Розділ V. Давні слов'яни 

Духовна культура давніх слов'ян 
Святилища 
Поклоніння силам природи 
Поховальний обряд 

 

Період становлення слов'янства умовно поділяється два етапи: перший - праслов'янський і другий - формування слов'янських етнічних груп на основі мовних особливостей. 
 Більшість археологів та лінгвістів вважають, що вже на рубежі ІІІ-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільнота почала розділятися на окремі етнокультурні та мовні групи, одну з яких складали германо-балто-слов'яни. На території Середньої та Східної Європи, в яку входили західні і північні райони сучасної України, в той час (ІІІ-ІІ тис. до н.е.) жило населення Культури кулястих амфор та Шнурової кераміки.
 Підкреслимо, що південно-східна група населення, яка належить до археологічних культур - Шнурової керамікив та Кулястих амфор успадкувала певні риси пізнього етапу Трипільської культури (кінець ІV-ІІІ тис. до н.е.). Успадкування окремими групами населення наступних історичних періодів найголовніших процесів, які відбувалися в епоху Трипілля на Україні в галузі матеріальної і духовної культури має виключне і принципово важливе значення. Враховуючи навіть і ті обставини, що проживання трипільського населення на території України понад дві тисячі років, в певній мірі було пов'язане з Балканами і Подунав'ям, тому що, населення як Буго-Дністровської так і Культури лінійно-стрічкової кераміки балканського походження з часом асимілювалось і набуло автохтонних рис.
 Подібні та інші конкретні явища свідчать про традиційні взаємозв'язки населення Трипільської культури з культурами Кулястих амфор, Шнурової кераміки та інших наступних археологічних культур. На думку В.Д.Барана, це були природно-асимілятивні процеси [65, с. 562]. Не заперечуючи цієї думки, але разом з тим, спираючись на дослідження Буго-Дністровської культури видатним вченим В.М.Даниленком, та простежуючи балканський та подунайський впливи, скажемо, що є всі підстави вбачати в цьому пряму генетичну спадкоємність, яка започатковується Трипільською культурою.
 Нам відомай інша точка зору щодо даної проблеми окремих вчених, в т. ч. Л. Л. Залізняка [66, с. 95-103]. Але враховуючи вищевикладені твердження, вважаємо, що вступати в дискусію немає потреби, тим більше, що дослідження Трипільської цивілізації на сучасному етапі набуває нового підходу, як серед науковців нашої країни, так і зарубіжних вчених.
 До цієї проблеми ми ще повернемося при підведенні підсумків нашого дослідження.
 А тепер продовжимо висвітлення світоглядних процесів епохи ранніх слов'ян.
 В.Д.Баран виділення праслов'ян як окремої етнічної групи пов'язує з існуванням у ІІ тис. до н.е. Комарівсько-Тшинецької культури, пам'ятки якої відомі на території Польщі та Правобережної України. 

Поселення Комарів - на території сучасної Івано-Франківської обл., аналогічне поселення знаходиться у с. Дзвониха Тиврівського району Вінницької обл. Поселення Тшинецьке - на території Польщі, а синхронне йому у с.Дударків Бориспільського району Київської обл.

Праслов'янським племенам, на думку багатьох археологів, могла належати частина пам'яток Лужицької та Поморсько-Підкльошивої культур у Повісленні та на Волині, а також скіфські хліборобські племена Подніпров'я, існування яких припадає переважно на І тис. до н.е. [65, с. 562].
 Отже, на території України з найдавніших часів жила велика кількість племен. Частина їх мешкала в степах Північного Причорномор'я й у Криму, і починаючи з раннього залізного віку (І тис. до н.е.), як правило розташовувалася поблизу грецьких міст-держав Ольвії, Тіри тощо.
 Як відомо, в цьому регіоні у другій половині І тис. до н.е. та в І-ІІ ст. н.е. подорожували такі відомі вчені як Геродот, Пліній Старший, Таціт та ін. Зокрема Геродот у V ст. до н.е. побував у Північному Причорномор'ї і описав побут мешканців Великої Скіфії.
 Крім суто скіфських іраномовних племен (скіфів-царських та скіфів-кочівників) Геродот називає також інші народи: скіфи-землероби, меланхлени, неври, будини та ін. Геродот не подає жодних даних про етнічну належність цих груп населення. Але, як свідчать археологічні дослідження, серед скіфів-землеробів, неврів та інших етносів було і праслов'янське місцеве населення відповідних археологічних культур (Висоцька тощо).
 Загальновизнаним є належність до слов'ян племені під іменем венедів. Вони, за даними Плінія Старшого, займали в І ст. н.е. південно-східну степову зону України, на якій до цього знаходилися сармати. Таціт у своїй праці "Германія" (98 р. н.е.) повідомляє, що венеди, не дивлячись на те, що вони прийняли багато сарматських звичаїв, становили собою самостійну, досить велику етнічну групу. Їхніми сусідами були германці, балти, фіни, сармати та фракійці. Про венедів нам повідомляє і Птоломей [67, с. 16-18].
 Отже, короткі відомості про слов'ян-венедів І-ІV ст. свідчать, що вони були землеробами, займали значні території лісової зони України, а також впереміш із германцями південні регіони Вісли на території Польщі. На певному етапі окрема їх частина переселилась аж до Дунаю. Наведені дані підтверджуються і археологічними дослідженнями. Зауважимо, що взаємовідносини між готами (германцями) і венедами були дуже складними. Венеди протягом ІІІ-ІV ст. рішуче виступали проти готів, що нерідко переходило у воєнні сутички. З часом, зокрема в ІV ст. н.е., венеди були підкорені готами.
 Йордан у своїй праці "Гетика" достовірно розкриває стосунки слов'ян і готів у ІV ст. н.е. Він впевнено зв'язує сучасні йому племена склавинів та антів з венедами. Латинська форма самоназви слов'ян - "sklave" - вирішує питання етнічної належності венедів як слов'янського, праукраїнського народу, який декілька століть (І-ІІ ст. н. е.) жив у "Сарматії". Частина венедів перебувала у складі Причорноморської Готії. На цьому етапі (ІV ст. н.е.) утворився своєрідний венедський союз (венеди, анти, склавини), який узгоджується з археологічними джерелами, що відображають декілька племінних груп слов'янського населення на території України [67, с. 23]. 
 Ранньосередньовічні автори VІ-VІІ ст. н.е. (Прокопій Кесарійський, Меандр Протіктор, Псевдо-Маврикій, Феофілакт Сімокатта), а також вищеназваний давньогерманський історик VІ ст. н.е. Йордан, у своїх творах навели конкретні дані про слов'ян під назвою венедів, антів і склавинів.
 Писемні джерела названих та інших авторів добре корелюються (узгоджуються) з археологічними культурами, які включають так званий слов'янський культурний компонент, відкриті в Україні і суміжних областях Білорусії та Польщі. На території України і в найближчому довкіллі (в науковій літературі воно названо римським) існувало більш як десять таких етнокультурних утворень. Для нашої теми, зокрема, найбільш важливими є Зарубинецька, Волино-Подільська, Черняхівська, Київська та Етулійська культури, які безпосередньо стосуються слов'ян венедського періоду, хоча включають і ряд чужих неслов'янських елементів[67, с. 35]. 
 Зазначимо, що аналіз численних джерел дозволив видатному українському вченому М.C.Грушевському висунути припущення, що предками українців можна вважати наддіпровський союз східних слов'ян, відомий візантійським історикам під назвою антів [68, с. 172-182]. 
 Доктор історичних наук В.Д.Баран дещо уточнює висунуту М.С.Грушевським гіпотезу. Так у V-VІІ ст. н.е. існувало три суміжні групи слов'ян: між Дніпром, Дністром і Верхньою Віслою жили склавини (Празька культура); в середньому Подніпров'ї Йордан розміщує антів; у Лівобережній частині Верхнього Подніпров'я існувало угрупування, ім'я носіїв якого невідоме. Всі ці та інші дані дозволили В.Барану уточнити, що безпосередніми предками української народності були не анти, а склавини - творці Празької культури [65, с. 576-577]. 
 Перед тим, як перейти до висвітлення основних процесів духовної культури слов'ян цього періоду, коротко зупинимося на їхньому побуті, прикладному мистецтві, мові, початках писемності та певних технічних досягненнях.
 Так у І тис. н.е. городища і відкриті поселення мали різні системи планування та забудови. За часів Зарубинецької культури (І-ІІ ст. н.е) їх розміри не перевищували 0,5-1 га, а в середині та наприкінці І тис. н.е. сягають 3-5 га. Розташування жител на невеликих поселеннях було безсистемним, а на великих - існувала упорядкована групова забудова. Нерідко житла і господарські споруди складали певні групи і відділялися одна від одної вільною площею, разом з тим зустрічається і окреме їх розташування. Характерною рисою є те, що на поселеннях, як правило, кількість господарських ям перевищує кількість жител (Київська культура і деякі черняхівські поселення).
 Одночасно з груповим плануванням на городищах і відкритих поселеннях існувало вуличне, рядове планування. Біля жител споруджувалася господарська яма. Такий комплекс становив окремий двір. На городищах, крім житлових та господарських, зводилися також громадські та культові споруди [65, с. 579-580]. 
 Як бачимо, в забудові поселень ранніх слов'ян на території сучасної України спостерігається цілий ряд найголовніших елементів (планування, розміщення житлових та господарських споруд, культових місць тощо), які були характерними ще в епоху Трипілля в V-ІІІ тис. до н.е.
 А тепер окремо зупинимося на одному з важливих елементів матеріальної і духовної культури людського життя - житлі, в якому найбільш предметно закріпився набутий попередніми поколіннями житловий досвід, ще з часів Трипільської культури.
 Характерною рисою слов'янських жител є те, що вони заглиблювалися в землю на 30-80 см, а іноді і більше, доти, поки не упиралися в материковий грунт. Це були своєрідні напівземлянки. 
 Для окремих періодів традиційною була форма наземних жител. Поширеними були будівлі овальної форми зі стовпово-плетеною системою стін. Дерев'яний каркас обмазувався з обох боків глиною.
 У перших століттях нової ери будуються прямокутні й квадратні в плані житла (Зарубинецька культура). Стіни досягали 2,5 м висоти. Поверх них зводився дах.
 Внутрішнє оздоблення давніх слов'янських жител нагадувало інтер'єр трипільського житла. Він був просторим. Посередині домівки в невеликому заглибленні або, навпаки, на материковому підвищенні влаштовувалося вогнище, а уздовж стін - дерев'яні лежанки. Вхід у житло розташовувався, як правило, з південної або західної світлової сторони, навпроти вогнища .


Рис. 129. Реконструкція зрубної напівземлянки V-VII ст. 
 з Городища у Середньому Подністров'ї. (За О.М.Приходнюком).

 


 В окремих регіонах (Північно-Західна Україна) уздовж стін нерідко знаходилися довгі виступи-лавки, вирізані з материка. За опалювальні споруди правили глиняні печі примітивної конструкції.
 На усіх слов'янських селищах І тис. н.е. відомі погреби. В них зберігалося зерно, посуд, знаряддя праці. Відомі також хліви великих розмірів (3-4 м завширшки, 5-7 м завдовжки), в яких утримувалася худоба.
 На поселеннях існували також непівземлянки виробничого призначення для обробки заліза, бронзи, кістки, випалу посуду.
 До господарського комплексу житла входили також ями-погреби. Відомо чимало жител, де ями-погреби були в середині приміщення. В них зберігалися продукти харчування тощо.
 Враховуючи те, що протягом всього І тис. н.е. у середовищі давніх слов'ян панував обряд трупоспалення , 


 

Рис. 130. Горщик із залишками трупоспалення. Перша половина І тис. н. е. 
 Поділля. ВКМ.

 

 

характеризувати одяг тогочасного населення дуже складно. У зв'язку з цим Р.В. Терпиловський припускає, що основні риси ранньослов'янського костюма були близькими до селянського одягу доби Київської Русі. Традиційним чоловічим одягом, наприклад, були тунікоподібна сорочка та неширокі штани. Жіноча сорочка була з довгими рукавами. Поясний одяг незшитий - типу плахти. Основне взуття - постоли. Всі ці та інші елементи народного костюма, на думку етнографів, сягають ще віддаленіших часів. Згідно опису Прокопія Кесарійського, чоловічий одяг слов'янських воїнів V ст. складався з трьох речей: сорочки, штанів і плаща [69, с. 587]. 
 Розкопки численних могильників Черняхівської культури дають певні матеріали про особливості одягу того часу. Цінними у цьому відношенні є знахідки із черняхівського могильника, який виявлено біля с. Заячівка на Вінниччині. Їх добре представлено у археологічній експозиції обласного краєзнавчого музею . 

 


Рис. 131 к. Поховання з с. Заячівка на Вінниччині. Черняхівська культура. ВКМ.

 



 


Рис. 132 к. Ваза. Черняхівська культура. Поділля. ВКМ.

 


 Встановити, як саме носили такий одяг, допомагають численні знахідки фібул (застібок) - шпильок.
 До складу костюма ІІ-ІV ст. з Середнього Подніпров'я входили великі трикутні та підковоподібні фібули, масивні браслети, шийні гривні, різноманітні підвіски у вигляді півмісяця, намисто тощо.
 Населення Черняхівської культури, до якої, крім слов'ян, входили також готи та алани, використовувало значно ширший набір прикрас та деталей до костюма. Найчастіше трапляються підвіски та намисто, а також сережки і кістяні гребні. Крім естетичних функцій, окремі прикраси виконували роль амулетів.
 Підвіски вплітали в зачіску або кріпили до намиста. Вироби у вигляді мініатюрного відерця використовувалися, на думку дослідників, для зберігання ароматичних речовин. Прикраси у вигляді бронзових та срібних пластин прямокутної, круглої, місяцеподібної форми символізували сонце і місяць. Широкого поширення у черняхівців набули намистин 14-гранної форми з сердоліку. А найпоширенішими предметами туалету були гребені, які виготовлялися з оленячого рогу .


Рис. 133 к. Гребінці. Черняхівська культура. Поділля. ВКМ.

 

 Подальший розгляд цього важливого питання продовжимо нижче, при більш конкретному висвітленні духовної культури ранніх слов'ян.
 Найголовніші елементи одягу черняхівців унаслідувало і використовувало населення Київської культури (ІІІ-V ст. н.е.). Також у майстрів цієї археологічної культури на досить високому рівні розвитку була ювелірна справа. Про це свідчать бронзові та залізні вироби, поясні пряжки, браслети і підвіски. Привертають увагу ювелірні вироби з емаллю.
 З виходом слов'ян на історичну арену у VІ-VІІІ ст. відбуваються певні зміни в їхньму одязі, зокрема, його прикрас, які виконували одночасно роль геральдичних знаків. Так чоловічі фібули виконувались у вигляді розетки, прикрашеної п'ятьма паростками. Ніжка фібули завершувалась зображенням людської або звіриної голови. На тулубі часом виступають паростки у вигляді пташиних голівок.
 Підвіски, що кріпилися до головного убору, мають вигляд спіралі, виготовленої з тонкого дроту або бронзових блях, неорнаментованих чи прикрашених орнаментом. Унікальними були мідні антропоморфні та зооморфні фігурки.
 Існували так звані геральдичні пояси, які належали до воїнського вбрання. Крім пряжок, до складу таких поясів входили різні накладні бляшки та наконечники. Вважають, що такі набори пояса залежно від кількості та характеру накладок вказували на певний соціальний статус їхнього власника або його заслуги перед родичами.
 Наступний етап розвитку слов'янського ювелірного мистецтва відбувся у VІІІ-Х ст. З'являються більш тонкі та складні речі (кільця, сережки, персні), виготовлені слов'янськими майстрами. Поширюється вишуканий геометричний стиль. Широко застосовується техніка декорування - зернь, запозичена зі Сходу.
 Наведені та багато інших даних свідчать, що протягом І тис. н. е. стилі прикрас, якими користувалися ранньослов'янські, а потім східнослов'янські племена постійно і неодноразово змінювалися. Це по-перше. 
 По-друге в умовах активних контактів з різними етнокультурними групами, зокрема кельтами, балтами, германцями, аварами, болгарами та хозарами, поступово складався стиль, властивий лише східнослов'янським племенам території України. На його основі у наступний період розквітало високорозвинене мистецтво доби Київської Русі. [69, с. 591-595]. 
 Важливе місце у системі культури будь-якої етноісторичної спільності має посуд, який використовувався у побуті. Він має чіткі етнічні особливості. В ньому яскраво відображені етичні смаки людей, рівень культурного розвитку, а також він засвідчує традиції давнього суспільства. 
 Традиційність у виготовленні посуду пояснюється певною системою оберегових звичаїв. Її свято дотримувалися, оскільки посуд призначався для найголовнішого в житті - зберігання продуктів та приготування у ньому їжі. Форма посуду, його орнаментація в будь-якому людському етносі були надзвичайно стійкими і змінювалися лише в періоди етнічних зрушень [70, с. 10]. І дійсно, упродовж І тис н.е. східнослов'янські племена мали досить стандартний набір посуду. До нього входили різні ліпні горщикоподібні посудини для зберігання припасів (корчаги), невеликі і середніх розмірів горщики для приготування їжі. Виготовляли також сковорідки з невисокими бортиками. Цей невеликий комплекс посуду використовувався для приготування гарячих страв, випікання коржів або кислого хліба - основної їжі східних слов'ян-праукраїнців.
 Однією з найважливіших проблем етногенезу слов'ян є питання походження мови.
 Відомо, що слов'янські мови, в тому числі і українська, належать до індоєвропейської мовної сім'ї, в яку входили балтська, германська, італійська (романська), кельтська, грецька, вірменська, албанська, індоіранська, а також фракійські, іллірійські, анатолійські та тохарські мови.
 Розпад названої індоєвропейської мовної сім'ї, яка в свою чергу складалася з численних діалектів, пройшов впродовж кількох тисячоліть декілька етапів.
 Перший відбувся приблизно в ІV-ІІІ тис. до н.е. В цей час з індоєвропейської спільності виділяються анатолійська та індоіранська мови.
 На другому етапі формуються вірменська, грецька та фракійська мови.
 На третьому більшість європейських мов трансформуються у самостійні мови: а) праіталійська (романська) виділяється на рубежі ІІ-І тис до н.е.; б) прагерманська - у І тис. до н.е. Слов'янська мова належить до числа наймолодших - середина І тис. до н.е. - перші століття н.е. Вона починає самостійно розвиватися. Слов'яни мають контакти з балтами, іранцями, германцями, фракійцями і кельтами.
 Праслов'янська мова еволюціонувала нерівномірно. Відомий мовознавець Ф.П. Філін запропонував розділити час існування праслов'янської мови на три етапи.
 Перший або ранній етап - до кінця І тис. до н.е. Він відповідає початковій стадії формування праслов'янської мовної системи. У цей час слов'янська мова почала розвиватися самостійно, поступово виробляючи власну систему, відмінну від інших індоєвропейських.
 Середній етап розвитку праслов'янської мови - кінець І тис. до н.е. - до ІІІ-V ст. н.е. Відбуваються істотні зміни у фонетиці слов'янської (праукраїнської) мови, еволюціонує її граматика, набуває розвитку диференціація. Цей етап відповідав існуванню Зарубинецької, Пшеворської (ІІ ст. до н.е. - І ст. н.е.); Пізньозарубинецької та Зубрицької (І ст. н.е.); Черняхівської та Київської культур (ІІІ-V ст. н.е.). Саме в цей час посилюються зв'язки слов'янських племен з сусідніми народами, в тому числі з готами і аланами - носіями східногерманських та іранських діалектів.
 Третій (пізній) етап еволюції праслов'янської мови (V-VІІ ст. н.е.). Він збігається з початком широкого розселення слов'ян, що привів до прискореного розвитку мови і, як наслідок, виникнення окремих слов'янських мов, у тому числі й української. Отже, після розпаду праслов'янської спільноти виникли споріднені, але самостійні неповторні мови, а не діалекти однієї мови [71, с. 286]. 
 Щодо виникнення писемності у стародавнього населення України то на наш погляд, її початки сягають ще епохи Трипілля (середина V - ІІІ тис. до н.е.). У трипільців існувало піктографічне письмо. Окремі піктографічні знаки подекуди повторюються 50-70 разів (пос. Майданецьке, Тальянки, Кліщів тощо).
 У бронзовому віці в Україні (ІІ - початок І тис. до н.е.) на керамічних виробах Зрубної культури часто зустрічаються різноманітні знаки, хрестики, прямокутники, інші загадкові позначки, які дають підстави зробити висновки, що в даному випадку ми також маємо справу з примітивним піктографічним письмом. На деяких горщиках такі "написи" нагадують в'язь. Найбільш цікавими є піктограми на горщиках, знайдених біля с.Рубці на р. Оскол біля м.Артемівська Донецької обл. Всього відомо близько 300 посудин цієї культури з загадковими знаками [1, с. 128-129]. 
 На думку В.М.Даниленка, в епоху язичництва слов'яни використовували як зразок деякі грецькі та латинські літери. Існує також згадка чорноризця Храбра, що у слов'ян до Кирила і Мефодія застосовувалися так звані "черти і різи", за якими вони читали і ворожили.
 А тепер, перед тим, як перейти до основної теми - духовної культури, в загальних рисах наголосимо на господарських досягненнях слов'ян І тисячоліття н.е.
 Провідну роль у житті слов'ян, в т.ч. і праукраїнців, посідали хліборобство і тваринництво. Крім хліба та коржів, давні слов'яни вживали у їжу різні каші та мочене або смажене зерно.
 Упродовж усього І тис. н.е. у тваринницькому стаді слов'ян переважали велика рогата худоба та свині. 
 Для оранки землі як тяглову силу, слов'яни використовували волів, а зрідка і коня. Найбільш динамічно розвивалося хліборобство у племен Черняхівської культури, значну частину населення якої становили слов'яни-праукраїнці.
 Наприкінці І тис. н.е. хліборобство і тваринництво досягли значних успіхів. Цьому значнм чином сприяла нова прогресивна техніка. Зокрема, важливе місце у господарській діяльності посідали металургія та залізообробне ремесло. Асортимент виробів досяг близько 30 назв, включаючи знаряддя праці, предмети озброєння, побутові речі, деталі костюма, прикраси тощо. Вважається, що кожна сільська община мала власного коваля. Серед них були майстри-ювеліри, що виготовляли прикраси та деталі одягу з кольорових металів.
 На поселенні VІІ ст. Великі Будки у верхів'ях р. Сули знайдено скарб, який належав майстру-ювеліру: дві фібули, багато дрібних свинцево-олов'яних бляшок та уламки срібних прикрас з позолотою. А на поселенні Бернашівка на Середньому Дністрі (Вінниччина) у одній з напівземлянок знайдено 64 кам'яних ливарних форми. Разом з формами біля печі-кам'янки знайдено і керамічний тигель-ллячку.Отже це був виробничий ювелірний комплекс. Серед кам'яних ливарних форм, виготовлених з місцевого дністровського вапняка та мергеля, виявлено першу в Європі форму для відливання пальчастих фібул . 

 


 

 

 

Рис. 134. Кам'яні ливарні форми для відливки пряжок, наконечників паска та пальчастих фібул.
 с. Бернашівка на Вінниччині. (За І.С.Винокуром). 

 



 

 

 

Рис. 135. Предмети з майстерні ювеліра. ВКМ.

 

 



 

 

 

 

 

Рис. 136 к. Використання ювелірних прикрас VI-VII ст. у жіночому вбранні. ВКМ. 

 

 



 

Рис. 137. Очілля і використання пальчастих фібул.
 (Реконструкція І.С.Винокура, рис. Г.Й.Якубовського).

 

 


 Спостерігається певний прогрес у ювелірному виробництві. Якщо населення рубежу нової ери виготовляло прикрасии переважно простим куванням з одного шматка дроту (фібули, булавки, кільця тощо), то з другого століття н.е. застосовується відливання у формах та по восковій моделі. Про це, зокрема, свідчать форми, знайдені у Бернашівці [72, с. 46-100].
 З ІІ ст. н.е. населення значної частини України починає широко застосовувати гончарний круг для виготовлення керамічного посуду. За підрахунками О.О.Бобринського, майстер витрачав на виготовлення однієї посудини 8-10 хв, виробляючи щоденно до 80 посудин [73, с. 26-33]. Всього на території України відомо близько 50 місцезнаходжень гончарних майстерень цього часу [74, с. 68]. 
 Протягом ІХ-Х ст. посуд, виготовлений на гончарному крузі поступово витісняє з обігу грубу ліпну кераміку. Якість гончарної продукції покращується. Наприклад, майстерні археологічної культури Луки Райковецької стали виготовляти горщики, прикрашені орнаментом. Посуд набуває вигляду, характерного для давньоруського типу.
 На слов'янських землях, зокрема за часів Черняхівської та Київської культур, з'являється токарний верстат, і як наслідок в цей час виготовляються виточені з дерева миски та кухлі.
 Ремісничого характеру набуло виробництво гребенів з рогу оленя.
 У другій чверті І тис. н.е. високого рівня досягло виробництво жорен. У цій галузі добре спеціалізувалися майстри з черняхівських поселень. Так, біля сіл Жорнище і Лугова на Побужжі (сучасна територія Вінницької обл.) на місці кратера доісторичного вулкана було створено два кар'єри, в яких добували ефузивну туфоподібну породу, з якої черняхівські майстри виготовляли туфові жорнові камені високої якості. Жорна з Лугівського центру розходилася по величезній території від Дністра до Сіверського Дінця [74, с. 34- 40]. 
 В певній мірі рівень розвитку слов'янського суспільства характеризує комплекс військового спорядження, яке хоча і не в великій кількості зустрічається на поселеннях слов'янських культур: Пшеворської, Зарубинецької та Черняхівської.
 Таким чином, протягом всього І тис. н.е. слов'янські племена були добре обізнані з головними технічними досягненнями. Вони широко використовували досвід сусідніх середньоєвропейських майстрів у виготовленні та застосуванні вище перерахованих предметів господарського, військового та мисливського призначення. Необхідно наголосити, що у VII-VІІІ ст. слов'янські хлібороби, ковалі, гончарі зробили значний крок у розвитку технологічних процесів. Ці досягнення стали сприятливим підґрунтям для економічного та технічного фундаменту своєрідної культури Київської Русі, яка поєднала в собі західні, східні, північні та південні традиції [76, с. 320]. 




Духовна культура давніх слов'ян

 

Ґрунтовному вивченню духовної культури давніх слов'ян присвячена величезна наукова і популярна література. В її числі праці відомих вітчизняних українських і зарубіжних дослідників (А.П.Афанасьєва, М.С.Грушевського, Б.О.Рибакова, М.І. Костомарова та ін.).
 Великий внесок в розробку даної проблеми належить українським ученим В.М.Даниленку, І.Г.Шовкоплясу, П.П.Толочку, Д.Н.Козаку, І.С.Винокуру, Б.О.Тимощуку, О.М.Приходнюку, М.О.Тихановій, Г.С.Лозко та багатьом іншим.
 Як відомо, весь комплекс міфологічних* уявлень наших предків у літературі отримав назву слов'янського язичництва.* 

* В перекладі з грецької мови "міф" - слово-переказ, звичай.

На сучасному етапі розвитку історичної науки суть духовної культури давніх слов'ян-праукраїнців всебічно розглянуто доктором іст. наук Д.Н. Козаком. 
 М.І.Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, каменям, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов'янам-язичникам продовженням земного життя. 
 А дослідники Г.Ловм'янський та А.Нідерле вважали, що основою слов'янського язичництва була демонологія - культи предків і природи. Зокрема Г.Ловм'янський писав: "... Давній слов'янин жив серед світу духів... Вони оживляли та заповнювали рівномірно всю природу, яка їх оточувала. Людина почувала себе залежною від них, намагалася відвернути їхні шкідливі дії та прихилити до себе." . 
+++++++++++++


 В українців, як і в інших слов'янських народів, до прийняття християнства існувала величезна кількість богів і божеств. На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів, за винятком окремих повідомлень, таких як: "вітри - Стрибожі внуки", або "Сонце ж цар, син Сварога, він же Даждьбог".  
 Важливу інформацію з цієї проблеми ми черпаємо з "Велесової книги", знайденої у 1919 році, а світ узнав про неї лише у 1954 році. 
 Ця безцінна літературна пам'ятка, текст якої написаний на дерев'яних дощечках, доносить до нас конкретне уявлення про життя і вірування українців у дохристиянський період (з XII ст. до н. е. - по IX ст. н. е.).
 "Велесова книга" свідчить, що наші далекі пращури мали розвинуте почуття людської гідності, національної самосвідомості, патріотизму, були людьми високої духовності і моралі, проявляли священну любов до своєї рідної землі підтверджуючи це вмінням боронити її, завдяки чому і вижили. 
 Характерною особливістю української міфології є пантеїзм - вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом (багатобожжям).
 В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія богів. На чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту. Йому підпорядковані нижчі рангом боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям.
 З метою глибшого розуміння світоглядних (релігійних) уявлень давніх слов'ян-українців коротко розглянемо Олімп українських богів.
 Род - один з богів, який залишився в пам'яті українського народу найдовше. Вірогідно культ Рода розвинувся ще в епоху бронзового віку (ІІ тис. до н.е.), тобто за часів патріархату. Вважалося, що Род був Богом над іншими богами. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірям, птахам, дарує дощ. Деякі дослідники вважають, що пізніше Род перетворився в Хатнього Домовика, який за повір'ям жив біля домашнього вогнища і став його охоронцем.
 З культом Рода тісно переплітається культ жіночого божества - Рожаниці. Нема сумніву, що цей культ виник ще за часів Трипільської культури. Він символізував образ жінки, Матері-Рожаниці. Тому для своїх ритуалів та обрядів трипільці обрали скульптурне зображення жінки. Б.О.Рибаков у такий скульптурі вбачав жіночі фігури, які зображують богиню родючості, жриць цієї богині, учасниць аграрних церемоній, покровительок того чи іншого природного явища, яке сприяє збільшенню врожаю.
 Давні слов'яни приносили жертви Роду і Рожаниці у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної їжі - куті, на Різдво (Родздво) батько кидав першу ложку вгору, у святий куток - покуть. Цей звичай в Україні побутує й досі. Батько родини таким чином ототожнювався зі служителем культу.
 Свята на честь Рода і Рожаниці відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди слов'яни приносили жертовні страви. Так у Софії Київській в перші роки її існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята  
 Сварог - батько українського олімпу, Прабог, володор світу. Ім'я Сварог походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші боги - Сварожичі. 
	Наприклад, священний вогонь звався Сварожичем. Відомо, що вшанування слов'янами вогню має давнє коріння. Воно сягає ще доби Трипільської культури, коли кожна родина молилася до свого Овина, яким був домашній вогонь. Овином звалися піч, клуня, стодола для сушіння зерна та саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий вогонь). Хоча зображення Сварога до цього часу не знайдено, все ж є підстави вважати, що його символами є окремі форми різнобічних хрестів, які присутні на вишивках, писанках та керамічних виробах. Вони є і на фресках Софіївського собору в Києві .

 Культ Сварога знали кіммерійці та скіфи-орачі (друга половина І тис. до н.е. - перші століття н.е.). Б.О.Рибаков висловив гіпотезу, згідно якої Сварог за своїм становищем був ідентичним християнському Богу-Отцю (Саваофу).
 Дажбог (Даждьбог). Даждь - "дай" і бог - близько до "багатства". Як син Сварога - Дажбог цілком пов'язаний з небом та сонцем, він є також і богом земного достатку, що символізується гарним врожаєм жита і пшениці. Найбільше звернень до Дажбога було пов'язано з хліборобськими обрядами. Дажбогу поклонялися і його вшановували подніпровські слов'янські племена - поляни. До наших днів у новорічних обрядах дожив Бог життя Дідух - це Дух поля, живий дух.
Останній сніп жита, який заносили до хати, вважали священним, використовуючи його як обрядовий символ. На новий рік Дідуха обмолочували і це зерно першим висівали весною: "випускали Духа поля на землю".
 Пізніше символом Дажбога стала квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку [81, с. 11-13]. 
 Хорс. Він відповідав грецькому Аполлону. Г.Лозко вважає, що Хорос - змієборець пізніше був втілений у християнському образі Георгія Переможця (Побідоносця). Академік Б.О.Рибаков висловив думку, що Хорс і Дажбог відповідали Богові-Сину (Ісусу Христу).
 Перун. Бог зброї. Володар блискавок і грому. Він ідентичний грецькому Зевсові, римському Юпітерові, скандинавському Одину. Пізніше в християнську епоху його роль перебрав на себе Ілля .

 


Рис. 141 к. Перунів пагорб у Києві. Мініатюра Радзивилівського літопису. 
 (За П.П.Толочко).

 


 Стрибог. Це один з найстаріших богів у трипільців, етрусків. У римлян він вважався богом винищувачем, богом війни і відомий як Сатурн. Стрибога вшановували як і Перуна. У "Слові о полку Ігоревім" він згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів.
 Велес (Волос) - Бог достатку. Його також назвали "скотнім богом": в давнину скот (велика рогата худоба) був ознакою багатства. Як і римський Меркурій, Велес був опікуном торгівлі і купецтва. У договорах з греками Велес сприймався як Бог золота, а Перун як бог зброї. Вважалося, що Велес міг виступити навіть проти Перуна.
 В обрядах (у звичаї останнього снопа) Велес порівнювався з Родом і Дажбогом.
 За гіпотезою, ім'я Велес походить від слова "волох" - волохатий, що виникло у кам'яному віці, а його символом є Тур (Тілець) і найбільшого пошанування набуває в епоху Трипілля та Бронзовому віці. Родовід Велеса іноді виводиться від волохатого ведмедя, який за повір'ям, впливає на полювання і мисливство. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Згодом Велес набуває людської подоби. У Володимировому пантеоні богів Велес відсутнй. Його кумир у Києві стояв окремо на березі річки Почайни, куди й був скинутий, коли князь Володимир руйнував язичницькі святилища. Після впровадження християнства Велес разом з іншими богами потрапив до розряду "нечистої сили". Його почали також ідентифікувати з міфічним Вієм - Богом підземного царства мертвих [81, с. 16-18]. 
 Мокоша. Це єдина представниця жіночих божеств у пантеоні князя Володимира. Її ім'я пов'язане з жіночою сферою діяльності в господарстві: рукоділлям, прядінням, ткацтвом тощо. Їй приносили жертви у вигляді снопів льону та виштих рушників. Походження Мокоші дуже давнє. В образі Мокоші ми бачимо образ Великої Богині - Матері, відомий на українських землях ще за часів Трипільської цивілізації.
 На думку академіка М.Марра, назва Мокоша походить від ще давнішнього культу води - богині Дани. Ім'я Дана, як стверджує М. Марр, складається з двох частин: да (середземноморське "вода") і на ("неня, мати"), тобто Мати-вода. З приходом християнства культ Мокоші перейшов у культ Параскеви-П'ятниці.
 Купало (Купайло). Бог літнього сонця. Купалом називали солом'яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купала, робили ще й інше опудало - Марену - ляльку з вінків та гілок дерев, прикрашену квітками та стрічками. Вважається, що Купайло та Марена - два божества, що відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Свято відбувається в період літнього сонцестояння. Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара - з небесною вологою.
 Купальське вогнище запалювалося від "жертовного вогню", добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. Нині залишки давніх купальських звичаїв збереглися сильно переплутаними, що ускладнює розуміння їх змісту. Логічно, що сам процес свята зводиться до наступних дій. В ролі чоловіка виступає Купайло (небесний вогонь), а в ролі жінки - Марена (водяна стихія). Перед цими "ідолами" ставили стіл із різними стравами, біля них палав священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями і танцями "справляли празник". У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купала [81, с. 20-22]. 
 Іван Нечуй-Левицький назву свята літнього сонцестояння - Купайло, пояснює так: "Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка і грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купала родючу силу, а може й от того, що на празник Купала люди купались у воді, віруючи в її чудову силу" [82, с. 33]. 
 Близьким за своєю сутністю до Купала є божество під назвою Ярило. Він, на відміну від Купала, діє лише навесні. Ярило це Бог весняного розквіту природи, символ плодючості, любові й пристрасті. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується, а влітку відбувається символічний похорон Ярила, відомий під назвою похорон Кострубонька. Жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба), який уже все запліднив і завмирав на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Легко зробити висновок, що описаний обряд означав завмирання сонячної сили - після Купала "сонце на зиму повертає".
 Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Таким чином, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджувалися (воскресали) навесні [81, с. 21-22]. 
 Троян. Найбільш вірогідно, що під цим божеством наші предки розуміли триєдність богів: Ярила, Купала і Дажбога. Вони ніби сполучені єдністю дій, але кожен діє у свій конкретний час. Зокрема, Ярило пробуджує природу навесні, Купайло втілює життя влітку, а Дажбог дає свої дарунки від жнив до осені. Всі три є сонячними богами. Зауважимо, що згідно найдавнішої календарної системи, рік поділявся на три пори: весну, літо і зиму. Окремі дослідники вбачають троїстість Трояна у трьох сферах: земне життя, духовна сфера (небесне царство) і потойбічний світ (підземне царство).
 Симаргл. Походження цього божества сягає праіндоєвропейських часів. Він відомий у багатьох народів: скіфів, іранців, індійців. В Ірані божество Сасномергла у вигляді собаки сприймається як охоронець рослин. Подібне зображення собак зустрічається і на трипільському глиняному посуді, а поруч них - хлібний колос або стеблина, що інтерпретується як охоронець посівів. Малюнки Симарглів у вигляді гілок та листя широко застосовувалися як декоративний мотив прикрашування стародавніх книжок.
 Зображення Симарглів були улюбленими мотивами в майстрів ювелірів епохи Київської Русі. Зображення тварин і птахів подавалося так, ніби вони заплутались у складному плетиві орнаменту. Створювалася думка, що вони відігравали певну магічну роль, щоб заплутати злі ворожі сили і не дати їм зашкодити людині [81, с. 23-24]. 
 Отже, ми детально зупинилися на загальній характеристиці головних богів українського пантеону. Але, крім богів, на українських землях існувала, а частково збереглася і нині, велика і складна міфологічна система, згідно якої поруч з самою людиною, її тілом та життєвим простором "жили" духи й демони, зокрема чорти, домовики, лісовики та інші злі і добрі духи.
 Тому наші предки приносили жертви різним духам, які могли чинити зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події.
 Демон - це злий дух, який виникає блискавично і, вчинивши якусь шкоду, безслідно зникає. Іноді демони бувають благодійні. Згадаймо легенду про людей "Золотого віку", що нібито перетворилися в добрих демонів, які охороняють людство, спостерігаючи за його життям.
 З прийняттям християнства давні боги й духи перейшли в розряд неофіційних (поганських, селянських, бабських забобонів), а церква визнала їх "нечистою силою".
 На наш погляд, дана проблема чітко розкрита відомим українським вченим Іваном Огієнком (Митрополит Іларіон), який писав: "Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя - усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту" [83, с. 138]. 
 І все ж, не дивлячись на прийняття християнства, значна частина тогочасного українського народу не лише законослухняно виконувала всі обряди християнської церкви, але й традиційно зуміла чимало зберегти з того, що церква засуджувала, з чим вела постійну боротьбу.
 Хто ж є цими представниками нечистої сили?
 Чорт - антропоморфна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. Його образ має дохристиянське походження, але пізніше він перебрав на себе всі негативні риси християнського диявола (Сатани), як противника Бога, володаря пекла, натхненника відьом на землі. До вищеназваних ознак чортів близькими за функціями є також ідентичні до них: чаклун, відун, відьмак, характерник та ін. Чорт так само смертний, як і людина, його часто вбиває блискавка, тому під час громовиці він ховається за дерева, хати, за людину. Виробилося уявлення про те, що чорт за послуги відбирає у людини душу.
 Домовик. Він живе за піччю або під порогом хати. Домовик невидимий, але подекуди показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки.
 Лісовик. Дух лісу, дикий чоловік, пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Тому справжні пастухи укладають з Лісовиком угоду у вигляді принесення у жертву яйця або печива із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехресті чи галявині. Він любить пожартувати з людиною, завівши її далеко в ліс, сплутавши дорогу. Щоб вибратися, людині треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу - тоді повернеться пам'ять. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір.
 Водяник. Уявлявся в образі старого довгобородого діда або водяного царя, який панує над русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства, він може перевернути її човен і навіть утопити. Тому моряки і рибалки завжди намагалися умилостивити Водяника: приносили йому в жертву чорну тварину (півня або цапа). На кораблях існував звичай тримати чорну кішку як оберіг. Водяник показувався людині у вигляді сома, щуки або іншої риби. Водяник прирівнювався до грецького Посейдона та римського Нептуна своєю постійною атрибутикою, зокрема, тризубом, котрим він вибивав із землі чисту джерельну воду, щоб живити рослинність.
 Русалки. Це духи передчасно померлих дівчат. Найстрашнішими для людей були ті з них, які померли ображеними або мали злий характер. Але треба мати на увазі, що з культом води пов'язують тих, хто втопився, а інші могли жити в лісах, полях. Уявлялися русалки в образі красивих дівчат із розкішним волоссям, прикрашеним квітами та різним зіллям. В Україні русалки відомі як Мавки, Нявки (від стародавнього навь - покійник). В лісі вони гойдаються на гіллях. Можуть заманювати хлопців і, як усі русалки, залоскотати їх до смерті. В свято Трійці, що вважається поминальним тижнем, русалкам приносили жертви. Жінки прив'язують до дерев шматки полотна, а дівчата вішають вінки.
 Перелесник. Літаючий дух. Заманює жінок і дівчат. Кохається з ними і забирає сили та вроду. Уявляється в образі гарного, палкого юнака з "буйно розвіяним, як вітер волоссям, з чорними бровами з блискучими очима" (Леся Українка).
 Українська міфологія, таким чином, багата на образи, наповнена міфічними істотами духів і демонів. Все, що є в природі, було населене ними: в лісі - Полісун, в очереті - Очеретяник, в полі - Польовик, в болоті - Болотяник, скарби стереже Скарбник, хворобу приносить Пропасниця або Моровиця [81, с. 24-28]. 
 Упирі (вампіри). Вважалися дуже страшними. Вони п'ють кров у своїх жертв. 
 Перевертні й вовкулаки. Це ті, що могли обертатися у вовків і повертатися знову до людської подоби. Іноді чаклун перетворює на вовкулаку чоловіка, який має якийсь гріх.
 І, нарешті, уявлення наших предків про Долю й Недолю. В українців виробилося уявлення про те, якщо Бог буде милостивим, він дасть добру Долю, якщо ні - то життя у людини буде пропащим. Тому природний оптимізм українця знаходив шляхи і способи вимолити у Бога щасливу долю.
 Доля ідентична римській Фортуні, яка в ранні часи вважалася богинею урожаю, материнства і жінок, а пізніше стала богинею долі, щастя [81, с. 28-29]. 
 Які ж можна зробити висновки щодо особливостей української міфології, Олімпу українських Богів, традиційної дохристиянської віри, в тому числі віри в добрих і злих духів, демонів та інших міфологічних істот? 
 Передусім, зауважимо, що людина від епохи раннього палеоліту до раннього залізного віку, що визначається багатьма тисячами років, жила в повній гармонії з природою, тому Боги та міфічні істоти були для неї природними і близькими. На жаль, жодного писемного доказу в позитивному плані у нас не збереглося - безліч язичницьких творів були знищені. Візантійські християнські міфи від початку запровадження у 988 році князем Володимиром нової релігії стародавнім русичам-українцям були незрозумілі. 
 Окрема частина українців, намагаючись зберегти свої найпотаємніші стародавні вірування, переселилася у віддалені від основних центрів місця (сучасні Буковина і Поділля та інші райони) і, ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для прихильників нової віри, продовжувала своє духовне життя, дотримуючись дохристиянських традиційних вірувань.
 Великі трудноші полягають у тому, що більшість писемних згадок про стародавні вірування українського народу носять характер критики і засудження язичницьких богів. Крім того, в свій час християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя [81, с. 6-7].
 До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів про народні вірування. Але вони дуже переплелися з християнськими віруваннями, що ускладнює можливості для побудови чіткої структури української міфології. І все ж, за останній час відбуваються реальні зрушення для поглибленого вивчення язичницького світосприйняття українськго народу. Виключно важлива роль у розв'язанні цієї проблеми належить археологічній науці.
 До найцікавіших археологічних об'єктів, пов'язаних з язичництвом, відносять передусім святилища, тобто місця богослужінь та жертвоприношень.

 

 

Святилища


 Однією з перших споруд слов'ян-язичників, виявлених археологами, було святилище (капище) у Києві , 

 


Рис. 142. Кам'яне язичницьке капище на Старокиївській горі. 
 Реконструкція В.В.Хвойка. (За П.П.Толочко).

 

досліджене В.В.Хвойком у 1908 році [84 с. 66].
 З певними перервами дослідження цього унікального пам'ятника поновлювалися у 30-ті та 70-ті роки ХХ століття. До його датування причетні відомі археологи П.П.Толочко, В.В.Сєдов. В інтерпретації цієї пам'ятки брали участь Б.О.Рибаков, Д.Н.Козак, Я.Є.Боровський та ін.
 Так Б.О.Рибаков київське капище розглядав як язичницький храм або святилище просто неба і пов'язував з культом Світовида або Перуна [85, с. 424].
 Д.Н.Козак, спираючись на думку Я.Є.Боровського, вважає, що святилище було великим культовим центром, можливо, полянського князівства, стояло просто неба і пов'язане з культом дружинно-князівського бога Перуна, перед яким (за літописами) клялися Олег, Ігор та Святослав із своєю дружиною. Поблизу цього святилища знаходилося капище, де князь Володимир встановив ідолів, які зображували шістьох головних богів Русі: Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокошу [86, с. 17-22].
 Біля капища Перуна підтримувався незгасимий вогонь, в жертву приносили бика, дикого кабана та півня. У верхньому шарі (Х ст.) знайдено бойову залізну сокиру - очевидно, символ Перуна. Цей язичницький храм було зруйновано у 988 році за наказом князя Володимира.
 На високому пагорбі великого слов'янського Ржавинського городища (Чернівецька обл) біля чистих водних джерел розміщувався майдан, викладений камінням, на якому запалювалися жертовні вогні на честь богів. На цьому ж городищі виявлено чотиригранний стовп заввишки 2,5 м із завуженим кінцем. Дослідник названого городища Б.О.Тимощук інтерпретує цей об'єкт святилищем ІХ-Х ст. [87, с. 85-88].
 Подібне до Ржавського городища є Горбовське городище-святилище, розташоване на високому мисі р.Прут. 
 Близькими до двох вищеназваних святилищ були городища-святилища в Рухотні, Кулешівцях на Дністрі, святилище Рода на горі Пластунка біля Києва, святилище жіночого божества на вершині Дівич-Гори поблизу с. Трипілля та ін. [77, с. 626]. 
 У нас є всі підстави вважати, що названі та інші святилища були ритуальними місцями, в яких свої релігійні потреби справляло плем'я. Найважливішою ознакою є їх ізольованість від поселень. До племінних святилищ належали також жертовники. Зокрема, такий жертовник виявлено на слов'янському поселенні VІ-VІІІ ст. біля с.Городок Хмельницької обл. [88, с. 98-99]. 
 Цікавим і своєрідним було святилище, яке розміщувалося біля кількох слов'янських поселень VІ-ІХ ст. на невисокому березі р.Гнилоп'ять недалеко від м. Житомира. Ритуальний майдан цього святилища з трьома житлами був відгороджений від поселення яром. Жертовник, викладений камінням, мав прямокутну форму розміром 2,3х1,5 м. На каменях помітні сліди вогню. Біля східної сторони жертовника у ямі знаходилося вогнище діаметром 1,1 м. У цьому ж святилищі було встановлено споруду хрестоподібної форми розміром 11-14,2 м з чотирма виступами, чітко орієнтованими за сторонами світу. У центральній частині заглиблення в ямі стояв великий стовп, закріплений каменями. На південь і північ від нього знаходилися менші стовпи, оточені невеликими ямками і рядом каміння. Тут же знайдено кістки бика, грубо оброблені камені, перепалені кістки півня і маленькі вістря до стріли з каменю [89, с. 236-237]. 
 Вивчаючи і аналізуючи знахідки Житомирського святилища Б.О.Рибаков побачив у формі святилища антропоморфні риси: окреслену голівку, розкинуті у сторони жіночі груди, обрисовані стегна і внизу ступні ніг. На думку Б.О.Рибакова, можливо це була своєрідна форма жертвоприношення якомусь жіночому божеству - Мокоші, а можливо богині смерті Бабі-Язі [77, с. 628]. 
 Отже, слов'янські святилища VІ-ХІІІ ст. за своєю формою і атрибутикою мали розвинені і досить стійкі традиції, тому значний інтерес становлять святилища більш раннього часу - починаючи з перших століть нової ери. Вони призначалися для обслуговування малої групи людей - однієї або кількох общин і влаштовувалися безпосередньо в селищах або поблизу. Прикладом є невелике святилище на поселенні Зубрицької культури кінця І - середини ІІІ ст. н.е. біля с.Загаї на Волині. Святилище розташоване у центрі селища. За формою воно нагадує тулуб людини і заглиблене у материк на 0,3 м. Яма заповнена вугіллям. По сторонах жертовника розміщувалися три стовпові ями. Навпроти жертовника, у ніші ями (діаметром 1,2 м) лежало висічене з каменю-пісковику антропоморфне зображення старого чоловіка з густими бровами та довгою бородою. Схематично висічено голову, виділено плечі. Біля жертовника знайдено дві людські нижні щелепи (одна чоловіча, віком до 35 років, а друга жіноча - до 25 років). З іншого боку жертовника знайдено глиняну фігурку жінки з відбитими ногами та головою. На підлозі лежали уламки кераміки та кістки тварин. Вірогідно, що це святилище пов'язане з культом предків [77, с. 629]. 
 Великий інтерес становлять культові споруди ІІІ-ІV століть, періоду Черняхівської культури. В цей час існували такі святилища у Ставчанах, Іванківцях, Бакоті (Подністров'я), Лепесівці, Ягнятині (Волинь), Олександрівці (Північне Причорномор'я) та ін.
 Коротко зупинимося на загальній характеристиці окремих святилищ.
 Святилище у Ставчанах 

 


Рис. 143. Язичницьке капище-жертовник 
 у с. Ставчани на Поділлі. (За І.С.Винокуром).

 

 

розміщене на березі потічка, що впадає у Дністер, і займає східну частину черняхівського селища. Основою святилища був ідол, висотою 1,9 м, шириною 0,32 м, витесаний з місцевого вапняку, який зображав чоловіка з бородою і головним убором конічної форми. Волосся стрижене до потилиці. Добре передана спина. У нижній частині спини вибито зображення коня. В руках ідол тримає ріг. У верхній частині на лицевій стороні вибито солярний знак (0,24 м діаметром). Останній дав підстави І.С.Винокуру прийти до висновку, що цей ідол уособлював собою культ сонця [90, с. 109-112]. 
 Святилище у с. Іванківці Хмельницької обл. датується ІІІ-ІV ст. н.е. Тут у західній частині черняхівського поселення знайдено трьох ідолів, виготовлених з вапняку. Центром цього святилища (капища) був триликий ідол, заввишки 3 м, який завершувався скульптурним зображенням голови людини, з чітко вираженими очами, носом, ротом, вухами та волоссям. На тулубі окреслені руки, ноги та деталі одягу. На відстані 17-20 метрів знаходилися три будівлі з глинобитними стінами. У двох з них розміщувалися вогнища-жертовники. Поряд з третім приміщенням занходилась вимостка з плоского каменю (можливо, вітар) [77, с. 630-631]. 
 Як ми бачимо, на численних святилищах Черняхівської та інших археологічних культур ставилися ідоли . 

 


Рис. 144. Слов'янські язичницькі ідоли з Середнього Подністров'я.
 (За І.С.Винокуром). 

 



 

 

 

Рис. 145 к. Язичницькі ідоли з Середнього Подністров'я в експозиції 
 Кам'янець-Подільського археологічного музею.



 


 

Рис. 146. Язичницький ідол з с. Вищий Ольчедаїв. Середнє Подністров'я.
 Вінницький обласний краєзнавчий музей.

 

 

Вони виготовлялися в своїй більшості з дерева і каменю. Перші не збереглися, а виготовлені з каменю дійшли до нашого часу. Таким, зокрема, є всесвітньо відомий Збруцький ідол.
 Отже, Збруцький ідол .


 

Рис. 147. Збруцький ідол (фото).

 

 




 

Рис. 148. Збруцький ідол (прорисовка).

 

 

 Він виявлений у 1848 році на березі р.Збруч біля с.Личківці. Враховуючи виключно важливе духовне значення цієї історичної пам'ятки для всього східного слов'янства, зупинимося на її детальній характеристиці. Збруцький ідол - це чотиригранний стовп заввишки 2,67 м, розділений по вертикалі на три нерівні частини (пояси).
 Верхня частина (160 см) заповнена чотирма фігурами божеств, увінчаних однією дзвоноподібною шапкою. На лицьовій стороні зображено жіноче божество. У правій руці воно тримає річ, тонким кінцем донизу. Ліва рука зігнута у лікті і прилягає до живота. З-під довгого одягу виглядають ноги. На поясі фігури зображено підвішену шаблю, під якою розміщено коня.
 Середня частина ідола (висотою 40 см) чергується зображення жінок і чоловіків.
 Нижній пояс ідола заввишки 67 см. На ньому зображено вусату чоловічу фігуру з піднятими до голови руками, які ніби підтримують середній і верхній яруси.
 Більшість дослідників Збруцького ідола сходяться на думці, що цей витвір чітко символізує розподіл Всесвіту на небо - світ богів, землю - світ людей і підземний світ - таємничі мешканці тримають на собі землю. На верхньому ярусі центральне місце займає богиня Родючості з рогом добробуту. Ліворуч від неї Перун - бог-воїн з шаблею. Дві останні фігури із суворими очима теж основні боги слов'ян. Середній ярус - земля з хороводами жінок та чоловіків.
 Нижній ярус - підземні боги. Нагадуємо, що уява про триярусну будову світу склалася ще в часи Трипільської культури (кінець V-ІІІ тис. до н.е.). А спільна шапка для чотирьох небесних істот, напевне, відображає різні іпостасі єдиного вищого Бога [77, с. 633-634]. 
 Святилище біля с.Городниця Густинського району Тернопільської обл. На найвищому пагорбі за 5 км від с.Городниця, на місці колишнього скіфського городища знаходилось слов'янське святилище, яке датується Х-ХІІІ ст. н.е. Тут на кам'яній вимостці діаметром 8 метрів стояли ідол і окремо розташований жертовник. Вимостка була оточена вісьмома культовими ямами завглибшки 1 м. В цих ямах археологами І.Р.Русановою та Б.О.Тимощуком у 1984 році було виявлено поховання двох чоловіків віком 60 років та поховання двох дітей у віці близько 2 роки.
 Жертовник цього святилища мав форму кургану діаметром 5 м, заввишки 0,8 м і викладений камінням. У центрі жертовника знаходилася квадратна яма глибиною 0,7 м, заповнена уламками кераміки, кам'яними плитами, кістками тварин, вугіллям. Крім того в ямі виявлено три скляні браслети. Святилище оточували вали, на яких влаштовані майданчики для ритуальних вогнищ. Біля святилища було забудовано три житла-напівземлянки і довгі наземні будівлі. До комплексу входив також могильник, теж оточений земляним валом. А все городище, з вищеназваними об'єктами, обнесене ритуальним ровом з плоским дном, викладеним кам'яними плитами. Довкола городища розміщувалося п'ять селищ Х-ХІІІ ст. [91, с. 393-404]. 
 Коротко охарактеризуємо ще один з найяскравіших язичницьких храмів, який функціонував протягом тривалого часу на Подільській землі. Він знаходиться у с. Буша Ямпільського району на Вінниччині на березі р. Буша. На висоті 20-25 м над рівнем річки розташоване скельне приміщення, яке дослідники В. М. Даниленко, І. С. Винокур та інші віднесли до давньословянського язичницького скельного храму, початок функціонування якого сягає часів Черняхівської культури, поселення якої розташовані поряд зі святилищем.
 І. С. Винокуром досліджено всю площу скельного храму. Чітко проявилися чотири приміщення, пісковикові стіни яких підтесані людиною. Найдавнішим було приміщення № 1 площею 50 м кв. Використовувалося воно в першій половині - середині І тис. н. е. (епоха Черняхівської культури) та в наступні століття - в період Київської Русі. Інші три приміщення виникли і використовувалися у пізньому середньовіччі (XVI - XVII ст.).
 У першому приміщенні виявлено наскельний рельєф, висічений на поверхні кам'яної брили площею до 9 м. Унікальну цінність представляє композиція цього рельєфу . 

 


 

 

 

Рис. 149. Язичницький храм у с. Буша на Вінниччині.

 




 

 

 

 

 

 

Рис. 150 к. Язичницький храм у с. Буша на Вінниччині.

 

 

На ньому зображено дерево з товстими безлистими гілками, на одній з яких сидить півень. Простежуються дзьоб, очі, високий гребінь, підборіддя та пишний хвіст. Під деревом зображено людську постать (очевидно, жерця), яка стоїть на колінах і тримає у витягнутих перед собою руках чашу. За спиною людини зображено благородного оленя, висотою 1, 33 м, який звернутий до центру загальної композиції.
 У цьому ж приміщенні було знайдено декілька уламків керамічного посуду Черняхівської культури II - V ст. н. е.
 На протилежнй від рельєфу стіні виявлено нішу довжиною 5,3 м, і шириною 0, 48 - 0, 50 см І.С. Винокур вважає, що вона могла слугувати місцем для принесення жертв, які були у вигляді іжі та напоїв.
 У II - VII ст. цей храмовий комплекс існував просто неба. В епоху Київської Русі його жерці у верхній частині рельєфу, біля хвоста півня викарбували напис: "Азм єсть Миробог жрець Олегов". У цей же час храм було перекрито дахом. Згодом на місці цього язичницького храму збудовано невеликий християнський монастир, який діяв у XVI - XVII ст. [92, с. 12-26].
 Розглянуті нами лише окремі святилища дозволили В.В. Сєдову розділти їх на дві групи: сакральні місця невеликих розмірів (святилища общинного користування), які існували протягом всього І тис. н. е. і городища - святилища IX - XII ст.
 Коротко деталізуємо ці спостереження.
 Перша група. Святилища общинного користування. За морфологічними ознаками вони поділяються на три типи.
 1. Святилища-житла. Вони розташовувалися в селищах. Зовні нічим не відрізнялися від звичайних житлових споруд. До них належать святилища, виявлені на поселеннях Горошове (останні століття до н.е.), Загаї (І-ІІ ст. н.е.), Лепесівка (ІІІ-ІV ст. н.е.) та ін.
 2. Святилища відкритого типу. Розміщувалися в самих селищах (Іванківці, Ставчани) або поблизу них (Ягнятин, Бокотин). Вони виникли на території України в середині - другій половині І тис н.е. Головним атрибутом таких святилищ були один або кілька ідолів та комплекс ритуальних споруд: ям, будівель, вогнищ, жертовників.
 3. Святилища-жертовники (требища) або олтарі. Їх виявлено на поселеннях (Городок) та могильниках (Олександрівка). Складалися з майданчика, викладеного камінням - власне жертовника та ями для вогнища. Ритуальні предмети відсутні. Це дає підстави вважати, що ці об'єкти використовувалися для повсякденного жертвоприношення. Вони добре відомі на поселеннях черняхівської культури Північного Причорномор'я, де виникли під впливом античної культури [77, с. 636]. 
 Друга група. Це святилища-городища ІХ-ХІІ ст.: Київське, Ржавинське, Радянське, Збручанське, Горбівське. Вони виникли внаслідок тривалої еволюції міфологічних поглядів слов'ян. Нема сумніву, що в цей час на арені релігійних уявлень з'являються спеціальні служителі культу - жерці. Святилища присвячувалися головним богам: Перуну, Дажбогу, Сварогу, Хорсу або Велесу.
 Городища-святилища виникали в місцях концентрації багатьох поселень, об'єднуючи слов'янське населення в сакральний центр великої території - племені або союзу племен.
 Наведені конкретні археологічні дані свідчать, що ранні слов'яни вже на рубежі нової ери використовували святилища із зображенням антропоморфних Богів, а в ІІІ ст. н.е., особливо в черняхівську епоху, цей культ набув значного поширення.
 Отже, перше тисячоліття нової ери залишило нам у спадщину виключно важливі пам'ятки в галузі духовної культури, зокрема існування численних святилищ з ідолами та жертовними вогнищами, які сприяли формуванню світогляду наших пращурів - праукраїнців. Але розгляд цих процесів буде абсолютно незавершеним, якщо ми не ввійдемо в суть цієї ж проблеми, не розглянувши другого, не менш важливого питання - поклоніння різноманітним явищам і силам природи. Тепер нам добре відомо, що слов'яни, перш ніж почали будувати спеціальні святилища, ставлячи там персоніфікованих богів, поклонялися горам, гаям, водним джерелам, окремим деревам, де, на їхню думку, жили душі померлих.

 

Поклоніння силам природи


 Гора. У міфологічних поглядах гора наділена багатою і глибокою символікою 

 


Рис. 151. Дівич-гора у с. Трипілля на Київщині.
 (За Б.О.Рибаковим).

 

Вона трактується як зосередження космічних сил та центр, в якому небо зливається із землею і підземним світом. Тому космічна гора є місцем проживання богів неба. Саме тому сакральні споруди-святлища зводилися на підвищеннях. Тут славилися вищі боги. [77, с. 638]. 
 Вода (річки, потічки, озера, джерела). Обожнюючи воду, людина приписувала їй особливу животворність .

 


 

 

Рис. 152. Вид на річку Бог (нині Південний Буг).

 

 Весняні й літні народні свята завжди супроводжувалися купанням або обливанням. Звідси уявлення про "живу" та "мертву" воду, про воду "небесну" і "земну". Важлива властивість води і в сприянні родючості, заплідненню. Тому давні слов'яни молилися воді та приносили їй жертви. Звичай кидати у воду дрібні монети, що існує і на сучасному етапі, - це відгук прадавніх жертвоприношень.
 Особливо у великій шані була вода самородних джерел ("жива вода"), самородних криничок і потоків [86, с.7-8]. Давня традиція шанування джерел, а відтак і криничок, з яких витікає вода, збереглася в українців і донині. Значного поширення цей звичай набув на Поділлі. З такими криничками пов'язують легенди про рахманів, і вшановують їх саме на Рахманський Великдень.


Рис. 153. Гаврилкова криниця біля с. Вербка на Південно-Східному Поділлі. 
 (Фото Т. Атаманенко).

 

 Часто біля таких криничок можна виявити залишки старовинних поселень [93, с. 179-180]. 
 Вогонь. Цей культ у слов'ян прадавній. Обожнювання вогню пов'язувалося із сонцем та блискавкою, що давали тепло та дощ. Слов'яни вважали вогонь очищувальною силою.
 Обожнювалися також Місяць, Земля-матінка, зірки та вітер. Одночасно слов'яни обожнювали інші сили природи. Найбільш широко був розповсюджений культ дерев, гаїв, священних тварин. Найзначнішим символом життя вважали "космічне дерево", яке сягає коріннями підземного світу, а верхівкою - неба. Загальнослов'янське слово "гай" визначало лісовий простір, де відправлялися священні обряди, відбувалися моління, ворожіння, жертвоприношення (приносили в жертву богам - їжу, речі, тварин, переважно биків, кабанів та овець).
 Серед дерев найбільше значення надавалося дубу, його величі, міцності та тривалості життя. Як і липа, дуб вважався чистим деревом. Напевне тому, що в дуб найчастіше вдаряє блискавка, слов'яни пов'язували його з культом Перуна і називали перуновим деревом. У 1909 та 1975 рр. з Десни та Дніпра, що вище Києва, археологами піднято два могутні стовбури дубів із всадженими у них кабанячими іклами, які вказують на тісний зв'язок культів священних дерев і звірів у давньослов'янській міфології .


 

 

Рис. 154. Козацький дуб на острові Хортиця на Дніпрі.

 




 Рис. 155 к. Дуб Перуна в експозиції Музею народної архітектури та побуту України.

 



 

 

 

Рис. 156. Дуб Перуна. (За Я.Боровським).

 

 У стовбур на висоті 6 м, перед його розгалуженням, вмонтовано кабанячі щелепи, у вигляді квадрата, сторони якого сягали 34 см. На стовбурі виявлені залишки від дії вогню, можливо, обрядового вогнища. Радіовуглецевий аналіз дуба показав, що він функціонував як святиня в VІ-VІІІ ст. На дубі, піднятому у 1909 році, стовбур якого заввишки 16-20 м, в тому місці, де розходяться гілки, міцно було прикріплено чотири кабанячі щелепи, по дві поруч, одна над одною, які утворювали квадрат, що, безперечно, свідчить про певні культові дії. Аналіз показав, що щелепи належали чотирьом кабанам. В дуб, на думку археолога Я.Боровського, вони були вставлені після відповідної жертовної церемонії.
 Вивчення обох дубів біля Києва вказує на існування об'єднаного культу дикого кабана і дуба. Як ми уже говорили, подібні культові дії пов'язані з поклонінням наймогутнішому богу Русі - Перуну. Саме йому і були присвячені обидва дерева [86, с. 53-62]. 
 Одним з джерел для вивчення язичницьких вірувань є різноманітні керамічні вироби та малюнки на них. Так на численних поселеннях Зарубинецької, Черняхівської та інших культур, як і в минулі часи на трипільських поселеннях (Кліщів, Ворошилівка, Вінницької обл.), знайдені вироби з глини у вигляді "хлібців" - це невеликі глиняні повторення округлих буханців хліба. Найчастіше трапляються їхні мініатюрні копії. У глину "хлібців" додавали рослинні домішки та злаки. На Черняхівському поселенні у с.Лепесівка (Хмельницька обл.) велику кількість хлібців знайдено в будинку-святилищі. А на поселенні Корчак один з хлібців орнаментовано хрестом.
 Міфологічну роль виконували також камені - символи міцності та вічного існування. Однією з таких пам'яток є камінь з Межигір'я (Тернопільська обл.). Це плоска кам'яна плита розміром 4,6х2,5 м, що спиралася на три менші камені. У одному з кутів плити вибито хрест розміром 0,72х0,8 м. Від нього до двох кінців плити відходили дві канавки - стоки [90, с. 53-62].
 На Черняхівському поселенні біля Обухова на Київщині на трьох гранях великого валуна вибито різноманітні солярні знаки, рослинні мотиви, зображення людей та дерев. Автор цього дослідження Н.М.Кравченко датує його ІІІ-ІV ст. і відносить до носіїв Київської культури [94, с. 301]. 
 Майже на кожній дослідженій пам'ятці І тис н.е. знайдені прикраси з язичницькою символікою - амулети, що підвішувалися на шию або носилися в торбинках. Їх виготовляли з металу, кістки, каменю і глини. Найпоширенішими були різноманітні підвіски з дірочками або вузликами, прикрашені крапками. На поселеннях Зарубинецької культури характерними були шумові підвіски - амулети. З них складалися намиста, куди входили металеві дзвіночки, різноманітні кільця, ланцюжки тощо. За уявленням наших предків, такі шумові намиста повинні були відганяти злих духів. Серед племен Дністро-Дніпровського межиріччя І тис н.е. поширеними були так звані лунниці - амулети-підвіски на честь шанування Місяця.
 Як обереги використовували і намисто. 
 На посуді майже всіх слов'янських культур І тис. н.е. зображувалися різноманітні солярні знаки та хрести, в тому числі у вигляді свастики, яка походить від рівнобічного хреста, вписаного у квадрат. Як відомо, цей знак має зв'язок із сонцем та вогнем, визначаючи сторони в космосі, сторони світу, а також тісно пов'язаний за змістом із знаком хреста. 
 Знак хреста є дуже давнім: зафіксований ще на кераміці трипільської культури. Утворений він чотирма променями. Спочатку хрест імітував найдавніше знаряддя для добування вогню, а пізніше перетворився на універсальну емблему - поєднання небесного вогню (Сонця) і вогню землі. В минулому було поширене уявлення про небесне походження земного вогню, як вогню подарованого людям небом. Хрест виступає язичницьким символом воскресіння та безсмертя, він здатний відлякувати будь-яку погань і має цілющі властивості [77, с. 642]. 
 Виключно чітко визначає значення хреста І.С.Винокур: "Хрест - давній магічний символ. Він існував ще в кам'яному і бронзовому віках у багатьох народів .


Рис. 157. Язичницькі хрестоподібні знаки.
 (За Б.О.Рибаковим).

 

Цей символ, як відомо, був своєрідною імітацією знаряддя для здобуття вогню. Земний вогонь в уявленні давніх поєднувався з вогнем небесним - сонцем. Ось чому зображення хреста символізувало відповідне поєднання ідеї про вогонь на землі і на небі. Це первісна емблема вічного вогню - сонця" [90, с. 134]. 
 Хрестоподібні зображення особливо часто наносилися на керамічний посуд черняхівської культури. Не викликає сумніву, як вважає І.С.Винокур, сітчастий орнамент, який досить поширений на горщиках, це не що інше як символи хрестів.
 Традиція нанесення хрестоподібних зображень на керамічних виробах простежується і за матеріалами наступної пори VІ-VІІ ст. н.е. Більше того цей ритуальний мотив існував і в часи Київської Русі ІХ-ХІІІ ст., він має своєрідне завершення в етнографічних матеріалах українського та інших слов'янських народів ХІХ - початку ХХ ст.
 Коло. Це другий широковідомий знак у Черняхівській культурі. Він представлений у вигляді циркулярного орнаменту на різноманітних формах керамічного посуду, а також у виробах з кістки, на ювелірних предметах з бронзи тощо.


 

 

Рис. 158. Язичницькі колоподібні знаки.
 (За Б.О.Рибаковим).

 


 Як і в Трипільській культурі, слов'яни І тис. н. е. широко застосовували в ритуалах окремі керамічні вироби. Так, наприклад, черняхівці окремі посудини виготовляли лише для обрядових цілей: триручні вази-чаші та кубки.
 Яскравим прикладом таких керамічних виробів є кубок із поховання Раковецького могильника, на чорнолощеній поверхні якого зображено чотири виразних солярних знаки. Безсумнівно, ці символічні солярні знаки створюють образ сонця, яке посилає тепло і світло на землю і сприяє рясному врожаю 
 Отже, форма кола здавна пов'язувалася з формою сонця. А широке застосування кільцевого орнаменту свідчить про особливе шанування Сонця, як в минулі часи трипільським, так і черняхівським населенням.
 Солярні знаки широко представлені не лише в орнаментації посуду, а й на виробах з кістки та металу. Так на деяких гребенях нанесено по 12 солярних знаків. Цікаво, що і на пірамідальних кістяних підвісках кількість солярних знаків складає теж 12. Дослідники вважають, що ця цифра відображає ідею 12 місяців у році [90, с. 136]. 
 Одним з найпоширеніших орнаментальних мотивів на кераміці більшості культур України І тис. н.е. є зигзаг або хвилястий орнамент.
 На думку дослідників, цей знак відомий ще з часів Трипільської культури. Існує гіпотеза, що він є стилізованим зображенням змії, яка обожнювалася в свій час і трипільцями, і наступним населення бронзового та раннього залізного віків. Між іншим, Л.Я.Штернберг на підставі етнографічних даних дійшов висновку про взаємозв'язок хвилі та зигзагу з блискавкою, вогнем і водою - силами, що сприяють родючості.
 Необхідно підкреслити, що населення України І тисячоліття н.е. порівняно з попереднім часом прагнуло глибше розпізнавати навколишній світ, а відтак і використати здобуті знання в своїй практичній, передусім господарській, діяльності. Про це свідчать знайдені на черняхівських поселеннях Ромашки (Київщина) та Лепесівка (Хмельниччина) сакральних посудини .

 


 

Рис. 159. Реконструкція землеробського календаря за орнаментами на посудинах
 з Лепесівки на Хмельниччині та Ромашкове на Київщині. 
 (За Б.О.Рибаковим).

 

 Так у середині жертовника на поселенні Лепесівка виявлено дві великі вази з трьома вухами-ручками і підвішеними до них кільцями. Широкий плоский вінчик на одній з ваз поділений на 12 секторів з різними малюнками в кожному. Б.О.Рибаков прийшов до висновку, до якого приєдналися інші дослідники Черняхівської культури, що кожний з 12 секторів символізував окремий місяць, а відтак і річний цикл, від січня до грудня. Самі ж посудини призначалися для ворожінь і замовлянь.
 На поселенні Ромашки знайдено сакральну посудину - глечик, прикрашений двоярусним орнаментом. У верхньому ярусі розміщені магічні знаки, у нижньому - штампові квадратики, що зображують окремі дні та календарно точно позначають числа найбільш важливих язичницьких свят на честь Ярила, Купала та Перуна [77, с. 643-644]. 
 На слов'янських поселеннях І тис. н.е. також застосовувався посуд з зооморфними зображеннями. 
 Цікаво, що на ритуальних посудинах зображували тільки домашніх тварин (коня, вола, свиню), що свідчить про їх важливу роль у міфологічних поглядах слов'ян-черняхівців. У останніх важливу роль відігравали й домашні птиці - півні та кури. Їхні кістки та яєчну шкаралупу нерідко знаходять поруч з похованими черняхівцями. Птиці, як відомо, ще в епоху бронзового віку були символами якогось божества. А у слов'ян півень став символом бога Перуна.
 Короткий аналіз археологічних матеріалів, пов'язаних з язичницькими віруваннями давніх слов'ян-праукраїнців, свідчить про те, що вони були спрямовані на покращення господарського добробуту. Тогочасне населення володіло певною сумою знань для ведення свого господарства. З цією метою було започатковано складання землеробського календаря. Разом з тим у цей час формувалися відповідні знання з таких важливих проблем як рух більшості небесних світил та закономірності розвитку природних явищ тощо.
 Про подальші, ґрунтовніші міфологічні уявлення епохи першого тисячоліття свідчить обкладка піхвів меча, яка знайдена у похованні №3 при дослідженні могильника Пшеворської культури у с.Гринів Львівської області.
 Матеріали могильника, який датується 20-40-ми роками І ст. н.е., дають можливість відновити міфологічне уявлення тогочасного населення України, пов'язане з культом предків та героїкою [77, с. 646]. 
 Піхви разом із мечем та іншою зброєю належали знатній людині, можливо, племінному вождю, або вождю групи племен Подністров'я. Обкладка складається з трьох частин лицевої, тильної та нижньої. Лицьовий бік - комбінований: низ окутий бронзовою бляхою, так само, як і тильний, верх прикрашено карбованими бронзовими ажурними антропоморфними зображеннями. Довжина фрагмента 21,7 см, ширина - 3,54 см. Зображення на ажурній обкладці розділені перегородками, які фіксують п'ятиярусну композицію.
 Зміст цієї унікальної пам'ятки ґрунтовно розкритий Д.Н.Козаком та Р.С.Орловим у спеціальній публікації [95, с. 104-114] та в окремій статті Д.Н.Козака "Духовна культура давніх слов'ян" [77, с. 646-650]. Ми лише підкреслимо, що, як уже говорилося, у похованні №3 могильника Грині знайдено майстерно виготовлену з бронзи накладку для піхов меча. У прямокутних рамках лицьової накладки зображені вовк, що розриває жертву, грифон, акт священого шлюбу героя і героїні, баран, що поїдає молоді стеблини, та озброєний вершник. На думку дослідників цієї пам'ятки, усі п'ять зображень об'єднані в єдину композицію, яка, очевидно, передає давній міфологічний сюжет про походження роду [1, с. 252-253]. 
 Притримуючись основної проблеми нашого дослідження (витоки духовної культури українського народу), підкреслимо: знахідка обкладки меча з Гриніва має важливе значення в плані порівняння цієї важливої історичної пам'ятки епохи язичництва початку І ст. н.е. (20-30 роки) з заключним періодом цього ж тисячоліття та початком ІІ тисячоліття н.е. (Х-ХІІ ст), коли населення сучасної Тернопільщини і прилеглих регіонів поклонялося відомому Збруцькому ідолу .

 


 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 160 к. Обкладка меча з Гринева на Львівщині.

 



 

Рис. 161. Фрагмент обкладки меча з Гринева на Львівщині.

 


 Розглядаючи семантику піхов меча з Гринева, не можна не порівняти її з Збруцьким ідолом - пам'яткою пізнього язичництва. Їх об'єднує одна територія розміщення (Подністров'я), приналежність до єдиної етнічної групи, хоча і різних етапів соціально-економічного і культурного розвитку. Слід підкреслити також ідентичність структурної побудови сюжетів, вертикальне розміщення, поділ на три частини, що символізують верх-середину-низ (небо-земля-підземний світ). Це свідчить про те, що вже на рубежі нової ери у слов'янських племен України сформувалися досить розвинені погляди на космогенез, а також глибоке місцеве коріння такої визначної пам'ятки мистецтва й ідеології, яким був Збруцький ідол.
 Порівняльний аналіз цих двох пам'яток дає також можливість простежити уявлення, що склалися в світогляді слов'янського народу протягом І тис. н.е. Якщо світ на початку першого тисячоліття сприймався в зооморфній єдності, то під його кінець він стає антропоцентричним [77, с. 649]. 

 

Поховальний обряд


 Дослідження могильників Зарубинецької, Пшеворської, Черняхівської та Київської археологічних культур свідчать, що у слов'ян протягом всього І тис. н.е. панував звичай трупоспалення померлих з подальшим похованням залишків кісток за місцем спалення. Як уже говорилося, обряд спалення у слов'ян був тісно пов'язаний з вірою у священний вогонь, культ якого, зокрема вогнепоклонництво, поєднувався зі вшануванням Сонця. Слов'яни вважали, що вогонь очищав померлих від їхніх гріхів, тому спалюючи небіжчика, відкривав йому шлях до царства світла та вічного спокою. Тим самим очищений вогнем небіжчик ставав недоступним для злих сил.
 Розглянемо поховальну обрядовість племен ранньослов'янської Зарубинецької культури (першовідкривач В.Хвойка, поселення біля с. Зарубинці, поблизу Києва. Загальна хронологія визначається кінцем ІІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.). Трупопокладення на могильниках зустрічаються рідко. А урнові поховання, в яких вміщувалися перепалені кістки померлих, були поширені у Середньому Подніпров'ї та Прип'ятському Поліссі. Інколи перепалені кістки засипалися безпосередньо на дно ями. Розміщувались ями на могильниках, які в свою чергу розташовувалися на найвищих місцях берегів річок.
 Цікаве пояснення цьому явищу висловив Д.Н.Козак: "Розташування могильників на найвищих місцях можна пояснити усвідомленням вертикальної будови світу: гора - небо - житло богів; вода - низ - потойбіччя. Як і на обкладці піхов меча з Гринева, взаємозв'язок цих понять виступає у поховальному обряді досить виразно".
 Як правило, в одному похованні виявлено одного небіжчика, а на Поліссі були виявлені парні поховання дорослої людини і дитини. Урнами були різні горщики, рідше кухлики або миски. Для середньодніпровських зарубинецьких могильників (Велемичі І, Чаплин, Пирогово) типовим був обряд покладання ритуальної м'ясної їжі (диких тварин і птиці). Ритуал поховання супроводжувався глиняним посудом, прикрасами, подекуди - предметами побуту і зброї. Трапляються й безінвентарні поховання.
 На могильниках відомі також поховання без самого померлого, так звані кенотафи, що містять лише похований інвентар. Вважається, що такі поховання люди здійснювали для своїх одноплемінників, які померли або загинули десь на стороні.
 Аналіз поховального обряду племен Зарубинецької культури засвідчує наявність добре розвинених і складних анімістичних уявлень, зокрема про існування людської душі після смерті. Так за матеріалами Пирогівського могильника (Київщина) Л.Скиба висунула цікаву гіпотезу про існування у слов'ян-зарубинців кількох душ небесної і тілесної. Перша при спаленні "відлітала з димом до пращурів, інша залишалась в могилі, що ставала її житлом" [77, с. 651-654]. 
 Розглянута нами обрядовість племен Зарубинецької культури, зокрема спалювання померлого, що пов'язане з вірою в очищувальну силу вогню і наступним відходом душі до неба, виникла на території України ще у ІІІ тис. до н.е. в середовищі пізньотрипільської культури і продовжувала існувати у племен епохи бронзового віку у ІІ тис. до н.е. в Середньому Подніпров'ї. А наприкінці ІІ - на початку І тис. до н.е. цей обряд утвердився на Україні в епоху раннього залізного віку, зокрема у племен Чорноліської культури та скіфів. Із виникнення Зарубинецької культури цей звичай стає пануючим. 
 На території сучасної Західної України у І тис. до н.е. - I ст. н.е. проживало населення відомої Пшеворської культури. Поховальна обрядовість цієї культури має ряд спільних і відмінних рис від поховальних звичаїв зарубинців. Їх спільність - могильники, розташовані на високих пагорбах, подалі від річок, а людські останки після спалення старанно очищувалися від залишків вогнища тощо.
 Специфічною особливістю обряду поховань пшеворців було супроводження більшості померлих воїнів зразками зброї. В поховання рядових воїнів клали спис, у поховання вершника - спис і шпори. Більш поважним воїнам на додачу клали ще щит і меч. Поховання знатних воїнів, як свідчать численні предмети військового обладунку з Гринівського могильника, супроводжувалися майстерно виготовленими піхвами, щитом, наконечниками списів та іншими предметами, на яких викарбовувалися міфологічні сюжети. Доведено, що подібна обрядовість у населення Пшеворської культури виникла під впливом їхніх західних сусідів - кельтів.
 Від кельтів пшеворські племена перейняли також обряд навмисного псування зброї перед покладанням її у поховальну яму. Наприклад, псувалися мечі, розламувалися на дві-три частини наконечники списів, держаки щитів, ножі, шпори тощо. Д.Н.Козак, опираючись на конкретні джерела, підкреслює, що у кельтів цей звичай відображав їхні уявлення про потойбічний світ, в якому небіжчик не зможе використовувати поламану зброю. Спеціальне псування зброї цей же досдідник трактує як страх живих людей перед мертвими, бажанням обеззброїти померлого, звести до мінімуму його шкідливі дії проти живих [96, с. 86-87]. 
 Страхом живих перед мертвими пояснюється також звичай пшеворських племен встромляти зброю або інші гострі предмети у дно поховальної ями чи в тіло померлого (поховання біля Гриніва).

* * *
 В першій половині І тис. н.е. під впливом нових історичних умов відбуваються зміни й в ідеологічних уявленнях слов'янського населення. Простежується це насамперед в поховальному обряді. Передусім зникають класичні зарубинецькі могильники, а могильники наступної Київської культури (ІІ-V ст. н.е.) невеликі, безкурганні. 
 Все рідше і рідше поховання померлих супроводжуються різноманітними виробами, прикрасами (фібули, пряжки, намиста), знаряддями праці (ножі, пряслиця). Дуже рідко у поховання клали їжу та дари родичів.
 На цьому етапі в уявленнях людей їх захисниками стають боги, а не предки. Боги забезпечували врожайність, плодючість худоби, процвітання роду. Основною причиною такої зміни поруч з історичною ситуацією (велике переселення народів) був вплив на слов'ян ідеології прийшлих племен. Яскравим прикладом є різноетнічні за своїм складом племена Черняхівської культури (слов'яни, готи, дакійці, сармати тощо). Для цих племен характерним був бруталізм?? (співіснування трупопокладення і трупоспалення ).
 Трупопокладення здійснювалося переважно в глибоких грунтових ямах і супроводжувалося великою кількістю поховального інвентаря: цілих посудин з їжею, прикрас, предметів одягу, побутових виробів, ремісничого реманенту . 



 Рис. 131 к. Поховання з с. Заячівка на Вінниччині. Черняхівська культура. ВКМ.

 

Подібна обрядовість зумовилася скіфо-сарматськими традиціями.
 А трупоспалення свідчить про давні традиції слов'янської Зарубинецької культури та культури дакійців, германців, Пшеворської та Вельбарської культур. Черняхівські племена померлих ховали за межами поселень. Спалені кістки складалися в урну або ямку з наступним похованням у могильнику.


 

Рис. 130. Горщик із залишками трупоспалення. Перша половина І тис. н. е. Поділля. ВКМ.

 

 Поховальні ями були різними за розмірами.
 У третій чверті І тис. н.е. поховальний обряд слов'ян знову зазнає певних змін. Більшість могильників і поховань тепер розміщувалися за 0,5-1 км від селищ. Наприкінці І тис н.е. у слов'янському світі у поховальному обряді наступає стабілізація, яка проіснувала понад 500 років.