

е) іменники (складні назви), що означають науковий ступінь, спеціальність, професію

є) іменники (складні географічні назви)

ж) слова, до складу яких входять іншомовні елементи віце-, екс-, лейб-, обер-, унтер-, штаб-(штабс-)

з) складні прізвища

й) іменники з першою частиною пів- перед власною назвою — пів-Києва, пів-Америки, пів-Москви;

і) словосполучення, що означають назви рослин — мати-мачу-ха, люби-мене, іван-чай.

#28. Утворення ступенів порівняння прикметників

1) В українській мові вищий ступінь утворюється за допомогою суфіксів -іш-, -ш-, що їх додають до основи чи кореня звичайної (так званої нульової) форми якісного прикметника

2) Значення вищого ступеня має також сполучення звичайної форми прикметника зі словами більш або менш. Однак для української мови природнішими є форми із суфіксами -іш-, -ш- (зеленіший, солодший).

3) Найвищий ступінь порівняння прикметників утворюється за допомогою префікса най-, який додають до форми вищого ступеня. Форми найвищого ступеня можуть уживатися також з підсилювальними частками щонай... (що+най), якнай... (як+най).

4) Аналітична (складена) форма найвищого ступеня порівняння утворюється додаванням слів найбільш або найменш до нульової форми.

#29. Тверда і м’яка група прикметників. Утворення присвійних прикметників.

До твердої групи належать:

прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний. У називному відмінку однини вони мають закінчення -ий, -а, -е: білий, біла, біле

усі короткі форми прикметників з твердим приголосним у кінці основи: зелен, срібен, жив, здоров, ясен;

присвійні прикметники з суфіксами -ів (їв), -ин (-їн): батьків, братів, сестрин; Олексіїв, Маріїн, Ганнин, Наталчин.

До м'якої групи належать:

прикметники, основа яких закінчується на м'який приголосний. У називному відмінку однини вони мають закінчення -ій, -я, -є: синій, синя, синє, осінній, осіння, осіннє;

До мішаної групи належать

прикметники, основа яких закінчується на -н-з попереднім приголосним: безодній, безсторонній, будній,

прикметники на -шн- (-ій), -жн(-ій), утворені від прислівників: домашній, тутешній,

Утворення присвійних прикметників:

Присвійні прикметники утворюються від назв людей і тварин. Від іменників 1-ої  відміни — назв людей — присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ин, причому кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш]: сестра — сестр-ин, баба — баб-ин, Ольга — Ольж-ин, тітка — тітч-ин, Солоха — Солош-ин. Якщо твірна основа закінчується на [j], маємо суфікс -ін (на письмі -їн): Лідія — Ліді-їн, Євдокія — Євдокі-їн.

Від іменників 2-ої відміни присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв):

#30. Правопис складних прикметників

Разом пишуться:

а) складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться разом: 

б) складні прикметники, утворені від сполучення іменника та узгоджуваного з ним прикметника

в) складні прикметники з другою дієслівною частиною: волелюбний, деревообробний.

Прикметники з другою префіксальною дієслівною частиною пишуться через дефіс: вантажно-розвантажувальний, контрольно-вимірювальний;

г) складні прикметники, у яких першим компонентом виступає прислівник: важкохворий,

д) складні прикметники (з двох або кількох компонентів), у яких основне смислове навантаження передається останнім прикметником, а попередні лише звужують, уточнюють його зміст.

є) складні прикметники, першою частиною яких є числівник, написаний літерами

є) складні прикметники, утворені з двох неоднорідних прикметників

Через дефіс пишуться:

а) складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться через дефіс: віце-президентський

б) складні прикметники, утворені з двох чи більше прикметникових основ, якщо названі цими основами поняття не підпорядковані одне одному: аграрно-сировинний,

в) складні прикметники, у яких перша частина закінчується на -ико (-іко): буколіко-романтичний,

г) складні прикметники з першою частиною військово-, воєнно-: військово-морський,

ґ) складні прикметники, у яких перша частина не має прикметникового суфікса, але яка за змістом є однорідною з другою частиною и приєднується до неї за допомогою сполучного звука о або е:  м'ясо-молочний,

д) складні прикметники, утворені з двох або кількох основ, які означають якість із додатковим відтінком, відтінки кольорів або поєднання кількох кольорів в одному предметі

е) складні назви проміжних сторін світу: південно-східний, північно-західний; норд-остівський;

є) складні прикметники, першим компонентом яких є числівник, написаний цифрами: 20-річний, 10-поверховий.

#31. Дієвідміни дієслів

І дієвідміна
Належать дієслова:
• з односкладовою основою: лити, мити, бити, пити;
• з суфіксами -ува-, -ну-, -і-, -а-, що не випадають в особових формах: зимувати, крикнути, білити, грати;
• з основою на приголосний: нести, мати, берегти;
• з основою на -оро-, -оло-: бороти, колоти, полоти;
• дієслова хотіти, іржати, ревіти, сопіти, гудіти.
ІІ дієвідміна
Належать дієслова:
• з суфіксами -и-, -і-(-ї-), які випадають в особових формах: сидіти, клеїти;
• з суфіксом -а- після шиплячих та [j], який випадає, в особових формах: лежати, стояти;
• дієслова спати, бігти.
Дієвідмінювання.

1. Цей термін означає змінювання дієслівних форм теперішнього й простого майбутнього часу, а також наказового способу за особами.

2. Дієвідмінюванням також називається клас дієслів, що мають однакову словозміну дієслівних форм за особами й числами. В українській мові три дієвідміни: І — з особовими закінченнями -у (-ю), -еш (-єш), -е (-є), -емо (-ємо), -ете (-єте), -уть (-ють): пишу, пишеш, пише, пишемо, пишете, пишуть; читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, читають; ІІ — з закінченнями -у (-ю), -иш (їш), -ить (їть), -имо (-їмо), -ите (-їте), -ать (-ять): біжу, біжиш, біжить, біжимо, біжите, біжать; крою, кроїш, кроїть, кроїмо, кроїте, кроять. Архаїчну словозміну, яку ще називають ІІІ дієвідміною, мають дієсловабути, дати, їсти та слова з другою частиною -вісти.

Інші дієслова цього типу змінюються так:
Однина
дам, їм, відповім даси, їси, відповіси дасть, їсть, відповість
Множина
дамо, їмо, відповімо дасте, їсте, відповісте дадуть, їдять, відповідять

#32. Способи дієслів

Дієслова мають три способи: дійсний, умовний та наказовий.

Дійсний спосіб виражає дію, яка відбувається, відбувалася чи буде відбуватися (відбуватиметься). Дієслова дійсного способу змінюються за часами, числами, особами або родами.

Умовний спосіб виражає дію, можливу за певних умов або бажану. Форми умовного способу утворюються додаванням до форм минулого часу частки би (б). Дієслова умовного способу, змінюються за числами, а в однині — за родами.

Наказовий спосіб виражає спонукання, заклик до виконання дії, наказ, побажання, прохання, пораду. Наказовий спосіб має лише форми другої особи однини та першої і другої осіб множини з такими закінченнями:

2 ос. однини и = 0 (нульове закінчення);

1ос. множини -ім(о), -мо;

2ос. множини -іть, -те.

В українській мові є два типи форм наказового способу: прості та складені. Прості форми наказового способу творяться від основи теперішнього часу за допомогою спеціальних закінчень для 2 ос. одн. і мн. (ти/ви) і для 1 ос. мн. (ми):
а) -и, -імо, -іть – які є наголошені і приєднуються до основ на приголосний звук:
б) -и, -імо, -іть – які є наголошені або ненаголошені і приєднуються до основ на збіг двох приголосних звуків:
в) закінчення -и, -імо, -іть вживаються у дієсловах з наголошеним префіксом ви-:
г) -ø, -мо, -те, які є ненаголошені, і приєднуються до основ, що закінчується на м’які приголосні [д´, т´, з´, дз´, ц´, л´, н´, й]:
д) -ø, -мо, -те, які є ненаголошені, і приєднуються до основ, що закінчується на тверді приголосні:

#33. Дієприслівник

Дієприслівник — це особлива незмінювана форма дієслова, яка, як помітно з самого терміна, об'єднує граматичні ознаки дієслова та прислівника:прийшовши, хитаючись. Як і дієслово, дієприслівник називає дію (або стан), але не основну, а додаткову.

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ї особи множини) за допомогою суфіксів:

— від І дієвідміни учи (-ючи),

— від II дієвідміни — -ачи (-ячи):

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується на приголосний звук) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук):.

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах):

Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини.

В усному мовленні дієприкметниковий зворот відокремлюється від решти компонентів речення паузами, а на письмі — комами.

#34. Утворення активних і пасивних дієприкметників

Активні дієприкметники доконаного виду творяться від основи інфінітива неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л- та прикметникових закінчень: змарніти) — змарнілий, спочи(ти) — спочилий, опа(сти) — опалий. У сучасній українській мові активні дієприкметники доконаного виду за допомогою суфіксів -ш-, -вш- не творяться.

Активні дієприкметники недоконаного виду творяться від основи теперішнього часу неперехідних дієслів недоконаного виду за допомогою суфіксів -уч-, -юч- (від дієслів 1 дієвідміни) і -ач-, -яч- (від дієслів II дієвідміни) та прикметникових закінчень.Практично це робиться так: дієслово ставиться в 3-й особі множини теперішнього часу і замість кінцівки -ть додається -ч(ий): співаю(ть) — співаючий, квітну(ть) — квітнучий, лежань) — лежачий, терпля(ть) — терплячий.

Пасивні дієприкметники доконаного й недоконаного видів утворюються від перехідних дієслів (а також від деяких неперехідних дієслів на -ся):

· а) якщо основа інфінітива закінчується на -а, то до неї додається суфікс -н(ий): обладна(ти) — обладнаний;    

· б) основи 1-ї особи однини додається суфікс -ен(ий): бачити) — бач(у) — бачений;

· в) якщо основа інфінітива закінчується на суфікс -ну чи на голосний, що належить до кореня, або на -ер, то до такої основи здебільшого додається суфікс -т(ий): зігну(ти) — зігнутий (і зігнений), стисну(ти) — стиснутий (і стиснений).

У пасивних дієприкметниках н не подвоюється: сказаний, закінчений, запрограмований, перевірений. Дієприкметники з часткою (постфіксом) -ся в українській мові не утворюються. Якщо ж активний чи пасивний дієприкметник і твориться від дієслова на -ся, то частка -ся відпадає: розчервонітися — розчервонілий, намерзтися — намерзлий, втомитися — втомлений, усміхнутися — усміхнений, зажуритися — зажурений, зібратися — зібраний.

#35. Способи зміни активних дієприкметників

Українська мова уникає дієприкметникових форм, заступаючи їх іншими формами. Нижче розглянуто 16 способів такої заміни:

1. Замість дієприкметника-кальки вживано дієприкметник, властивий українській мові:

2. Кальку заступає віддієслівний прикметник з кінцівкою -кий:

3. Замість дієприкметника-кальки вживано віддієслівний прикметник:

4. Кальку заступає віддієслівний прикметник з кінцівкою -/ув/альний:

5. Кальку з успіхом заступає віддієслівний прикметник з наростком -ч-:

6. Замість кальки вживано прикметника з наростком -ист-:

7. Форму (А) заступає прикметник, що відповідає значенню дієприкметника у даному конкретному вислові:

8. Дієприкметника-кальку заступає прикметник

9. Замість кальки вживано іменника:

10. Щоб уникнути кальки зворот з дієприкметником перефразовано:

11. У пригоді стає ідіоматичний — часом образний — зворот:

12. Допомагає прийменник для:

13. У пригоді стає зворот із словами щораз, чимраз, дедалі:

14. Калькований зворот заступає дієслово або іменник з прикметником готовий, зайнятий, звиклий, здатний, охочий, радий, схильний тощо:

15. Прислуговується традиційна українська словоформа:

16. Дієприкметниковий зворот заступає дієприслівниковий:

#37.Особливості відмінювання кількісних числівників.

Числівник один відмінюється подібно до прикметників твердої групи. Особливості:

жіночий рід. у Р. в. має дві форми: одної та однієї, в Ор. в. — одною та однією;

середній рід у Н. та Зн. відмінках має дві форми: одно та одне.

Числівник два має дві форми: два -'- для чоловічого і середнього роду (два олівці, два озера) та дві — для жіночого роду (дві дівчини). Форма дві вживається лише в Н. та Зн. відмінках. У всіх інших відмінках форми для всіх родів однакові.

Числівник один відмінюється подібно до прикметників твердої групи. Особливості:

жіночий рід. у Р. в. має дві форми: одної та однієї, в Ор. в. — одною та однією;

середній рід у Н. та Зн. відмінках має дві форми: одно та одне.

Числівник два має дві форми: два -'- для чоловічого і середнього роду (два олівці, два озера) та дві — для жіночого роду (дві дівчини). Форма дві вживається лише в Н. та Зн. відмінках. У всіх інших відмінках форми для всіх родів однакові

#38. Складні і складені прислівники

Складні і складені прислівники виникли на основі:

а) складних прикметників: власноручний — власноручно, самостійний — самостійно,

б) лексикалізованих словосполучень, у яких слова злилися в одне слово: босими ногами — босоніж,

в) лексикалізованих словосполучень, у яких слова ще зберігають своє окреме значення: день у день,

г) повторенням тих самих, синонімічних або антонімічних слів: далеко-далеко, дуже-дуже, рано-рано, рано-вранці, мало-помалу,

Прислівники, утворені від підрядних словосполучень (вц однієї до другої частини можна поставити питання), пишуться разом: в різні боки — врізнобіч, обома руками — обіруч, на швидку руку — нашвидкуруч, на самий перед — насамперед, має бути — мабуть, мимо хотіння — мимохіть, в один час — водночас, з початку віку — споконвіку.

#39. Особливості відмінювання збірних і порядкованих числівників.

Числівником називається частина мови, яка позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий? За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові. Є також такий вид числівників як збірні числівники.

Кількісними називаються числівники, котрі позначають кількість предметів і відповідають на питання скільки? Серед них виділяють власне кількісні (два, п'ять, вісімнадцять, сорок шість, сто); дробові (чотири восьмих, дві шостих, сім цілих три десятих); збірні (троє, шестеро, десятеро); неозначено-кількісні (кілька, багато, чимало).

Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі або місце предмета в ряду однорідних. Вони відповідають на питання котрий! котра! котре! Порядкові числівники, подібно до прикметників, змінюються за родами, числами і відмінками.

#40. Особливості відмінювання дробових числівників.

Дробові числівники складаються з двох частин, перша з яких є кількісним числівником, друга — порядковим.

Дробові числівники відмінюються так: перша частина — як ціле число, друга — як прикметник у множині (крім Н. і Зн. відмінків):

Якщо числівник називає цілі числа і частини числа (сім цілих і дев'ять десятих.), то відмінюються всі слова:

До дробових числівників належать півтора (чол. і середи, рід) та півтори (жін. рід) зі значенням 1/2 (1,5) та півтораста зі значенням 150 (півтори сотні). Вони не відмінюються (на півтора гектарах і т.д.).

#41. Зв'язок числівників з іменниками

Після числівника один, навіть якщо він входить до складених числівників, іменник ставиться в однині: 31 день, 71 кілограм, 1 191 кілометр.

Після числівників два та більше іменник стоїть у множині: два дні, три тижні, чотири місяці, п 'ять років, десять століть.

Збірні числівники поєднуються:

а) з іменниками чоловічого роду, що означають назви осіб, тварин та птахів:

б)  з іменниками середнього роду

в)  з іменниками, що мають лише множину:

#42. Правопис складних порядкових числівників на -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний і від числівникових складних іменників і прикметників.

Порядкові числівники на -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний пишуться одним словом, і перша частина в них стоїть у родовому відмінку (крім сто і дев'яносто): двохсотий, двохтисячний, трьохтисячний, двадцятип'ятитисячний, трьохсотп'ятдесятимільйонний (але: стотисячний).

На початку складних слів (прикметників, іменників) числівники один, два, три, чотири мають відповідно форми одно-, Дво-, три-, чотири-: однозвучний, двоповерховий (не «двохповерховий»), триярусний (не «трьох'ярусний»), чотирикутник (не «чотирьохкутник»). Форми двох-, трьох-, чотирьох- вживають ся тільки перед частинами, що починаються з голосного: двохелементний, трьохактний, чотирьохосьовий (і чотиривісний). Числівники п ять і більше (крім сто і дев яносто) на початку складних слів мають форму родового відмінка: п'ятиденний, п'ятдесятирічний, п'ятисоткілограмовий (але: стодоларовий). Це стосується й числівників два, три, чотири, якщо вони є частиною складеного числівника: двадцять два роки — двадцятидвохрічний (але: дворічний), тридцять три дні — трид-цятитрьохденний (але: триденний).

Якщо перша частина відчислівникового слова записується цифрами, то кінцева частина приєднується безпосередньо до цифр через дефіс: 49-мільйонний, 12-поверховий, 86-відсот-ковий, 250-квартирний, 125-річчя (читається: сорокадев'ятимільйонний, дванадцятиповерховий, вісімдесятишестивідсотковий, двохсотпятдесятиквартирний, стодвадцятип'ятиріччя).